Та, напевне, той Едмон Дантес...
– То цього небезпечного чолов'ягу звали...
– Едмон Дантес. Так, мосьпане, либонь, той Едмон Дантес роздобув знаряддя чи сам його зробив, тому що виявили підземний лаз, через який в'язні спілкувалися один із одним.
– Той лаз викопали, мабуть, задля того, щоб утекти?
– Авжеж; та, на їхнє лихо, панотця Фаріа спіткав каталептичний напад, і він помер.
– Ага, розумію; і це зробило втечу неможливою.
– Для небіжчика – так, – відказав пан де Бовіль. – Та не для живого. Навпаки, Дантес побачив у цім спосіб прискорити свою втечу. Він, либонь, гадав собі, що в'язнів, котрі помирають у замку Іф, ховають на звичайнісінькому цвинтарі; він переніс небіжчика до своєї камери, заліз замість нього в лантух, у який того зашили, і почав чекати, аж його поховають.
– То було сміливе діло, що засвідчує певну хоробрість, – зауважив англієць.
– Я вже казав вам, що то був дуже небезпечний чоловік; слава Богу, він сам позбавив уряд клопоту за нього.
– Як?
– А ви хіба не розумієте?
– Ні.
– У замку Іф нема цвинтаря; мерців кидають простісінько в море, прив'язавши їм до ніг тридцятишестифунтове ядро.
– Та й що ж? – дурнувато поспитався англієць.
– Ото йому припнули до ніг те ядро та й жбурнули в море.
– Та невже!
– Авжеж, мосьпане, – потвердив інспектор. – Можете собі уявити, як здивувався втікач, коли він відчув, що його жбурляють із скелі. Хотів би я бачити його лице тієї хвилі.
– Це було б нелегко.
– Усе одно, – сказав пан де Бовіль, якому певність, що він таки поверне свої двісті тисяч франків, додала доброго гумору, – усе одно, уявляю я це собі!
І він гучно зареготав.
– І я теж, – сказав англієць.
І теж почав реготати, самими кутиками вуст, як ото вміють англійці.
– Отож, – сказав англієць, який споважнів перший, – отож, утікач пішов на дно.
– Мов той ключ.
– І комендант замку Іф позбувся заразом і божевільного, і скаженого?
– Атож.
– Та про ту подію, либонь, і акта склали? – запитав англієць.
– Авжеж, свідоцтво про смерть. Ви ж розумієте, Дантесова рідня, якщо вона в нього є, може бути зацікавлена в тому, щоб упевнитися, живий він чи помер.
– То тепер вона може бути спокійна, якщо чекає по ньому спадщини. Він таки загинув?
– Ще б пак! І їм видадуть свідоцтво на першу вимогу.
– Нехай спочиває, – сказав англієць, – та повернімося до реєстрів.
– Правда ваша. Моя розповідь вас відвернула. Перепрошую.
– За що ж? За розповідь? Що ви, мені вона була дуже цікава.
– Вона і справді дуже цікава. Отож, ви хочете бачити все, що стосується вашого сердешного панотця; він був дуже сумирний.
– Буду вам дуже зобов'язаний.
– Ходімо до мого бюро, я все вам покажу.
І вони подалися до бюро де Бовіля.
Інспектор казав правду: в паперах був зразковий лад; кожна відомість мала свій номер; кожна справа лежала на своєму місці. Інспектор посадив англійця у свій фотель і подав йому теку, що стосувалася замку Іф, надавши йому змогу порпатися в ній, а сам сів у кутку і почав читати газету.
Англієць легко відшукав папери, що стосувалися абата Фаріа; та, певне, випадок, що про нього розповів ото пан де Бовіль, зацікавив його; пробігши очима ті папери, він далі гортав справу, аж дійшов до паперів про Едмона Дантеса. Тут він знайшов усе на місці: донос, протокол допиту, клопотання Морреля з відміткою де Вільфора.
Він крадькома згорнув донос, заховав його до кишені, прочитав протокол допиту й побачив, що ім'я Нуартьє там не згадувалося; пробіг клопотання від 10 квітня 1815 року, у якому Моррель, за порадою помічника королівського прокурора, із щонайліпшими намірами, – адже за тієї пори на престолі був Наполеон, – перебільшував послуги, що їх надав Дантес справі Імперії, що підтверджувалося Вільфоровим підписом. І тоді він збагнув усе. Це клопотання на ім'я Наполеона, яке зберіг Вільфор, під час другої реставрації стало грізною зброєю в руках королівського прокурора. Тож він не здивувався, побачивши у списку таку примітку:
"ЕДМОН ДАНТЕС
Запеклий бонапартист, брав активну участь у поверненні узурпатора з острова Ельба.
Дотримуватися суворої таємниці; тримати під неослабним наглядом".
Під тими рядками було дописано іншою рукою:
"З огляду на цю засторогу, не можна нічого вдіяти".
Порівнявши почерк примітки з почерком напису на Моррелевому клопотанні, він упевнився, що примітку написали тією самою рукою, що й напис на клопотанні, тобто рукою Вільфора.
Що ж до останнього допису, який супроводжував примітку, то англієць збагнув, що його зробив в'язничний інспектор, який таки виявив співчуття до Дантеса, та з огляду на ту примітку не мав змоги хоч якось полегшити його долю.
Пан де Бовіль, як ми вже сказали, із поштивості і щоб не заважати вихованцеві абата Фаріа в його пошуках, сидів собі в кутку і читав "Біле знамено". Тож він не помітив, як англієць згорнув і сховав до кишені донос, що його написав Данґляр в альтанці "Резерву", донос із штемпелем марсельської пошти, який засвідчував, що його дістали зі скриньки 24 лютого о шостій годині вечора.
Та хоч би й помітив, то не показав би того, бо невеликої ваги надавав тому папірцеві і завеликого значення отим своїм двомстам тисячам франків, щоб завадити англійцеві, хоч його учинок і порушував усі правила.
– Дякую вам, – сказав англієць, ляснувши палітуркою теки. – Я знайшов усе, що мені потрібно. Тепер моя черга виконати обіцянку; просто зробіть уступний запис, засвідчіть у нім, що отримали повну суму, і я відразу ж вам її відлічу.
І він поступився місцем за письмовим столом де Бовілеві, який сів без церемоній і квапливо зробив потрібний напис, тим часом як англієць на краю стола відлічував грошенята.
VIII. Торговий дім Моррель
Якби хтось із тих, що знали торговий дім Моррель, на декілька років поїхав із Марселя і повернувся о тій порі, яку ми оце змальовуємо, то побачив би, що все дуже змінилося.
Замість пожвавлення, задоволення і щастя, які, сказати б, випромінює успішний торговий дім; замість веселих облич, що знай пропливають за віконними фіранками; замість заклопотаних рахівників, що гасають коридорами, заклавши за вухо перо; замість двориська, захаращеного різними паками, де лунає регіт і галас носіїв, – він застав би атмосферу занедбаності та безлюддя. З-поміж численних службовців, що колись працювали в конторі, у пустельних коридорах і в порожньому двориську лишилося тільки двоє: двадцятитрирічний парубок на ймення Емманюель Раймон, що був закоханий у доньку пана Морреля і, попри наполягання батьків, не покинув фірму, і колишній помічник скарбника, сліпий на одне око, за що його прозвали Коклесом[24]; те прізвисько дала йому молодь, якою колись аж кишіло в тому величезному, галасливому вулику, що тепер став майже безлюдним, причім воно так міцно замінило його справжнє ім'я, що він, либонь, і не озирнувся б, якби хтось погукав його на імення.
Коклес лишився на службі в пана Морреля, й у становищі цього чесного чоловіка сталася своєрідна зміна; він заразом здобув звання скарбника і опустився до становища слуги.
Та попри все він залишився тим самим Коклесом – добрим, старанним, відданим, та непохитним у всьому, що стосувалося арифметики, єдиного питання, у якому він ладен був повстати проти всього світу, навіть проти самого пана Морреля; він вірив тільки таблиці множення, яку знав напам'ять, хоч як її спотворювали і хоч як намагалися його збити з пантелику.
У загальному занепаді, що в нього поринув дім Морреля, тільки Коклес лишився незворушний. Та не слід гадати, що та незворушність випливала з браку прив'язаності; навпаки, вона була наслідком непохитної довіри. Як ото щурі заздалегідь тікають із приреченого корабля, поки він ще не знявся з якоря, так і всенька тичба службовців і конторників, що їхнє земне благополуччя залежало від фірми судновласника, потроху, як ми вже казали, покинула контору і комори; та Коклес хоч і бачив ту загальну втечу, навіть не замислився над тим, що ж її спричинило; для нього все зводилося до чисел, а що за свою двадцятирічну службу в Моррелевій фірмі він звик бачити, що виплати здійснюються з незмінною точністю, то навіть не припускав, що цьому може настати край і що ті виплати можуть припинитися, наче той мірошник, що його млин крутиться силою течії великої річки, не може собі уявити, що та річка може раптом зупинитися. Та й справді, досі ніщо ще не похитнуло його певності. Остання місячна виплата здійснилася з непогрішною точністю. Коклес знайшов помилку в сімдесят сантимів, яку собі на збиток зробив пан Моррель, і того ж таки дня приніс йому ті переплачені чотирнадцять су. Пан Моррель із сумною усмішкою взяв їх і поклав у майже порожню скриньку каси.
– Добре, Коклесе; ви найліпший скарбник на світі.
І Коклес пішов собі, страшенно задоволений, бо похвала пана Морреля, найчеснішого чоловіка в Марселі, була для нього приємніша від винагороди у п'ятдесят екю.
Та після цієї останньої виплати, яку так добре здійснили, для пана Морреля настали прикрі дні; щоб розрахуватися з кредиторами, він зібрав усі свої кошти й, остерігаючись, щоб у Марселі не поповзли чутки про його розорення, якби помітили, що він удається до таких крайнощів, він сам особисто подався на Бокерський ярмарок, де продав деякі коштовності, що належали дружині й доньці, і частину свого столового срібла. За допомогою тієї жертви цього разу все обійшлося добре для Моррелевої компанії; зате каса геть спорожніла. Зляканий чутками кредит одвернувся від нього з притаманним йому егоїзмом; і щоб виплатити панові де Бовілеві п'ятнадцятого числа поточного місяця сто тисяч франків, а наступного місяця ще сто тисяч, пан Моррель міг розраховувати тільки на повернення "Фараона", що про його вихід у море йому сповістило судно, що разом із ним підняло якір і вже щасливо прибуло до марсельського порту.
Проте судно, що, як і "Фараон", вирушило з Калькутти, прийшло вже тижнів зо два тому, а від "Фараона" не було ніяких звісток.
Отакі були справи у компанії пана Морреля, коли наступного дня після своїх відвідин пана де Бовіля до неї завітав порученець римського банкового дому "Томсон і Френч".
Його прийняв Емманюель. Молодик, якого лякала будь-яка нова людина, бо вона означала нового кредитора, що стривожився від чуток і прийшов довідатися до голови компанії, хотів позбавити свого зверхника прикрої розмови; він заходився розпитувати відвідувача; але той заявив, що не має чого сказати Емманюелеві й хоче побалакати особисто з паном Моррелем.
Емманюель гірко зітхнув і погукав Коклеса.