Зінаїда говорила до неї, а вона навіть не відповідала. І не їла нічого. Хоча б вона не захворіла.
– Бідна жінка, – полегшено зітхнув Нантець.
Джек вирішив, що Нантець засмучений, і хлопчикові стало шкода його.
"На перший раз досить, – подумав він. – Не треба його добивати".
Вони підійшли до пристані. Пароплав іще не прийшов. Над річкою від берега до берега стелився густий туман.
– Може, зайдемо он туди? – запропонував Нантець.
То була дощана халабуда з лавками всередині, в якій у негоду робітники дожидалися перевозу. Клариса добре знала її. Та й стара, що торгувала у кутку хлібною горілкою і чорною кавою, не раз бачила там Рудикову дружину, що в собачий холод чекала перевозу через Луару.
– Ох і холоднеча сьогодні, хлопці! Вам не хочеться пригубити по краплиночці?
Джек охоче погодився, але за умови, що платитиме сам; він навіть кивнув вартовому матросу, котрий трусився від холоду під сигнальним стовпом, щоб той випив разом із ними. Матрос і Нантець проковтнули горілку, як мускатний горішок. Наслідуючи дорослих, учень і собі одним духом вихилив чарку, проте йому не вдалося ні зобразити на своєму обличчі вдоволену усмішку, ні ласо крякнути, як матрос, утираючись рукавом. Клята "краплиночка"! Джеку здалося, ніби він проковтнув залізну окалину з усієї їхньої кузні. Раптом різкий свист так розірвав молочну запону туману. Пароплав на Сен-Назер! Вони мусили розійтись, але пообіцяли один одному незабаром зустрітися знову.
– Ти славний хлопчина, Джек, спасибі тобі за добрі поради.
– Та киньте ви! Не варто про це й говорити! – відповів Джек, міцно потискаючи Нантцеві руку і здивовано помічаючи, що він сам так схвилювався, ніби назавжди розлучається з другом, якого знає вже років двадцять. – Тільки не забувайте, Шарло, те, що я вам казав. Не грайте більше!
– О ні! Ніколи в світі! – відповів той, поспішаючи на пароплав, щоб не розреготатися в обличчя своєму юному другу.
Коли Нантець поїхав, у Джека не було найменшого бажання повертатися на завод. Його серце переповнювала нерозтрачена радість, у судинах кипіла кров, йому хотілося кричати, бігати, розмахувати руками. Навіть густий білий туман над Луарою, посеред якого ковзали, мов китайські тіні, великі чорні кораблі, здавався хлопчикові веселим, привабливим; він почувався таким окриленим, що, здавалося, от-от здійметься у повітря і перелетить через повиту туманом річку. А похмурий стук молотів, шипіння парових котлів, надто знайомий йому заводський гул викликали у нього таку відразу, що Джекові не лише не кортіло йти на завод, а хотілося втекти від нього якнайдалі. Зрештою, прогуляє він цілий день чи лише кілька годин, Лебескамова прочуханка не буде ні більша, ні менша. Тоді в нього майнула чудова думка:
"Оскільки я вже в дорозі, то чому б не скористатися з цього й не поїхати в Нант за подарунком для Зінаїди?"
І ось він уже в човні перевізника, потім у Ла Басс-Ендрі, а згодом і на вокзалі; він переноситься з місця на місце, наче у казці, так легко йому все вдається того незвичайного ранку. Але на вокзалі з'ясовується, що поїзд до Нанта буде лише о полудні. Як згаяти час? В залі чекання холодно і безлюдно. Надворі аж свистить вітер... Джек зайшов до заїзду, який більше відвідували робітники, ніж селяни, хоч він і стоїть на околиці, майже в полі. Замість вивіски на його чільній свіжопобіленій стіні чорною фарбою виведено: "Давай сюди!"
Цей крик часто було чути в кузні, коли залізо розпечене, і ковалів скликають його кувати. Оманливий напис, як і написи на всіх вивісках, – заліза тут ніхто не кував.
Хоч було іще рано, відвідувачі сиділи майже за всіма столиками, на яких коптіли гасові каганці, і їхній смердючий дим змішувався з тютюновим димом від люльок, отож у харчевні хоч сокиру вішай. У заїзді "Давай сюди!" пили по кутках любителі посидіти в шинку серед тижня, в робочий час – заводська потолоч, покидьки, для яких робітниче знаряддя важке, зате склянка легка. У "Давай сюди!" вас оточували бридкі пики, робочі блузи у плямах не від мастил, а від вина й болота, руки, що трусилися через безпросипну пиятику; його завсідниками були ненадійні людці, негідники і нероби – всі ті, на кого й розрахований поставлений неподалік від заводу шинок, що вабить їх оманливою вітриною, де виставлені в ряд різнокольорові пляшки маскують алгокольну отруту. Задихаючись від диму і розгубившись від невиразного гомону, учень завагався, чи сідати йому на лавці поруч з іншими п'яницями, коли раптом почув оклик із глибини шинку:
– Гей, Ацтеку, шуруй до нас!
– О, та ж це Хвалько.
Хвалько був робітник із Ендре, якого нещодавно за пиятику виставили за ворота. За одним столом із ним сидів у тільнику і синій блузі молодий матрос років шістнадцяти чи сімнадцяти з безвусим, але вже побляклим нахабним обличчям і безвольним розтуленим ротом. Джек приєднався до їхньої веселої компанії.
– Ти, я бачу, теж загуляв, старий! – обізвався до нього Хвалько з грубуватою фамільярністю гультіпак... – Ти саме вчасно! Хильни з нами разок.
Джек погодився, і пішли за їхнім столом пляшка за пляшкою, і полилися п'яні лестощі та вихваляння! Найбільше сподобався Джекові морячок. На ньому так хвацько й задьористо сиділа матроська форма! В нього було стільки самовпевненості і відваги: він не боявся ні бога, ні сатани. Такий юний, а вже двічі ходив у кругосвітнє плавання і розказував про яванок і Яву, наче вони були по той бік Луари. О, як охоче поміняв би наш учень свій плетений жилет, блузу й штани на цератовий берет морячка, що так загонисто сидів набакир на його голеній голові, і на його розстебнутий синій пояс, вицвілий від сонця й морської води! Ото діло: пригоди, небезпеки, морський простір!.. Проте морячок ремствував:
– Багато юшки, та мало м'яса!.. – щохвилини бурчав він.
Джека захоплювала морячкова приказка і здавалася йому з біса дотепною.
– Багато юшки, та мало м'яса! От моряки! От молодці!..
– Не гірші, ніж заводські в Ендре, – додав Хвалько. – Ну й контора!..
І давай паплюжити директора, наглядачів, усе збіговисько дармоїдів, що тільки сидять поскладавши руки, а з тебе сотають жили.
– З цього приводу є що сказати... – додав Джек, якому несподівано спала на думку балаканина співака Лабассендра про робітничі права і тиранію капіталістів.
Того ранку Джеків язик виписував такі самі кренделі, як і його ноги. Учень розводився так красномовно, що у шинку затихли всі розмови: п'янички прислухалися до його слів. За сусідніми столами чулося перешіптування: "Підкований парубчак! Зразу видно: з Парижа". Коли б йому ще Лабассендрів бас, а не його півнячий голосок, що зривався з баритончика на дитячий тенор, який долинав до нього самого ніби здалеку, десь згори. Та незабаром його язик зовсім заплутався, Джек перестав чути, що каже, його огорнуло, мов ватою, загойдало, ніби він летить в гондолі навздогін за думками, йому стало нудно і в голові все затьмарилося.
... Джек отямився, відчувши щось холодне на лобі. Він сидів на березі Луари. Як він тут опинився, поруч з морячком, що змочував йому скроні? Ледве розплющивши очі, він часто кліпав через яскраве світло. Потім помітив навпроти себе дим із заводської труби, а зовсім поряд – рибалку, що стояв у човні і піднімав парус, готуючись до відплиття.
– Ну що, трохи покращало, старий? – запитав матросик, викручуючи хустинку.
– Атож, уже зовсім добре, – відповів Джек, тремтячи від холоду і ледве повертаючи важку голову.
– Тоді сідай у човен.
– Для чого? – здивовано запитав учень.
– Бо ми їдемо в Нант. Хіба ти не пам'ятаєш, що тільки що найняв у шинку цього матроса? А ось і Хвалько повертається із провізією.
– Бери здачу, старий! – сказав колишній коваль, тримаючи у руці великого кошика, з якого виглядав окраєць хліба і стирчали шийки пляшок... Гоп-ля!.. В дорогу, хлопці! Вітер попутний. За годину будемо в Нанті. Ось там гульнемо!
І тут на хвилину Джек усвідомив, що буде далі, в яку безодню він котиться. Йому хотілося стрибнути у прив'язаний неподалік човен перевізника й повернутися в Ендре, але для цього потрібне було зусилля волі, на яке він уже був нездатний.
– Та сідай же! – крикнув йому морячок...– Ти ще трохи блідий, але нічого, поснідаєш, і все зразу як рукою зніме.
Не опираючись більше, учень заліз разом з іншими в човен. Зрештою, у нього лишилося ще три луїдори, щоб купити собі новий одяг і подарунок для Зінаїди. Тож він недаремно з'їздить до Нанта. А втім, він був у такому стані, що раз у раз то впадав у невимовну тугу, то безпричинно радів.
І ось, сидячи на дні човна зі своїми новими приятелями, Джек уминає сніданок, і йому піддає апетиту свіжий солоний вітер; він підганяє човна, який, нахилившись на бік, як чайка, що черкає крилом об воду, мчить уперед під важким сірим небом, справжнім бретонським небом... Скрипіли снасті, напинався, аж тріщав парус, і під плюскіт хвиль обабіч човна пропливали знайомі річкові краєвиди; далекі постаті рибалок, праль і пастухів з вівцями, що скубли траву, були схожі на великих комах. У надмірно збудженій хлопчиковій уяві все бачене набувало незвичайних поетичних форм і забарвлення. Поряд із Джеком сидів матросик, човен обминав то один, то другий, то третій великий морський корабель, і йому пригадувалися епізоди з прочитаних книжок, розповіді про морські пригоди і далекі подорожі. Хтозна-чому в нього перед очима невідступно стояла картинка англійського художника із старої книжки "Робінзон Крузо", яку він читав ще зовсім малим: на пожовклій та потертій сторінці був намальований Робінзон, що лежав з кухлем ялівцівки в руці; навколо нього – п'яні матроси й недоїдки на столі, а під усім цим підпис, якого Джек не забув, хоча відтоді минув уже добрий десяток років: "І під час тієї нічної оргії я забув про всі свої добрі наміри". Можливо, у Джековій пам'яті виринув той малюнок тому, що на днищі човна качалися порожні пляшки, з котрих повитікало недопите вино, а його приятелі валялися серед недоїдків? Джек і сам напевне не знав, але безладний політ чайок, які кружляли на вітрі над парусом, доповнював ілюзію далекої подорожі, адже хлопчик лежав горілиць і нічого не бачив, крім неба, по якому наввипередки мчало клоччя сірих хмар; воно летіло так швидко, що в Джека пішла обертом голова.
Хлопчик трохи підвівся, його повернули до дійсності його приятелі по чарці, які горлали матроську пісню:
І кнехти, і кочети!
Гуляйте, як хочете!
Ех, якби то й він міг співати так, як вони, матроських пісень! Але він знав тільки дитячі пісеньки на зразок тієї, що йому змалку співала мама: "Я в червоних черевичках", і він соромився, що не знає ні слів, ні мелодії тих матроських пісень.