Там його почали мучити гострі болі в шлунку. Напади тривали годинами й супроводжувалися блювотою. До середини червня він втратив двадцять кілограмів.
Сергій захворів, але я ще не знав про це.
Настала весна, Сергій продовжував нудитися під арештом. У мене почала закрадатися думка, що, можливо, Сергію краще поступитися й дати проти мене свідчення — аби тільки йому дали спокій. Нехай мої проблеми з російською владою посиляться — це дрібниця, якщо Сергій вибереться з міліційного пекла й повернеться до сім'ї, до дітей, у тепло та затишок домашнього вогнища.
Кожен новий день лише загострював відчуття розпачу від того, що я безсилий визволити Сергія з в'язниці. Тоді я почав робити для його порятунку все можливе тут, на Заході.
Бюрократи в британському уряді дали чітко зрозуміти, що не силуватимуться заради порятунку Сергія, тож я почав шукати міжнародні організації, які зможуть йому допомогти. Першу перспективну можливість я знайшов у Раді Європи. Це міждержавна структура, яка, зокрема, займається правами людини. Її штаб-квартира розташована в Страсбурзі, а до її складу входить сорок сім європейських країн, і Росія також. Незадовго до цього Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) доручила депутатові та колишньому міністру юстиції Німеччини Сабіні Лойтгойссер-Шнарренберґер оцінити роботу російської системи кримінального правосуддя, і вона відбирала для вивчення найрезонансніші справи. Ми розуміли, що численні жертви російської феміди намагаються привернути її увагу. Тоді в Росії було засуджено й вважали, що несправедливо, майже 300 тисяч осіб.
Ми не надто сподівалися на успіх, але наші юристи зв'язалися з депутатом ПАРЄ, і вона погодилася з ними зустрітися. Ми тижнями підбирали документи й складали ілюстративний матеріал до цієї зустрічі: наочно змалювали кожен етап злочину, вчиненого російськими чиновниками; показали, як Сергій став заручником системи і як нелюдяно з ним поводилися в ув'язненні. Почувши ретельно викладені факти й побачивши силу-силенну доказів, вона негайно погодилася взятися за справу Сергія.
У квітні 2009 року вона звернулася до російських правоохоронних органів із довгим переліком запитань. Це був хороший поворот: запит Ради Європи про Сергія, спрямований у російські владні структури, міг само собою сприяти звільненню чи хоча б поліпшенню умов тримання.
На жаль, цього не сталося.
Російська влада відмовила Сабіні Лойтгойссер-Шнарренберґер у зустрічах, тому їй довелося надіслати запитання письмово. Після тривалої мовчанки вона отримала офіційну відповідь.
На її перше просте запитання "Чому Сергія Магнітського було заарештовано?" відповідь вражала: "Сергія Магнітського не було заарештовано". Звісно, Сергія заарештували й тримали під вартою. Не можу уявити, про що думали російські офіційні особи, вказуючи у відповідях свідому брехню.
На друге запитання "Чому його заарештував працівник МВС Кузнєцов, проти якого він давав свідчення до свого арешту?". Вона отримала не менш безглузду відповідь: "Працівник з таким ім'ям не працює в ГУВС Москви". Ми ж мали дані, що він працював там не один рік! Російська влада відверто клеїла дурня.
Майже всі відповіді були такими ж абсурдними й брехливими.
Пані Лойтгойссер-Шнарренберґер планувала вказати на всі ці невідповідності в завершальному звіті, який вона готувала до початку серпня, але ми не мали часу чекати. Я продовжував пошуки. У результаті ще дві впливові організації погодилися допомогти: Міжнародна асоціація правників та Товариство правників Англії. Обидві організації, почувши історію Сергія й ознайомившись з документами, надіслали листи з проханням про його звільнення президенту Медведєву та генеральному прокурору Чайці.
Я покладав великі надії, що це втручання допоможе. Але все марно. Генеральна прокуратура відповіла Товариству юристів Англії формальною відпискою:
"Підстав для вжиття заходів прокурорського реагування немає".
На решту листів російські державні органи взагалі не спромоглися відповісти.
Мої пошуки перекинулися за океан — у Сполучені Штати Америки. У червні 2009 року мене запросили до Вашингтона виступити перед Гельсінською комісією США. Це окрема урядова організація, яка займається моніторингом дотримання міжнародних норм у галузі прав людини країн колишнього радянського блоку. Тоді її очолював Бен Карден, сенатор-демократ від штату Меріленд, обраний на перший термін. Метою слухання було вирішити, які справи увійдуть у добірку матеріалів для майбутньої зустрічі президентів Обами та Медведєва.
Це була моя перша нагода представити справу Сергія на такому високому політичному рівні в Сполучених Штатах. Я підготував доповідь. Сенатори та конгресмени були до глибини душі вражені випробуваннями, які випали на долю Сергія. На жаль, один із членів комісії — молода людина, на ім'я Кайл Паркер — вирішив не вносити справу Сергія до меморандуму, адресованого президенту Обамі. Він вважав, що інші питання були актуальнішими.
Після цього я зрозумів: щоб привернути громадську увагу до Сергія, нам потрібна преса. До цього про Сергія було написано лише кілька статей, і всі вони вийшли невдовзі після його арешту. Хай як я не намагався, журналісти не виявляли інтересу. У Росії відбувалося стільки жахливого, що ситуація з арештом якогось юриста не була для них новиною. Усі мої спроби поділитися складними подробицями справи Сергія журналісти просто ігнорували.
Я майже вичерпав свій список іноземних кореспондентів, які працювали в Росії, коли раптом натрапив на Філіпа Пена — молодого репортера газети "Вашингтон пост". На відміну від інших, до Москви він приїхав досить недавно, і його око ще не замилилося. Він одразу відчув масштаб історії Сергія.
З початку липня до серпня 2009 року він розмовляв з моїми колегами, займався перевіркою наших документів і намагався, як міг, отримати відповіді від російських державних органів. На початку серпня був готовий справді сенсаційний матеріал. 13 серпня у "Вашингтон пост" з'явилася стаття під заголовком "Троє юристів, викривши корпоративне рейдерство, стали жертвами переслідування".
Вона звинувачувала російські державні органи у великомасштабних фінансових махінаціях і пояснювала, як вони фабрикують справи проти Сергія, Едуарда та Володимира, щоб сховати сліди злочину.
Зазвичай подібні викриття зчинюють багато шуму, але цього разу — мертва тиша. Російська влада була геть байдужа й незворушна. Крім того, російська преса взагалі не звернула уваги на цей матеріал. Схоже, журналісти в Росії побоювалися писати про щось пов'язане зі мною. Я був для них немов прокажений.
Майже одночасно зі статтею Пена у "Вашингтон пост" було опубліковано і звіт депутатки Лойтгойссер-Шнарренберґер. Вона також детально аналізувала брехню російської влади, шахрайство з крадіжкою податків, необґрунтований арешт Сергія та жорстоке поводження з ним. Висновок депутата ПАРЄ: "Я не можу не підозрювати, що ця скоординована атака відбувається за цілковитої підтримки високопосадовців. Вони, зважаючи на все, скористалися наявністю системних проблем у кримінальному судочинстві Російської Федерації".
Її доповідь була нищівною, вона розставляла всі крапки над "i". Але теж ні на що не вплинула. Російський уряд зустрів цю доповідь такою самою оглушливою тишею. Тим, хто продовжував катувати Сергія, було однаково.
У своєму колі ми довго й палко обговорювали подальші дії. Традиційні інструменти захисту ні до чого не привели, і ідеї майже вичерпані. Але тут у нашу кімнату заглянула двадцятичотирирічна секретарка й сказала: "Вибачте, що перериваю, я почула вашу розмову. А ви не думали зняти відеоролик та викласти його на ютубі?"
2009 року я ще не знав, що в інтернеті є такий сайт, де будь-яка людина може розмістити своє відео. Вона принесла свій ноутбук та показала, як влаштований цей інтернет-сервіс.
З огляду на відсутність будь-яких серйозних результатів, ми вирішили, що варто спробувати. Ми знову переглянули наявні документи, ще раз підсумували свідчення шахрайства, написали сценарій та зняли 14-хвилинний відеосюжет. У ньому просто й доступно розповідалося, як МВС та злочинці вкрали з російського бюджету 5,4 мільярда рублів і кинули за ґрати людину, яка це викрила, — Сергія Магнітського. Ми зробили дві версії ролика — російською та англійською мовами. Результат виявився наочнішим і зрозумілішим, ніж все, що ми робили до цього, і я вважав, що цей відеоролик відразу створить враження.
Мені хотілося, щоб ролик з'явився в інтернеті якнайшвидше, але для початку треба було погодження Сергія, адже саме він перебував у найвразливішому становищі. Я передав копію сценарію його адвокату і з нетерпінням чекав на рішення.
Становище Сергія тим часом ставало дедалі важчим і важчим.
До літа 2009 року стан його здоров'я помітно погіршився. У медичній частині "Матроської тиші" йому поставили діагноз: панкреатит, каміння в жовчному міхурі та холецистит. Йому призначили повторне ультразвукове дослідження (УЗД) першого серпня й планову операцію.
Проте за тиждень до запланованого УЗД за погодженням майора Сільченка Сергія перевели з "Матроської тиші" в "Бутирку" — слідчий ізолятор суворішого режиму, який за радянських часів використовували як пересильну в'язницю на шляху до таборів. Це місце мало в Росії таку ж погану славу, як в'язниця Алькатрас у Каліфорнії, тільки умови утримання були ще гіршими. Для Сергія ситуація ускладнювалася тим, що "Бутирка" не мала лікарні, потрібної для його лікування.
Те, що довелося пережити Сергієві в "Бутирці", можна порівняти хіба що з тим, що Олександр Солженіцин описав у своєму "Архіпелазі ГУЛАГ".
25 липня, щойно Сергій опинився в "Бутирці", він попросив тюремне начальство провести призначене раніше лікування, але прохання залишили поза увагою. День за днем він втрачав сили в камері, а біль ставав дедалі гостріший.
24 серпня о четвертій годині дня біль у шлунку став таким нестерпним, що Сергій не міг навіть лежати. Він пробував приймати різні положення, але біль сильно віддавав у сонячне сплетіння та груди. Тимчасове полегшення приносило лише поза ембріона, якщо підібгати ноги, згорнутися клубком і похитуватися з боку на бік.
О пів на шосту вечора з допиту повернувся його співкамерник Ерік.