До речі, за п'ять кроків од нас Фабрелятр і справді нашорошив вуха, але Жюдіта не звертає на нього уваги.
— Я скажу вам, — провадить вона виразним голосом, — що я католичка, — втретє стискає мені руку. — Але ще ніде не бачила такого дивного священика. Крім того, мене дуже дивує боязкість тутешніх людей. Вони зовсім не протестують. Можна подумати, що вони втратили мужність.
Жюдіта, навпаки, незважаючи на те, що вона жінка, мабуть, не втратила мужності. Бо сміливо стоїть тут у штанях, виставивши з пуловера з відкритим комірцем квадратне підборіддя, й сипле іскри з голубих очей. До того ж посеред самісінької головної вулиці голосно зневажає місцеву владу.
— Виняток становить, — каже вона, — Марсель. Так, він справжній чоловік!
Невже вона й Марселеві стискає біцепси? Цілком імовірно. А там є що стискати. За свої шістдесят років Марсель перетворився на самі м'язи, а є жінки — не тільки незаміжні, — які полюбляють пригорнутися до цих м'язів
— Пане Конт, — провадить вона далі ораторським тоном, — я хвалю вас. Хвалю за сміливий поділ харчів, — вона знову стискає мою руку, — тільки завдяки вам ми отримали свої порції. Я хвалю вас також за те, що ви протистояли цьому есесівцеві, — ще один потиск руки. — Я сьогодні пізно встала, а то була б підтримала вас.
Вона раптом нахиляється до мене. Я кажу нахиляється, бо в мене таке враження, ніби вона на цілий вершок вища від мене. Й мовить мені на вухо:
— Пане Конт, якщо колись ви забажаєте виступити проти цього бідолахи, я вам допоможу.
Слова "я вам допоможу" вона вимовила півголосом, але бадьоро. Жюдіта випростується в бачить, що Фабрелятр стоїть майже в неї за спиною, тоді вона відпускає мою руку, круто обертається й починає штовхати його, наче хотіла розгойдати цю високу тичку.
— Йди геть! Геть! — кричить Жюдіта, махаючи руками. — До дідька! В Ла-Році багато вільного місця!
— Даруйте мені, пані, — лагідно вибачається Фабрелятр.
Жюдіта навіть не дивиться на нього. Вона подає мені свою широку долоню, я тисну її і з болем у біцепсах іду від неї. Радий, що знайшов собі цю спільницю.
Я йду до воза. Хлопці працюють швидко й уже закінчують його вантажити. Ворона, яка видзьобала крихти хліба майже під самісінькими ногами Лянуайя, поважно прогулюється по широкій спині Силача. Коли я наближаюсь, вона люб'язно каркає, сідає мені на плече й починає гратися зі мною. Розчервонілий Тома безперестанку поглядає на будиночок шевця, а потім відводить мене вбік і запитує:
— Що трапилося? Чому Каті нас кинула?
Я нишком сміюсь з цього "нас".
— В Евеліни напад астми, й Каті біля неї.
— Їй конче треба бути біля неї?
— Звичайно! — з притиском відповідаю я. — Під час нападу астми бувають великі болі. Потрібна допомога.
Тома зніяковіло опускає очі, відтак знову підводить їх і, набравшись духу, мовить безбарвним тоном:
— Скажи, Емманюелю, ти не заперечуватимеш, якщо Каті переїде в Мальвіль до сестри й бабусі?
Я приголомшено дивлюся на нього. Слова "до сестри й бабусі" ще влучніші, ніж "до нас".
— Тома, є одна причина, яка не дозволяє нам забрати Каті до Мальвіля, — поважно відповідаю я.
— Яка саме?
— Справа в тому, що Фюльбер нікому не дозволяє виїздити з Ла-Рока. Звичайно, що він не дозволить і Каті поїхати до нас. Довелося б її викрадати.
— І що ж? — питає він тремтливим голосом.
— Як, що ж? Ти хочеш посваритися з Фюльбером?
— Може, справа не дійде до сварки.
— Дійде! Уяви собі, що Фюльбер упадає біля цієї кралі. Він уже просив її бути йому покоївкою в замку.
— Тим більше треба забрати її, — блідне Тома.
— Як це забрати?
— Треба викрасти її в цього типа.
— Тома, ти надто гарячий. Ти ж навіть не знаєш, чи Каті схоче піти з нами. Може, Фюльбер їй подобається.
— Мабуть, ні.
— До того ж ми майже не знаємо Каті. Тільки годину тому ми вперше її побачили.
— Вона чудова дівчина.
— Ну, якщо ти такої думки, доведеться щось робити.
— Отже, викрадемо її? — схвильовано питає Тома. — Причому сьогодні ж!
Я приголомшено дивлюсь на нього.
— Тома, — кажу за хвилину, — пообіцяй мені одну річ, а саме: що ти не втручатимешся в цю справу.
Тома вагається, але щось у моєму голосі й очах змушує його скоритися. Він, опустивши голову, ледь чутним голосом каже:
— Обіцяю.
Я круто повертаюсь, проганяю зі свого плеча ворону, бо вона таки важкенька, й прямую головною вулицею. Щойно розчинилася велика темно-зелена брама порталу, й гомін на вулиці раптом вщухає.
Першим з брами виходить Арман. Він злий і насуплений. За ним ступає якийсь красень, котрого я не знаю. Судячи з розповіді Марселя, це — Газель. І нарешті з'являється Фюльбер.
Мало сказати, з'являється. Він виходить наче на сцену. Залишивши за собою браму відчиненою (зачиняти її — обов'язок Газеля), Фюльбер зупиняється й батьківським поглядом окидає натовп.
Тільки забачивши, що я розштовхую натовп і підіймаюсь до нього, він по-братерському простягає до мене руки і йде назустріч.
— Ласкаво просимо до Ла-Рока, Емманюелю, — каже Фюльбер поважним голосом і стискає мою долоню обома руками, ніби то не долоня, а якийсь скарб. — Який я радий, що бачу тебе! Безперечно ж, — провадить він далі, неохоче випускаючи мою долоню, — Колен не мешканець Ла-Рока і наші укази його не стосуються. Він спокійно може забирати начиння зі своєї майстерні.
Ці слова Фюльбер вимовляє так швидко й так недбало, наче про це ніколи й не поставало питання.
— А ось і корова, — провадить він захоплено, обертаючись до Смуглянки, і здіймає руки, мовби збирається благословити її. — Хіба це не диво, що бог створив тварину, яка з сіна й трави дає нам молоко? Як ви її кличете?
— Смуглянкою.
— Сподіваюсь, що ця Смуглянка даватиме нам біле молоко. — Вів усміхається своєю попівською усмішкою, на яку відповідають тільки Фабрелятр і Газель. — Мені відомо також, Емманюелю, що ти привіз нам чудові подарунки. — І повертає до мене сповнені благодушності очі. — Хліба! М'яса! Масла! — Після кожного слова він підносить угору обидві руки.
— Дві хлібини й масло — це справді подарунки, — кажу я відверто. — Але м'ясо — ні. Ходи-но, Фюльбере, зі мною. — І веду його до м'ясникової крамнички. — Сам бачиш, що це чимало. Половина бичка. Я сказав Лянуайєві не гаятися й порізати м'ясо, бо день буде гарячий, а холодильників у вас немає. Отож підкреслюю ще раз, — веду я далі, — хліб і масло — це подарунки, а м'ясо — ні. Мальвіль сподівається одержати за нього від Ла-Рока цукру й мила.
— Гаразд, — мовить солодкавим голосом Фюльбер. — Я не знаю, скільки в нас лишилося цукру, — й блимає сердито на Газеля, який хотів щось сказати, — але ми зробимо все можливе, щоб тебе задовольнити, принаймні частково. Ти вже мав змогу переконатися, що ми живемо у великих злиднях. У нас немає такого достатку, як у Мальвілі. — Він по-змовницькому підморгує парафіянам. Через те вибач нам, Емманюелю, ми не можемо навіть запросити вас на обід.
— Я поїду зразу ж, тільки-но одержу коней, рушниці, цукор і мило, — відказую я. — А втім, ні. Перед від'їздом хочу трохи розім'яти коней. — І розповідаю йому про свій намір поїздити верхи на майданчику.
— Та це ж просто чудово! — вигукує Фюльбер, вдаючи з себе добряка, коли це йому нічого не коштує. — В нашому місті майже немає розваг, і твоя вистава, Емманюелю, буде для нас бажаною, якщо це не дуже небезпечно для тебе. Ну, ходімо, — каже він і широким жестом запрошує паству до замку. — Не марнуймо часу, бо ти поспішаєш... Але я не бачу Каті, — здивовано зауважує він, коли на його знак Газель і Арман широко розчиняють обидві стулки брами й ларокці, трохи пожвавішавши, заходять до замку,
— Каті лишилася з Евеліною, бо в дівчинки приступ астми. Мені щойно сказали про це, — відповідаю я і швидко йду до замку.
Кіньми я займуся пізніше, спершу прошу Фюльбера дати мені рушниці, набоїв, цукру й мила. Фюльбер доручає це Газелеві, віддавши йому в'язку ключів і щось шепнувши на вухо. За мною йдуть Жаке й Колен, прихопивши два великих мішки.
Я йду поруч з Газелем довгим, викладеним мармуровими плитами коридором замку.
— Газелю, я чув, що Фюльбер хоче призначити тебе священиком, — кажу йому.
— Ні, це не зовсім так, — відповідає він. — Пан Фюльбер має намір поставити мою кандидатуру на голосування ла-рокських парафіян.
— І послати тебе до Мальвіля?
— Якщо, звичайно, ви не проти, — покірно каже Газель. Дивна річ, але ці слова зовсім не звучать у нього фальшиво.
— Проти тебе, Газелю, ми нічого не маємо. Але я гадаю, що тобі буде шкода кидати замок і свій дім у Ла-Році.
— Авжеж, — відверто признається Газель, і це мене ще дужче дивує. — Особливо свій дім.
— Так от, тобі не доведеться його кидати, — кажу я. — В неділю ввечері віруючі Мальвіля одноголосно обрали мене своїм абатом.
Я чую позад себе чийсь сміх і здогадуюся, що то сміється Колен, проте не озираюся. Газель зупиняється й приголомшено дивиться на мене.
— Ви повідомили вже про це пана Фюльбера? — запитує він кволим голосом.
— Не мав іще для цього нагоди.
— Справа в тому, що це викличе в пана Фюльбера велике невдоволення, — каже Газель і йде далі коридором поряд зі мною.
Двері льоху замкнені на ключ, і Газель відмикає їх. В цьому льоху Фюльбер зберігає скарби, відібрані в ла-рокців. Льох поділений навпіл. У тій половині, де стоїмо ми, лежить усе неїстівне. В другій половині, куди ведуть маленькі двері з великою колодкою, зберігаються бакалійні товари, ковбасні вироби, вино. Газель не дозволяє мені туди заходити, і я встигаю зазирнути лише краєчком ока.
Рушниці стоять у піраміді й лежать на полицях, тут же дбайливо поскладано бойові припаси.
— Ну ось, — безбарвним голосом каже Газель. — Вибирай.
Я розгублююсь від такої великодушності. Потім починаю здогадуватися, що вона йде від цілковитого невігластва Фюльбера й Газеля, але не подаю й знаку і зиркаю на Колена, щоб він чогось не бовкнув. Я нараховую одинадцять рушниць (більшість із них мисливські), але серед цих скромних пукавок бачу блискучу, розкішну спрінфілдську рушницю, яку, певне, купив Лормйо, щоб узяти участь у сафарі. З цієї рушниці можна вбити буйвола на відстані ста п'ятдесяти метрів. Я не зразу беру її, спершу перевіряю набої. Набоїв відповідного калібру цілком досить. Решту зброї я вибираю дуже швидко: беру довгостволий карабін моделі 22 з оптичним прицілом, який, мабуть, належав синові Лормйо, і найкращу мисливську двостволку.