Альберто продовжував:
— Не тільки матеріальну реальність Берклі піддавав сумніву. Він сумнівався і в тому, що "час" та "простір" існують абсолютно, тобто самостійно. Навіть наше сприймання часу та простору закладене єдино у нашій свідомості. Тиждень чи два для нас зовсім не мусить бути тижнем чи двома для Бога...
— Ти сказав, що для Берклі тим духом, у якому все спочиває, є християнський Бог.
— Сказав. Але для нас,
— Що для нас?
— ...для нас тим "духом або волею", котрий є причиною всього в усьому, може бути батько Гільдії,
Софії аж мову відняло. На її личку малювався один велетенський знак питання. Раптом вона наче отямилася.
— Ти справді так думаєш?
— Не бачу іншої можливості. Це, мабуть, єдине пояснення усьому, що ми пережили. Я маю на увазі оті численні листівки та записки, які з'являлися то тут, то там, Гермеса, котрий несподівано заговорив людським голосом, та й власні мимовільні обмовки.
— Я...
— Подумати тільки, Гільдо, я називав тебе Софією! Але ж увесь час знав, що ти не Софія.
— Що ти плетеш? У тебе таки все перекрутилося в голові.
— Так, крутиться, крутиться... Наче одурманена планета довкола палаючого сонця.
— І це сонце є татом Гільди?
— Можна сказати і так.
— Гадаєш, він був для нас ніби Богом?
— Безсоромний. Встидався би!
— А хто ж тоді Гільда?
— Ангел, Софіє.
— Ангел?
— Гільда є тим, до кого звертається "дух".
— Альберт Кнаґ розповідає Гільді про нас?
— Або пише. Ми не можемо пізнати у відчуттях самої матерії, з якої створена наша реальність. Принаймні, стільки ми уже вивчили. Ми не знаємо, створена наша зовнішня реальність із звукових хвиль чи з паперу та письма. Якщо вірити Берклі, ми створені з духу.
— А Гільда — ангел...
— Так, вона ангел. Хай це буде нашим останнім словом нині. Усього найкращого, Гільдо!
Кімнату заповнило голубувате світло. За кілька секунд луснув грім, аж затрясся будинок. Альберто сидів з відсутнім поглядом.
— Мені час додому — сказала Софія.
Дівчинка встала і побігла до виходу. У передпокої прокинувся Гермес, котрий спав під вішаком. Він прогавкав щось схоже на:
— До побачення, Гільдо!
Софія сторч головою збігла сходами і вилетіла надвір. На вулиці — ані живої душі. З неба потоками лив дощ.
Мокрим асфальтом проїхало кілька автомашин, але автобуса не було. Софія перетнула площу Стурторґет і побігла містом. А в її голові пульсувала одна-єдина думка.
"Завтра мій день народження, — думала вона. — Як гірко признаватися самій собі у переддень власного п'ятнадцятиріччя, що життя — це тільки сон. От сниться тобі, ніби ти виграла мільйон, а перед самим одержанням великого виграшу, розумієш, що це був сон".
Софія перебігла мокрий від дощу стадіон і раптом помітила, що назустріч їй теж хтось біжить. Це була мама. Раз за разом місто пронизували люті блискавиці.
Підбігши, мама схопила доньку в обійми.
— Що з нами відбувається, дитинко?
— Я не знаю, — плакала Софія. — Це наче поганий сон.
Б'ЄРКЕЛІ
...старе зачароване дзеркало, яке прабабуся купила у одної циганки...
Гільда Меллер Кнаґ прокинулася у мансарді старої капітанської вілли, неподалік від Ліллесанну Вона глянула на годинник. Хоч показував він щойно шосту, надворі було зовсім ясно. Ранкове сонце широким пасмом освітлювало майже всю стіну.
Дівчинка встала з ліжка і підійшла до вікна. Дорогою вона схилилася над письмовим столом і відірвала листок календаря. Четвер, 14 червня 1990 року Вона зіжмакала аркушик паперу і вкинула його у кошик для сміття.
Тепер на календарі була інша дата: п'ятниця, 15 червня 1990 року. Ще в січні Гільда написала на цьому аркушику великими літерами "15 РОКІВ". Дівчинці здавалося, що неспроста 15 років їй виповнюється 15 числа. Такого збігу уже не трапиться ніколи в житті.
15 років! Чи не перший це день у її "дорослому житті"? Не могла уже так просто повернутися до ліжка і лягти знову До того ж це був останній шкільний день перед канікулами. На сьогодні запланована тільки зустріч у церкві об одинадцятій годині. Окрім того, за тиждень повертається з Лівану її тато. Він обіцяв бути вдома у святіванський вечір,
Гільда стояла біля вікна і дивилася на сад, який збігав до причалу та червоної шопи для човнів. Яхта ще не готова до сезону, а старий веслувальний човен, прив'язаний до причалу, похитувався на воді. Не забути б вичерпати з нього воду після вчорашньої зливи.
Доки Гільда отак стояла, дивлячись на маленьку бухточку, їй пригадалося, як у шести-семирічному віці вона залізла у човен і зовсім сама повеслувала фьордом. Вона впала за борт і ледве добралася до берега. Продершись крізь густі хащі, мокра з голови до п'ят, вона нарешті опинилася в садку перед будинком. Назустріч їй вибігла мама. Човен з веслами винесло далеко у фьорд. Ще довго їй снився покинутий серед затоки човен. Це був дуже прикрий спогад.
Сад не відзначався ні буйністю зела, ані доглянутістю. Зате був великим і належав Гілвді. Похилена яблунька та кілька ягідних кущів, котрі майже не приносили урожаю, ледве вичухалися після важких зимових штормів.
Поміж каміняччям та чагарями на маленькому моріжку стояла стара садова гойданка. У яскравому ранковому світлі вона виглядала запущеною і покинутою. Враження посилювалося тим, що на ній не було подушок. Певно, вчора ввечері мама встигла забрати їх перед грозою. Навколо саду росли берізки, захищаючи його від вітрів. Саме завдяки цим деревам маєток понад сто років тому отримав назву Б'єркелі, Березовий затишок.
Будинок побудував наприкінці минулого століття прадідусь Гільди, який був капітаном на одному з останніх вітрильників. І донині багато хто називав їхній дім "капітанською віллою". Того ранку у саду ще були помітні сліди вчорашньої нічної зливи. Гільда кілька разів будилася від громовиці. Зараз на небі не було ані хмариночки.
Літній дощ завжди приносив свіжість. Останніми тижнями було спекотно і сухо, навіть на березовому листі де-не-де появилися потворні жовті плями. А тепер світ наче умився. Того ранку дівчинка мала дивне відчуття, мовби бурею віднесло геть її дитинство.
"Певно, боляче брунькам розтріскуватись..." Це, здається, слова якоїсь шведської поетеси. А може фінської?
Гільда стала перед великим дзеркалом у мідній рамі, котре висіло над старовинним бабусиним комодом.
Чи вона гарна? У кожному разі, мабуть, не бридка? Щось середнє...
Гільда мала довге біляве волосся, їй завади хотілося, аби воно було трохи ясніше, або трохи темніше. Теперішнє було якесь ніяке. Як плюс, відзначила м'які кучері. Багато її подруг мордувалося із завивкою, а у Гільди волосся вилося від природи. До плюсів вона зарахувала і зелені, неймовірно зелені очі. "Чи, дійсно, вони у тебе такі зелені?" — часто запитували тітки та дядьки, нахиляючись до неї.
Гільда приглядалася до себе і розмірковувала, чи її відображення у дзеркалі є відображенням юної жінки чи дівчинки? Ні одне, ні друге, прийшла вона до висновку. Тіло, можливо, уже й жіноче, а личко схоже на неналите яблучко.
Щось таке було у старому дзеркалі, що завжди спонукало Гільду згадувати про тата. Колись воно висіло в "ательє". Ательє розташовувалось над човновою шопою і служило татові бібліотекою, куточком для усамітнення та творчою майстернею. Альбертові — так Гільда називала тата, коли він бував удома, — завади хотілося створити щось велике. Якось він навіть зробив спробу написати роман, та так і не довів справи до кінця. Вірші та нариси про шхери він регулярно публікував у місцевій газеті. Гільда, побачивши видрукуваним його ім'я, пишалася щоразу не менше, ніж тато. АЛЬБЕРТ КНАҐ. Це ім'я звучало особливо, принаймні у Ліллесанні. Прадідусь теж називався Альбертом.
Дзеркало... Багато років тому тато пожартував, сказавши, що можна підморгнути своєму відображенню у дзеркалі одним оком, але ніколи двома. Єдиним винятком було ось це дзеркало у мідній рамі, бо було воно чарівним. Прабабуся купила його одразу ж після свого весілля у одної циганки.
Гільда довго простоювала перед дзеркалом, намагаючись підморгнути собі двома очима, але це виявилось так само неможливо, як наздогнати свою тінь. Скінчилося тим, що дзеркало перейшло їй у спадок і тепер геть-чисто належало їй.
Підростаючи, Гільда ще не раз робила спроби навчитися цьому трюкові.
Не дивно, що така замислена нині. Не дивно, що так заглиблена у себе. 15 років...
Аж тепер погляд її впав на нічний столик. На ньому лежав великий пакунок, загорнений у чудовий небесного кольору папір та зав'язаний червоною шовковою стрічкою. Подарунок на день народження!
Може це той самий подарунок? Великий ПОДАРУНОК від тата? Він таємниче натякав про нього у своїх численних листівках з Лівану. Але "сам себе суворо цензурував".
Подарунок, який "постійно росте", писав він. Тато натякав також і про якусь дівчинку, з якою вона, можливо, невдовзі познайомиться, і про те, що надсилав тій дівчинці копії листівок до неї, Гільди. Гільда намагалася вивідати у мами, що тато мав на увазі, але мама теж нічого не знала.
Найдивнішою була фраза, що тим подарунком вона зможе, мабуть, "поділитися з іншими". Недарма ж тато працював для ООН. Якби Гільдин батько мав одну ідею fix — а він їх мав багато, — то нею було би визнання права за ООН урядувати усім світом. "Якби ж то ООН справді вдалося коли-небудь об'єднати людство", — написав він у одній з листівок.
Чи має вона право розгорнути пакунок до появи мами, яка прийде до неї з булочками та лимонадом, розмахуючи норвезьким прапорцем та співаючи вітальну пісеньку? Напевно, має, інакше не лежав би цей пакунок тут.
Гільда навшпиньки підійшла до столика і підняла пакунок. Але ж важкий! Вона знайшла записку: "Гільді на п'ятнадцятирічні уродини від тата".
Вона вмостилася на ліжку і почала обережно розв'язувати червону стрічку та розгортати папір.
Там лежала велика папка-скорозшивач!
Оце той подарунок? Подарунок на її п'ятнадцятиріччя, про котрий так багато говорилося? Подарунок, який постійно росте і яким можна поділитися з іншими?
Побіжного погляду вистачило, аби переконатися, що папка повна друкованих аркушів. Гільда впізнала шрифт татової друкарської машинки, яку він прихопив із собою до Лівану.
Невже він написав для неї цілу книжку? На першій сторінці було написано від руки великими літерами: СВІТ СОФІЇ.
Трохи нижче, збоку, надруковано уже на машинці два рядки:
ЧИМ СОНЦЯ ПРОМІНЬ Є ДЛЯ ЧОРНОЇ РІЛЛІ, ТИМ — ПРОСВІТЛЕННЯ ДЛЯ ЖНИВАРЯ.
Н.