Та одразу ж і схаменувся.
— Ти, брат, здається, з мене підсміюєшся? — звернувся він до Разуміхіна зі спритно удаваним роздратуванням. — Я згоден, що, може, вже надто турбуюсь про такий, як на твій погляд, дріб'язок, але ж не можна вважати мене за це ні егоїстом, ні пожадливим, і як на мій погляд — ці дві жалюгідні дрібнички можуть бути зовсім і не дріб'язком. Я тобі вже казав, що цей срібний годинник, якому ціна — копійка, єдина річ, що після батька лишилася. З мене смійся, але до мене мати приїхала, — повернувся він раптом до Порфирія, — і коли б вона дізналася, — повернувся знову він хутчій до Разуміхіна, особливо стараючись, щоб затремтів голос, — що цей годинник пропав, то, присягаюсь, це б її до розпачу довело! Жінки!
— Та зовсім же ні! Я зовсім не те хотів сказати! Я зовсім навпаки! — кричав засмучений Разуміхін.
"Чи добре? Чи натурально? Чи не переграв часом? — потерпав про себе Раскольников. — Навіщо сказав: "жінки"?"
— То до вас мати приїхала? — поцікавився для чогось Порфирій Петрович.
— Еге ж.
— Коли ж це?
— Вчора ввечері.
Порфирій помовчав, неначе щось обмірковуючи.
— Ваші речі ні в якому разі й не могли пропасти, — спокійно й холодно повів він далі. — Адже я давно вас тут чекаю.
І, мов нічого не сталося, він дбайливо став підставляти попільничку Разуміхіну, який нещадно струшував попіл цигарки на килим. Раскольников здригнувся, але Порфирій наче й не дивився, все ще заклопотаний цигаркою Разуміхіна.
— Що-о? Чекав! Та ти хіба знав, що й він туди носив застави? — крикнув Разуміхін.
Порфирій Петрович прямо звернувся до Раскольникова.
— Обидві ваші речі, перстень і годинник, були у неї в одному папірці загорнуті, а на папірці ваше ім'я олівцем чітко виведене, так само як і число і місяць, коли вона їх від вас одержала...
— Які ви спостережливі!.. — незграбно усміхнувся Раскольников, особливо стараючись дивитись йому просто в очі; але не зміг утерпіти і раптом додав:— Я тому так сказав це, що, десь певно, дуже багато було заставників... так що вам важко було б їх усіх запам'ятати... А ви, навпаки, так добре всіх їх пам'ятаєте, і... і...
"Безглуздо! Погано! Навіщо я це додав! "
— А майже всі заставники тепер уже відомі, так що тільки ви одні й не зволили завітати, — відповів Порфирій з ледь помітною ноткою глузливості.
— Я був не зовсім здоровий.
— І про це чув... Чув навіть, що дуже вже були чимсь розстроєні. Ви й тепер наче бліді?
— Зовсім не блідий... навпаки, цілком здоровий! — грубо й злісно сказав руба Раскольников, раптом змінюючи тон. У ньому накипала злість, і він не міг угамувати її. "А саме в злості й проговорюсь! — майнула знову думка. — І чого вони мене мучать!.."
— Не зовсім здоровий! — підхопив Разуміхін. — Оце так сказав! До вчорашнього дня майже не при повному розумі був... Ну, віриш, Порфирію, сам ледве на ногах, а тільки лиш ми, я та Зосимов, вчора одвернулись — одягся і втік потихеньку і колобродив десь мало не до півночі, і це в цілковитому, я тобі скажу, маренні, можеш ти це уявити! Надзвичайний випадок!
— І невже в цілковитому маренні? Он яке діло! — якось по-баб'ячому похитав головою Порфирій.
— Ет, дурниця! Не вірте! А втім, ви ж і без того не вірите! — занадто вже зло вихопилось у Раскольникова.
Але Порфирій Петрович немовби не розчув цих дивних слів.
— Та як же інакше міг би ти вийти, коли б не був у маренні? — запалився раптом Разуміхін. — Навіщо вийшов? Для чого?.. І чому саме потай? Хіба ж ти в здоровому розумі тоді був? Тепер, коли вся небезпека минула, я вже прямо тобі це скажу!
— Надокучили вони мені дуже вчора! — звернувся раптом Раскольников до Порфирія з нахабно-визивною усмішкою, — я і втік від них квартиру найняти, щоб вони мене не розшукали, і грошей купу взяв з собою. Он пан Замєтов бачив ті гроші. А що, пане Замєтов, при своєму розумі я був учора чи в маренні, розсудіть-но суперечку?
Він би, здається, так і задушив у цю мить Замєтова. Занадто вже не подобалися йому його погляд і мовчання.
— По-моєму, ви говорили дуже розумно і навіть хитро, тільки роздратовані були надміру, — сухо заявив Замєтов.
— А сьогодні казав мені Никодим Хомич, — вкинув Порфирій Петрович, — що зустрів вас учора вже зовсім пізно, в квартирі роздавленого кіньми чиновника...
— Ну от хоч би цей чиновник! — підхопив Разуміхін, — ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон удові віддав! Ну захотів допомогти — дай п'ятнадцять, дай двадцять, ну а хоч три карбованці собі залиш, а то всі двадцять п'ять так і відвалив!
— А може, я десь скарб знайшов, а ти не знаєш? От я вчора й розщедрився... Он пан Замєтов знає, що я скарб знайшов!.. Ви пробачте, будь ласка, — звернувся він з тремтячими губами до Порфирія, — що ми вас такою безглуздою суперечкою вже з півгодини турбуємо. Набридли десь, га?
— О прошу вас, навпаки, на-а-впаки! Коли б ви знали, які ви для мене привабливі! Цікаво і дивитись і слухати... і я, признаюсь, такий радий, що ви зволили, нарешті, завітати...
— Та дай же хоч чаю! Горло пересохло! — скрикнув Разуміхін.
— Прекрасна ідея! Може, і всі компанію розділять. А чи не хочеш часом... істотнішого чогось, перед чаєм?
— Ну тебе!
Порфирій Петрович вийшов розпорядитися щодо чаю.
Думки крутилися у голові Раскольникова, мов вихор. Він був страшенно роздратований.
"Головне, навіть і не криються, і церемонитись не хочуть! А з якої речі, коли мене зовсім не знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Хомичем? Виходить, уже й таїти не хочуть, що стежать за мною, мов зграя собак! Так одверто в пику й плюють! — дрижав він від люті. — Ну, бийте прямо, а не грайтеся, мов кішка з мишею. Це ж неввічливо, Порфирію Петровичу, адже я ще, може, й не дозволю!.. Встану, та й кину всім в очі всю правду; і побачите, як я вас зневажаю!.. — Він із зусиллям перевів подих. — А що, коли мені так тільки здається? Що, коли це міраж і я в усьому помиляюсь, і через недосвідченість злюся, підлої ролі своєї не витримую? Може, все це без якогось там наміру? Всі слова їх звичайні, але щось у них є... Все це завжди можна говорити, але щось та є. Чому він сказав прямо "в неї"? Чому Замєтов додав, що я хитро говорив? Чому вони розмовляють таким тоном? Дійсно... тон... Разуміхін тут же сидів, чому ж йому нічого не здається? Цьому невинному дурневі ніколи нічого не здається! Знову трусить мене!.. Підморгнув мені Порфирій чи ні? Певно, дурниця; навіщо б підморгувати? Нерви, чи що, хочуть мої дратувати або знущаються з мене? Або все міраж, або знаютьі.. Навіть Замєтов зухвалий... Чи зухвалий Замєтов? Замєтов передумав за ніч. Я й передбачав, що передумає! Він тут наче свій, а насправді уперше прийшов. Порфирій його за гостя не вважає, до нього спиною сидить. Знюхались! Неодмінно через мене знюхались! Неодмінно до нашого приходу про мене говорили!.. А чи ж знають про квартиру? Швидше б уже! Коли я сказав, що квартиру наймати вчора втік, він не дочув, не зрозумів... А це я влучно про квартиру докинув: потім придасться! В маренні, мовляв!.. Ха-ха-ха! Він про весь вечір вчорашній знає! Про приїзд матері не знав!.. А відьма і число вивела олівцем!.. Брешете, не дамся! Адже це ще не факти, це тільки міраж! Ні, ви давайте-но фактів! І квартира не факт, а марення; я знаю, що їм говорити... А чи ж знають про квартиру? Не піду, не розвідавши! Навіщо я прийшов? А от що я тепер злюся, то це, певно, для них і факт. Тьху, який я дратівливий! А може, й добре, роль хворого... Він мене прощупує... Збивати буде. Навіщо я прийшов? "
Усе це, мов блискавка, майнуло в його голові.
Порфирій Петрович миттю повернувся. Він раптом якось повеселішав.
— У мене, брат, від учорашнього твого голова... Та й весь я якось розклеївся, — звернувся він зовсім іншим тоном, сміючись, до Разуміхіна.
— А що, цікаво було? Я ж вас учора на найцікавішому пункті покинув? Хто переміг?
— Та ніхто, звичайно. На одвічні питання з'їхали, на воздусєх ширяли.
— Уяви, Родю, на що вчора з'їхали: є злочин чи немає? Казав я тобі, що до безглуздя добрехались!
— Що ж тут дивного? Звичайнісіньке соціальне питання, — байдуже відповів Раскольников.
— Питання було не так сформульоване, — зауважив Порфирій.
— Не зовсім так, це правда, — одразу ж погодився Разуміхін, поспішаючи й запалюючись, як завжди. — Бачиш, Родіоне: вислухай і скажи свою думку. Цікаво знати. Я зі шкіри пнувся вчора з ними і тебе чекав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш... Почалося з погляду соціалістів. Він відомий: злочин є протест проти ненормальності соціального устрою[3-18] — і тільки, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається, — і край!..
— От і збрехав! — крикнув Порфирій Петрович. Він помітно пожвавлювався і раз у раз сміявся, дивлячись на Разуміхіна, чим ще більше піддрочував його.
— Н-нічого не допускається! — в запалі перебив Разуміхін, — не брешу!.. Я тобі книжки їхні покажу: все у них через те, що "середовище заїло", і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси, мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть, бо ні для чого буде протестувати і всі миттю зробляться праведними. На особистість не зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! У них не людство, розвинувшись історичним, живим шляхом до кінця, само собою перетвориться, врешті-решт, у нормальне суспільство, а навпаки, соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної голови, враз і приведе до порядку все людство і миттю зробить його праведним і безгрішним, без усякого живого процесу, без усякого історичного і живого шляху! Через те вони так інстинктивно й не люблять історії: "неподобства самі в ній та дурощі "[3-19] — і все самою тільки дурістю пояснюється! Через те так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя вимагатиме, жива душа не послухається механіки, жива душа підозрілива, жива душа ретроградна! А тут хоч і мертвечинкою трохи тхне, з каучуку зробити можна, — зате не жива, зате без волі, зате рабська, не збунтується! І виходить зрештою, що все на саму тільки кладку цеглин та на розташування коридорів і кімнат у фаланстері[*] звели! Фаланстер хоч і готовий, та особистість людини ж у вас для фаланстеру ще не готова, жити хоче, життєвого процесу ще не завершила, рано їй на кладовище! З самою логікою не можна через особистість перескочити! Логіка передбачить три випадки, а їх мільйон! Відкинути весь мільйон, і все до одного питання про комфорт звести! Найлегше розв'язання проблеми! Спокуслива ясність, і думати не треба! Головне — думати не треба! Вся життєва таємниця на двох друкованих аркушах уміститься.
— Але ж як прорвався, тарабанить! За руки тримати треба, — сміявся Порфирій.