Слід, яким ми йдемо, тягнеться якраз у тому напрямі, принаймні скільки видно звідси. Будемо рушати, майоре?
— Авжеж. Така дрібниця не може відвернути нас
від нашого діла. Вперед!
Вершники поїхали далі, хоча й не всі з однаковою охотою. Були серед них і такі, що, коли б їхня воля, залюбки повернули б назад. До них належав і Колха-ун, що, тільки-но побачивши ту химерну прояву, виказав такий страх, якого не відбилося на жодному іншому обличчі. Очі його враз неначе оскляніли, губи побіліли, нижйя щелепа одвисла, і він насилу стримувався, щоб не цокотіти зубами.
Коли б не загальне замішання, його стан напевне впав би в око іншим. Та всі дивилися тільки на таємниче видиво, а коли воно кінець кінцем зникло з очей і загін рушив далі, відставний капітан затримався й тихо поїхав серед задніх, не привертаючи нічиєї
уваги.
Слідопит здогадався правильно: те місце, де з хвилину стояв вершник без голови, було якраз на шляху загону. Та, діставшись до нього, вони не побачили там ніяких слідів, наче то справді була примара!
А втім, пояснювалось це зовсім просто. На тому місці, де кінь з таємничим вершником повернув назад, і на кілька миль далі рівнину вкривав щільний шар білої ріні. Мисливці називали те пустище "крейдяною [250] прерією". Подекуди камінці були зсунуті з місця й побиті, певно, підковами коня. Але ті ледь помітні . знаки розрізнило б лише око досвідченого слідопита.
Не стало видно й сліду, що ним загін ішов перед тим,— відбитків копит підкованого мустанга: рівниною нещодавно пробіг дикий табун, і розглядіти поодинокі відбитки було зовсім неможливо.
Вони могли б поїхати далі в той бік, куди поскакав вершник без голови. Дорогу їм показувало б сонце, а потім і вечірня зоря. Але їм був потрібен інший вершник — той, що їхав на підкованому мустангу,— і півгодини до смерку вони марно шукали його сліду, що загубився на білій рівнині.
Коли сонце сховалося за обрієм, Спенглер визнав, що слід утрачено остаточно. Загонові лишалося тільки повернутися до заростей і стати табором у підліску. Вирішили там заночувати, а рано-вранці знов шукати того сліду.
Та це їм не вдалося, принаймні в призначений час. Несподівана обставина змусила відкласти пошуки на-довше.
Тільки-но загін отаборився на ніч, як прискакав кур'єр з адресованою майорові депешею від командувача гарнізонів округи, чий штаб був у Сан-Антоніо-де-Бехарі. Депешу привезли до форту Індж, а вже звідти приставили майорові.
Прочитавши її, майор одразу ж дав наказ сідлати коней, і не встигли їхні боки обсохнути після недавньої їзди, як драгуни знов сиділи в сідлах.
У депеші сповіщалося, що команчі вчинили набіг на поселення поблизу самого Сан-Антоніо, за п'ятдесят миль на схід від Леони. То була вже не просто поголоска. Напасники вбили людей — дорослих і дітей,— підпалили їхні будинки. Майор дістав наказ надіслати до Сан-Антоніо скільки зможе солдатів. Тому так поквапно й знявся з табору драгунський загін.
Цивільні могли б і залишитись, проте дружба і навіть батьківська любов мусять скоритися перед необхідністю. Більшість людей вирушили на пошуки, зовсім не готувавшись,— тільки засідлали коней та почепили на плечі рушниці,— і тепер голод гнав їх по домівках.
Зовсім полишати пошуки ніхто не збирався. Ухвалили поновити їх, тільки-но перемінять коней і запасуть— [251]ся всім потрібним. А тоді, як одностайно вирішили всі, шукатимуть, поки знайдуть.
Кілька чоловік залишилося зі Спенглером, щоб пройти слідом американського коня,— той слід, як гадав слідопит, мав привести їх назад на Леону. Решта вирушили до селища разом з драгунами.
Перш ніж попрощатися з Пойндекстером і його друзями, майор розповів їм про те, чого доти волів не розкривати: про калюжу крові, сліди навколо неї та висновки, які зробив з них слідопит. Не маючи змоги брати участь у дальших пошуках, майор гадав, що ті важливі відомості зможуть стати в пригоді для розкриття злочину. Він дуже не хотів кидати тінь підозри на молодого ірландця, з яким йому завжди приємно було зустрічатися в справах, проте почуття обов'язку переважило, і хоч сам майор не припускав, що мустан-гер міг учинити такий злочин,— чи, краще сказати, не вважав це за ймовірне,— проте мусив визнати, що деякі докази свідчать проти нього.
Та для плантатора і його друзів то була вже не підозра, а цілковита певність. Тепер, коли стало очевидно, що індіанці до злочину непричетні, вбивцею навпростець оголосили Моріса Джеральда.
У тому, що вчинено вбивство, ніхто не сумнівався. Розповідь Обердоффера давала початок тій страхітливій історії; повернення коня Генрі Пойндекстера без вершника і з закривавленим сідлом завершувало її. А те, чого в ній не вистачало, було дуже легко доповнено — почасти висновками слідопита, почасти здогадами та домислами.
Ніхто не завдав собі клопоту бодай більш-менш вірогідно визначити мотив злочину. Усе звернули на сварку Моріса Джеральда з Кассіем Колхауном: мовляв, свою ворожість до відставного капітана мустангер переніс і на родину Пойндекстерів.
У цьому міркуванні не було й краплини здорового глузду, але люди, що переслідують гаданого вбивцю, здебільшого не розмірковують про мотиви злочину — вони думають тільки про помсту.
З таким-от настроєм вони й роз'їхались, умовившись зустрітися наступного ранку, щоб знову вирушити слідами тих двох і шукати, аж поки знайдуть одного чи обох, живих чи мертвих. [252]
Ті, що зголосилися допомагати Спенглерові, лишились там, де майор обрав місце для табору.
їх було всього з десятеро. Вирішили, що більшого загону залишати не варто. Команчів у тих місцях тепер уже чекати не випадало, та й інших небезпек, що потребували б значних сил, також не передбачалося. А на те, задля чого їх залишали, цілком вистачило б і двох-трьох чоловік.
Проте зосталося чоловік дев'ять-десять — хто з цікавості, а хто й просто для гурту. То були здебільшого молоді плантатори, і хоч старшим їхнього невеличкого загону вважали Колхауна, але всі мовчки розуміли, що насправді вони підлягатимуть Спенглерові, на якому лежали обов'язки провідника.
Коли головний загін поїхав, ці десятеро не полягали спати, а зібралися навколо багаття, що вже палахкотіло на галявині між чагарів. Вечерю вони мали добрячу — вдосталь і їжі, і питва,— бо ті, що поверталися до форту, позалишали їм свої припаси й розпочаті фляги. На такий невеличкий гурт усього того питва вистачило б на цілу ніч, навіть якби пити без перепочинку.
Та, незважаючи ні на такий достаток, ні на веселе тріскотіння вогню, справжньої втіхи навколо багаття не відчувалося. Усіх неначе скували лихі чари, потьмаривши для них ту втіху, з якою навряд чи зрівняється щось інше в цілому світі.
Ви можете собі вихваляти тихі радощі родинного вогнища. Часом я й сам, бувало, тужив за ними серед широкої прерії. Але тепер, вертаючись думкою назад і спокійно порівнюючи те й те, я не можу не вигукнути: "Дайте мені нічний табір у прерії, і яскраве багаття, і тісний гурт моїх товаришів-мисливців, дайте мені ще хоч раз посидіти з ними коло вогню — і я радо віддам вам усі свої надбані статки й усю здобуту марну славу, а ще радніш — увесь той клопіт і працю, що й досі потрібні, аби зберігати їх!"
Похмурий настрій тих, що сиділи навколо багаття, пояснити було неважко: в них ніяк не йшло з думки оте лиховісне видиво, і невиразний острах, викликаний ним, глибоко засів у їхніх душах. Хоч як вони намагалися пояснити ту прояву — навіть обернути її на жарт,— а проте не могли позбутись гнітючого почуття, і жодний здогад їх не вдовольняв.
Загальний настрій поділяли і їхній провідник Спенглер, [253] і визнаний за ватажка Колхаун. Навіть більше — Колхаун, здавалося, потерпав як ніхто інший. Він похмуро сидів у затінку дерев, осторонь від багаття, і, відколи поїхали драгуни, не озивавсь ані словом. Не виявляв він і охоти приєднатися до молодих плантаторів, що розкошували коло вогню, а вперто сидів сам-один, ніби уникаючи допитливих сторонніх поглядів. Очі його й досі були мов невидющі, а обличчя спотворене жахом, що проступив на ньому з появою вершника
без голови.
— Слухайте, Касе Колхауне,— гукнув до відставного капітана один з молодиків, що вже не раз приклався до чарки й через те став дуже балакучий.— Ідіть сюди, друже, та випийте з нами! Ми всі співчуваємо вашому горю і постараємось допомогти вам і вашим родичам помститися. Але не можна ж весь час отак хнюпитись. Ідіть до нас, і вам усміхнеться сама "Мононгахіла"! Вона одразу звеселить вас, слово честі!
Чи то Колхаунові сподобалось, як витлумачили його похмурий вигляд, що таки не минув уваги інших, чи то раптом захотілося побути в гурті,— але він прийняв те запрошення і, підійшовши до багаття, опинився в колі захмелілих молодиків. Та, перше ніж сісти, відпив добрячий ковток з поданої фляги.
Від тієї хвилини настрій його змінився, мов за помахом чарівної палички. З обличчя враз збігла застигла гримаса жаху, і він так розвеселився, що декого це навіть здивувало. Такі веселощі аж ніяк не личили людині, чийого двоюрідного брата, як гадали, було вбито лише минулої ночі.
Приставши до того гурту як гість, Колхаун дуже скоро став поводитись, наче господар. Коли фляги інших спорожніли, він почав діставати свої, і, здавалося, їм не буде кінця. З його містких сідельних сумок з'являлася фляга за флягою — набуток, залишений йому численними приятелями, що поїхали разом з майором.
Прийнявши ватажкове частування й заохочені його прикладом, молоді плантаторські нащадки, що зібралися навколо багаття, весело гомоніли, співали, реготали, витанцьовували й навіть качалися по траві, аж поки втома переборола хміль. Геть зморені, вони попростягалися хто де впав, і, мабуть, не одного з них тієї ночі уперше в житті мучили п'яні кошмари. Відставний капітан уклався на траві останній. [254]
Хоч ліг він останній, зате встав перший. Тільки-но затихла вся та веремія і гучне хропіння його п'яних товаришів сповістило, що вони поснули, він підвівся і, обережно ступаючи, пішов поміж сонними.
Так само скрадаючись, він пройшов на край табору, де припнутий до дерева стояв його кінь. Відв'язавши поводи й перекинувши їх через шию коня, Колхаун вибрався на сідло й безгучно поїхав геть.
З того, як він усе це робив, ніхто б не здогадався, що він напідпитку.