Можеш і розгорнути його.
але хлопець відповів:
— Ні. Він сказав, коли я матиму двадцять один рік.
і потім йому сповнився двадцять один рік, і Маккаслін переставив яскраво запалену лампу на середину порожнього стола в їдальні, поклав поруч згорток, біля нього розкритого ножа, і ступив трохи назад з усе тим самим своїм виразом поважним, осудливим і відстороненим, а хлопець узяв у руки згорток, той джутовий пакунок, що
п'ятнадцять років тому в одну ніч цілковито переінакшився виглядом, і при струсі тепер видавав якийсь на диво приглушений, благенький, не важкий і зовсім не музикальний відзвук, провів лискучим лезом ножа поміж вигадливого перев'язу шворок, і на поліровану стільницю посипалися гудзуваті нарости воску, припечатані перснем дядька Бі-чема, а з-під складок мішковини показався новісінький, невживаний ще олов'яний кавник зі жменькою мідяків, і аж тепер він зрозумів, від чого був той приглушений звук: від цілої колекції дрібненько складених клаптиків паперу, що їх би щурові й на гніздо вистачило,— доброго ганчір'яного паперу, простого лінованого, яким негри користуються, недбало вирваних аркушів з конторських книг, окрайців газет і навіть однієї етикетки від комбінезону,— папірців з датами й підписами, а перший з них заповнений менш як за півроку після того, як дядько Бічем у всіх на очах завинув і припечатав срібну чашу на цьому самому столі в цій самій кімнаті й навіть при світлі цієї самої лампи мало не двадцять один рік тому:
Я винен моєму небожеві Айзекові Бічему Маккаслі-ну п'ять (5) золотих монет з виплатою зиску в 5 відсотків, що й засвідчую власноручно.
Гюберт Фіц-Гюберт Бічем
в Уоріку 27 лист. 1867 на що хлопець:
— А таки він назвав це Уоріком,—
бодай один раз, якщо не більше. Але це було не все:
Айзекові 24 ер. 1867 винен 2 золоті монети Г. Ф. Б. Айзекові винен 1 золоту монету 1 січ. 1868 Г. Ф. Б.
далі ще п'ять, далі три, далі одна, далі ще одна, потім довший час нічого і — тільки уявити собі, яка незмірно щедра компенсація, і не за яку-будь шкоду чи ошуканство, а за звичайнісіньку позичку, та й не просто компенсація, а залучення до спілки:
Винен Бічемові Маккасліну або його спадкоємцям двадцять п'ять (25) золотих монет. Це боргове зобов'язання вкупі з усіма попередніми підлягає виплаті з розрахунку двадцять (20) відсотків річних. Дня 19-го січня 1873
Бічем
без вказівки місця, а тільки дата й підпис, самим прізвищем без імені, як міг би підписатися й котрийсь можновладний граф; у сумі це становило сорок три монети, тоді
як, згідно з легендою, чого хлопець зі своєї пам'яті, звісно, не міг знати, їх мало бути п'ятдесят, що й урівноважували подальші боргові зобов'язання — на одну, тоді ще на одну, і ще на одну, і ще, тоді на останні три монети; і нарешті була остання розписка, вже з того часу, коли він перебрався жити до них у дім, написана тремкою рукою, але не розбитої старої людини, бо він ніколи не був настільки розбитий, щоб це до нього дійшло, а лише втомленої старої людини, та й то, можливо, тільки на вигляд, отже, усе так само нездоланної,— простота цієї останньої розписки була простотою не резигнації, а тільки подиву, як от буває простим якесь зауваження, чи репліка, до того ж і малослівне:
Одна срібна чаша. Гюберт Бічем і тоді Маккаслін:
— Ну що ж, бодай на мідяки ти розжився. Тільки вони не такі ще давні, щоб становити раритет або родинну пам'ятку. Тож тобі таки доведеться узяти ті гроші.
однак хлопець і не чув його, мовчки стоячи біля столу й спокійно дивлячись на кавник, і вже другого вечора той кавник опинився на поличці над тим, що зовсім і не було каміном у тісній крижаній кімнатинці в Джефферсоні, коли Маккаслін кинув жмут складених банкнот на ліжко, ще не сівши (там і не було де сісти, хіба на ліжку) і навіть не скинувши капелюха й плаща; отож хлопець:
— Як позичку. Від тебе. Оці гроші
на що Маккаслін:
— Ніяку не позичку. Я не маю грошей, щоб тобі позичати. І наступного місяця тобі доведеться їхати по них самому в банк, бо я їх не привозитиму
а хлопець і тепер не чув Маккасліна, спокійно дивлячись на нього, свого родича, майже батька, хоч і не кревного, адже кінець кінцем, навіть батьки й сини не кревні; і тоді хлопець:
— Сімнадцять миль, верхи й у таку холоднечу. Ми могли б обидва тут переночувати.
на що Маккаслін:
— Чого б це я ночував тут у моєму домі, коли ти не хочеш ночувати там у своєму?
і пішов, а хлопець дивився на лискучий, новенький і невживаний ще олов'яний кавник і думав, уже не вперше, скільки це чинників треба, щоб сформувалась людина (Айзек Маккаслін, наприклад), і які це вигадливі й кручені, а проте нехибні стежки вибирає серед безлічі інших стежок людська душа (Айзека Маккасліна, наприклад),
щоб нарешті людина стала такою, якою їй суджено бути,— на подив не тільки тим (тим, що сплодили старого Маккасліна, який сплодив хлопцевого батька й дядька Кумпана і їхню сестру, і тим, що сплодили Бічема, який сплодив дядька Гюберта з сестрою), хто вірив, що саме вони сформували його, а й на подив самого Айзека Маккасліна
отож він узяв ті гроші як позичку й витратив їх, хоч міг би цього й не робити, оскільки майор Де Спейн запропонував йому окрему кімнату у себе в домі, щоб він жив там, скільки схоче, і не став нічого розпитувати, і ніколи б не розпитував, а старий генерал Компсон ще й на більше погодився — взяти його дб себе в кімнату й спати разом з ним на одному ліжку, на більше, ніж майор погодився, бо без усяких манівців заявив:
— Коли ти спатимеш у мене, то й зима ще не мине, як я дізнаюся, в чому річ. Ти сам скажеш. Бо я не вірю, що ти просто так зрікся. Воно на те виглядає, але я досить надивився на тебе в лісі і не вірю, що ти без причини зрікся, як би в чорта воно там не виглядало
узяв ті гроші як позичку, сплатив за місяць за столу-вання й кімнату і придбав собі теслярський інструмент — не просто тому, що був вправний у руках, тому, що таки думав працювати власними руками — хоча б і при конях,— і не тільки через статичне й обнадійливе змагання з назареянином, як от молодий картяр купує собі сорочку в цяточки, бо саме в такій вигравав учора старий картяр, а (без пихи, притаманній удаваному смиренню, і без удаваної покори, притаманної гордощам, бо таки думав сам, нехай і без особливої охоти, заробляти собі на хліб, а то й більше, ніж тільки на хліб) тому, що коли назареянино-ві теслярство добре прислужилося для того життя й тих цілей, які він вибрав і яким замірявся служити, то воно не зле придасться й Айзекові Маккасліну, навіть якщо його цілі, нехай і досить прості у своїх зовнішніх спонуках, були й назавжди залишаться для нього самого незбагненними, а свого життя, потреби якого все-таки неминучі, він, якби це тільки від нього залежало, не бувши назареянином, не вибрав би собі; отож він вернув ту позичку. Він і забув про тридцять доларів, які Маккаслін мав щомісяця класти на його ім'я в банк, тільки один-єдиний раз привізши й кинувши йому на ліжко ті гроші} тепер у нього був компаньйон, чи то пак він сам став компаньйоном,— один старий пройда, непросипущий пияк і блюзнір, що в 1862-му й 63-му роках будував у Чарлстоці
судна, призначені для прориву блокади ', і відтоді зробився корабельним теслею, а у Джефферсоні об'явився — не знати звідки й пощо — два роки тому і майже вееь свій час, вільний від білої гарячки, проводив у в'язниці; вони вдвох покрили новим дахом стайню у директора місцевого банку, і (старий, відзначивши скінчення цієї роботи, знову сів у в'язницю), коли він пішов до банку отримати платню за неї, директор банку сказав:
— Це я б мав позичати у вас, а не платити вам,— бо вже збігло ж сім місяців, а він тільки зараз згадав
про ті гроші на своєму рахунку, що їх досі набралося цілих двісті десять доларів, а оскільки це була перша більш-менш солідна робота, то, виходячи з банку, він мав на рахунку вже двісті двадцять доларів, не вистачало тільки двадцяти доларів, щоб зрівноважити суму в двісті сорок доларів, а потім сума вже зрівноважилася, хоч на той час загальна цифра досягла триста тридцяти доларів, і тоді він заявив:
— Тепер я перекажу ці гроші на що директор банку відповів:
— Я не можу цього зробити. Маккаслін заборонив. Чи нема у вас якогось іншого ініціалу, щоб відкрити на нього новий рахунок?
але це нічим не завадило, зібрані мідяки, срібні монети й банкноти, зав'язані у хустинку, знайшли собі прихисток у Кавнику (загорнутому в стару сорочку, як і тоді, коли вісімнадцять років тому прадід Тенні привіз її ^ Уоріку), на дні тієї самої обкутої металом валізи, з якою старий Керазерс приїхав ще з Кароліни, аж господиня заїзду здивувалася:
— Навіть без замка! І ви навіть дверей не замикаєте, коли виходите з дому!
а він тільки подивився на неї так умиротворено, як того першого вечора у цій самій кімнаті дивився на Мак-касліна,— на неї, зовсім не родичку йому, а проте більш ніж родичку, як от стають рідними й ті, що служать вам нехай і за гроші, як от стають дорожчими від брата чи жінки й ті, що завдають болю
бо в нього була уже й жінка: він витяг старого з в'язниці, привів до себе в найняту кімнату, на превелику силу протверезив, сам цілих двадцять чотири години навіть не роззуваючись, поставив його на ноги, нагодував, і вдвох 4
вони таки зліпили ту повітку, цим разом усю від низу до верху, а потім одружився з нею — єдина дитина, дівча ще, вона виявилась напродиво дорослішою, ніж здавалося спочатку, здоровенька нівроку, з темними очима й жагучим лицем таких обрисів, як серце,— у неї навіть на батьковій фермі знайшовся час, щоб мало не весь день придивлятися, як він пиляє колоди за вимірами старого;
отож вона:
— Тато розповідав мені про вас. То та ферма справді ваша, так?
і він:
— І Маккаслінова.
і вона:
— Це в заповіті сказано, що половина переходить до нього?
і він:
— Не треба було ніякою заповіту. Його бабця — сестра мого батька. Ми з ним як брати.
і вона:
— Ви просто далекі родичі і ближчими вам і не бути. Та це, мабуть, байдуже.
отож вони одружилися — одружилися і вступили в нову країну, яку й він успадкував, як успадковують її всі люди, ту, з глибин земних посталу, неземну і все-таки земну країну, бо довга історія землі — це ж була і його історія, його теж, бо, щоб стати спадкоємцем цієї минувшини, кожен повинен ділитися нею з іншим, завдяки чому вони стають чимось єдиним, єдиним на часину, бодай на коротку часину, і неподільним — нехай і на часину, але вже невід'ємну й невідворотну, як от вони вдвох жили, нехай і в найманій кімнаті на якийсь там час, і та кімната не мала для нього ні стін, ні стелі, ні підлоги, а була раєм земним, коли він виходив із неї уранці й повертався увечері; її батько вже придбав ділянку в місті, дістав матеріал, і він зі своїм компаньйоном мали той дім збудувати — посаг їй від одного, весільний дарунок від трьох, вона не повинна була про це знати, поки хата не буде скінчена й готова для заселення,— він так і не довідався, від кого вона почула, бо не від батька і не від компаньйона, той навіть сп'яну цього б не виказав, хоч він спершу й підозрював його, а сам він заледве мав часу вмитися й відпочити хвильку перед вечерею, коли повертався з роботи й входив сюди зовсім не як у найману кімнату, адже вона буде для них раєм земним навіть і тоді, як вони зістаріються і вже давно той рай утратять; і ось у таку
хвилину він побачив вираз її обличчя, ще до того, як вона заговорила:
— Сідай,— і вдвох вони сіли край ліжка, ще навіть не торкаючись одне одного, обличчя у неї напружене й страшне, голос жагучий, і в шепоті незмірна обіцянка: — Я кохаю тебе.