Мама старанно вбрала дочку, щоб та добре вийшла на шкільному фото.
Репортаж тривав — тепер глядачам нагадували історію попередніх убивств, — але Джонні був уже біля телефону й набирав номери: спершу довідкової служби, а тоді шерифової контори. Він насилу крутив диск, у голові в нього гупало. ^
З вітальні вийшов Герб і здивовано поглянув на нього.
— Кому це ти дзвониш, сину?
Джонні похитав головою, дослухаючись до гудків на тому кінці. Нарешті там зняли трубку.
— Контора шерифа округу Касл.
— Будьте ласкаві, я хотів би поговорити з шерифом Беннерменом.
— А хто ви?
— Джон Сміт, із Паунела.
— Заждіть, будь ласка.
Джонні обернувся до телевізора й побачив на екрані Беннермена, яким він був удень — у підбитій хутром куртці з каптуром і шерифськими нашивками на рукавах. Його оточували репортери, і він мав трохи розгублений вигляд, проте мужньо відповідав на їхні запитання. То був здоровий чолов'яга з високим чолом і темною кучерявою чуприною. Окуляри без оправи здавалися зовсім недоречними на його великому обличчі, а втім, на таких чоловіках окуляри завжди здаються недоречними.
— Ми опрацьовуємо цілий ряд версій, — сказав Беннермен на екрані.
— Алло! Містер Сміт? — почувся голос Беннермена в трубці.
Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на "гігантських кроках".
— Містер Сміт? Ви мене чуєте?
— Так, чую. — Джонні проковтнув клубок у горлі. — Я вирішив спробувати.
— Молодчага! З біса радий...
— Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.
— Я знаю. Але... не поженешся, то й не спіймаєш. — Беннермен прокашлявся. — Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.
На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.
— Притому до викритого ясновидця.
— Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе "У Джона"?
— Знайду.
— Ми зможемо зустрітись там о восьмій?
— Так, думаю, що зможемо.
— Дякую, містере Сміт.
— Нема за що.
Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.
— Він тобі вже дзвонив?
— Так. Сем Вейзак сказав йому, що я, мабуть, зможу допомогти.
— А ти як думаєш? Зможеш?
— Не знаю, — відповів Джонні, — але голова вже не так болить.
6
Він спізнився на п'ятнадцять хвилин. Кафе "У Джона" було чи не єдиним закладом на Головній вулиці Бріджтона, який ще не зачинився. Снігоочисники не встигали прибирати сніг, і серед вулиці в кількох місцях уже виросли замети. Свистів вітер, на перехресті двох шосе, 302-го і 117-го, гойдався світлофор-мигавка. Біля входу до кафе стояла поліційна патрульна машина із золотими літерами на дверцях: "Шериф округу Касл". Джонні поставив свою машину поруч і зайшов у кафе.
Беннермен сидів за столиком, перед ним була чашка кави й судок з чілі. Телевізор увів Джонні в оману. Беннермен виявився не просто здоровим чолов'ягою, а справжнім велетом. Джонні підійшов і назвав себе.
Беннермен підвівся й потис йому руку. За першим же поглядом на бліде, змарніле обличчя Джонні та його худюще тіло, що потопало в просторій штормівці, він подумав: "Цей хлопець хворий і, мабуть, не довго протягне". Тільки голубі очі Джонні були напрочуд живі й чіпко, пронизливо, з відвертою цікавістю дивилися на шерифа. А коли руки їхні зімкнулися, Беннермен відчув якесь дивне збудження, — згодом він назве його відтоком. Відчуття було трохи подібне до того, коли торкнешся рукою оголеного електричного дроту. Потім воно минуло.
— Радий, що ви приїхали, — сказав Беннермен. — Чашку кави?
— Дякую.
— А як щодо порції чілі? Воно в них тут просто чудове. Мені з моєю виразкою шлунка й не слід би його їсти, а от не можу втриматись. — Помітивши на обличчі ДжоннІ подив, він осміхнувся: — Я розумію, такий здоровило — і раптом виразка, навіть дивно, правда?
— Це кожного може спіткати.
— А ви не з боязких, — сказав Беннермен. — Що ж спонукало вас змінити своє рішення?
— Повідомлення у вечірніх новинах. Про оту дівчинку. Ви певні, що це той самий?
— Той самий. Однаковий спосіб дії. І група сперми.
Він уважно розглядав обличчя Джонні. Підійшла офіціантка.
— Кави? — спитала вона.
— Чаю, — сказав Джонні.
— І порцію чілі, міс, — докинув Беннермен, а коли офіціантка пішла, знов обернувся до Джонні. — Той лікар каже, що, взявши в руки якусь річ, ви іноді можете визначити, звідки вона, кому належить і всяке таке.
Джонні посміхнувся.
— Ну і що ж, — мовив він, — ось я тільки потиснув вашу руку, а вже знаю, що у вас є ірландський сетер, якого звуть Рудик. Знаю, що він старий, помалу сліпне, і ви вже часом думаєте, чи не приспати його уколом, але не уявляєте собі, як поясните це доньці.
Беннермен упустив ложку в судок із чілі — хляп! — і, розкривши рота, втупився в Джонні.
— Боже милий! — сказав він. — І все це ви видобули з мене? Просто оце тепер?
Джонні кивнув.
Беннермен покрутив головою і пробурмотів:
— Одна річ, коли хтось розповідає тобі про таке, і зовсім інша... Слухайте, а це вас не виснажує?
Джонні здивовано поглянув на шерифа. Про це його ще ніхто не запитував.
— Так, виснажує.
— А все-таки ви дізналися. Ах ти ж чорт!
— Але послухайте, шерифе...
— Джордж. Звіть мене просто Джордж.
— Гаразд. А ви мене просто Джонні. Так от, Джордже, того, чого я про вас не знаю, вистачить на п'ять великих книг. Я не знаю, звідки ви родом, в якій поліційній школі вчилися, хто ваші друзі, де ви мешкаєте. Знаю, що ви маєте малу дочку, її звуть начебто Кеті, але не зовсім так. Але не знаю, що ви робили минулого тижня, яке любите пиво, яка телевізійна передача вам найбільш до вподоби...
— Мою дочку звуть Катріна, — тихо мовив Беннермен. — їй дев'ять років. До речі, Мері Кейт була її однокласницею.
— Я ось до чого веду: іноді моя... здатність про щось дізнатися буває дуже обмежена. Через мертву зону.
— Мертву зону?
— Звідти, сказати б, не надходять сигнали, — пояснив Джонні. — Я ніколи не можу визначити назви вулиць, адреси. З цифрами також скрутно, хоч часом вони й зринають.
Офіціантка принесла Джонні чілі і чай. Він покуштував чілі й схвально кивнув Беннерменові.
— Ваша правда, смакота. А надто такого вечора.
— От і беріться до нього, — сказав той. — Ну й люблю ж я добре чілі! Хоч моя виразка від нього просто казиться. А я їй: є, виразко, іди ти знаєш куди... І наминаю.
Вони якусь хвилю мовчали. Джонні їв чілі, Беннермен з цікавістю роздивлявся на нього. Звісно, цей Сміт міг заздалегідь дізнатися про те, що він має собаку, якого звуть Рудик. І навіть про те, що Рудик старий і майже сліпий. Підемо далі: якщо він знав Катрінине ім'я, то цілком міг укинути оте непевне "начебто Кеті, але не зовсім так" просто задля більшої переконливості. Але навіщо? А чим пояснити оте дивне відчуття, яке пронизало його, коли Сміт торкнувся його руки? Ні, якщо це й фокус, то з біса майстерний.
Вітер надворі завивав усе дужче й, здавалося, розхитував невеличку будівлю. Сніг геть заліпив вікна кегельбану на тому боці вулиці.
— Чуєте? — мовив Беннермен. — Тепер, мабуть, до ранку не вщухне. От і вірте після цього, ніби зими пом'якшали.
— Ви щось знайшли? — спитав Джонні. Якісь предмети, що належали злочинцеві?
— Сподіваємося знайти, — сказав Беннермен, та одразу ж із сумнівом похитав головою. — Але надія на це мала.
— Поясніть мені.
Беннермен розказав усе до ладу. Початкову школу й бібліотеку розділяє міський парк. І коли комусь із учнів була потрібна для самостійної роботи якась книжка, вони звичайно йшли туди навпростець. Учитель давав спеціальний квиток, а в бібліотеці, відпускаючи учня назад, робили на тому квитку свою позначку. Майже посеред парку є неглибока улоговинка. На її західному краю стоїть оркестрова естрада, а в самій улоговинці — десятки зо два лав, де звичайно сидять слухачі концертів, а восени — футбольні вболівальники, що збираються там на свої зустрічі.
— Ми гадаємо, що злочинець сидів на лаві й чекав, поки якась дівчинка піде повз те місце сама. З жодного краю парку побачити його не могли. А стежка проходить північним схилом улоговинки, недалеко звідти. — Беннермен скрушно похитав головою. — Треба ж було й ще такому статися, щоб і оту першу жінку, Елму Фречет, він теж убив там, просто на естраді. Уявляю собі, як мене мерзитимуть на зборах виборців у березні... якщо я тільки вдержуся до березня. Я, звісно, можу показати їм свою доповідну записку міському управителеві з проханням дати людей, які б патрулювали в парку в години шкільних уроків. Хоча, коди я її писав, мені й на думку не спадав той убивця, як перед богом кажу. І в найстрашнішому сні не міг припустити, що він знов повернеться на те місце.
— То що, ваше прохання відхилили?
— Не знайшли на це коштів, — відказав Беннермен. — Вони тепер, звісно, скинуть усе на муніципальну раду, а ті вже якось потраплять обернути це знов-таки проти мене, тим часом як могила Мері Кейт Гендрасен заростатиме травою і... — Він на хвилю замовк, наче ті слова душили його.
Джонні співчутливо дивився на його похилену голову.
— Та й навряд би це щось зарадило, — провадив Беннермен уже рівнішим тоном. — Здебільшого ми відряджаємо на патрулювання жінок, а тому бахуряці, на якого ми полюємо, здається, байдуже, скільки їм років.
— То ви певні, що він чекав на лаві?
Беннермен був певен. Біля лави знайшли дванадцять свіжих сигаретних недокурків, ще чотири знайшли за естрадою і там-таки — порожню пачку. На жаль, злочинець курив "Мальборо" — одну з найпоширеніших у країні марок сигарет. Целофанову обгортку піддали експертизі, але жодного відбитка пальців не виявили.
— Жодного відбитка? — перепитав Джонні. — Дивно, правда ж?
— Чому ви так вважаєте?
— Ну, неважко здогадатися, що вбивця був у рукавичках, хай навіть і не думав про відбитки, а просто від холоду... Але ж продавець...
Беннермен посміхнувся.
— Ви непогано метикуєте в цьому ділі. Одначе ви не курець.
— Ні, — визнав Джонні. — Колись в університеті трохи покурював, та після катастрофи зовсім не курю.
— Пачку звичайно тримають у нагрудній кишені. Витяг, узяв сигарету, засунув пачку назад. Якщо ви в рукавичках, то нових відбитків ви не залишаєте, а ті, що були, зітруться.