Сторонній міг би сказати, ніби ми зовсім не змінилися, – докинула вона, – ніби ми такі, як були колись. Але є щось у тобі таке, що дедалі більше мене приваблює!
Саме так, подумав я. Якщо б ми не змінювались одне для одного, ми б уже давно занудьгували! Я спитав:
– Початок нашого роману вже закінчився? Чи він триватиме завше?
– Пам'ятаєш, що говорить чайка в твоїй книжці? Можливо, то слова про тебе теперішнього: "Зараз ти готовий стати на крило й пізнавати сенс добра й кохання".
– Зовсім навпаки. Це сказали чайці.
Леслі всміхнулась:
– А тепер це тобі кажу я...
СОРОК ТРИ
Суд у справах банкрутства дозволив нам пожити в нашому будиночку й доглядати за ним, поки знайдемо якесь інше житло. Десь далі на північ і набагато дешевше. А потім таки настав час полишити насиджене місце.
Ми зайшли до хати, тоді обійшли навколо неї, попрощалися. Прощавайте, робочий столе й протесте проти вирубки лісу. Прощавай, ліжку, з якого ми спостерігали за зоряним небом, перш ніж заснути. Прощавай, каміне, голяки для якого ми наносили власними руками. Прощавай, затишна домівко. Прощавай, саде, вимріяний Леслі й уже розквітлий у її мріях, для якого вона готувала грунт, який перекопувала, садила в нього рослини й захищала. Прощавай, лісе зі звіриною, який нам так подобався й за порятунок якого ми боролись. Прощавайте всі, сказали ми.
Коли настав час рушати, Леслі сховала обличчя в мене на грудях і вся її відвага пролилася сльозами.
– Наш садок! – схлипувала вона. – Я люблю наш садок! Люблю цей маленький будиночок, оті дерева, наших косуль і сонце, що сходить над лісом...
Вона не на жарт розридалася й ніяк не могла вгамуватись. Я тримав її в обіймах і гладив по голові:
– Все гаразд, Вукі, – заспокоював я її. – Все гаразд. Це тільки будинок. А дім – це ми, хоч би куди поїхали... Колись ми зведемо новий будинок, кращий, ніж цей. Навколо розляжеться садок, плодові дерева, овочі, квіти. Всього набагато більше, ніж ми могли мріяти. Ми знайдемо нові дикі рослини, біля нас поселиться інша сімейка оленів. Місце, куди вирушаємо, буде ще красивіше. Обіцяю!
– Але ж, Річі, мені подобається тут!
Схлипування поволі вщухало. Я допоміг Леслі сісти в машину, й ми поїхали. Грунь, на якому жили досі, сховався за дерева, щез із поля зору.
Я не плакав, бо в нас була мовчазна домовленість: коли комусь дуже погано, – втомлений, хворий, поранений, прибитий горем, – другий обов'язково лишається на посту. Я мовчки вів машину. Зрештою Леслі втихла й задрімала в мене на плечі.
Нарешті ми вільні, думав я, звертаючи на північне шосе. Можемо почати з чистої сторінки, але не з нуля. Можемо почати все завдруге, маючи за плечима ношу знань, які отримали на своєму шляху! Принципи кохання, взаємної підтримки, допомоги й зцілення працюють на нас навіть зараз.
Банкрутство, втрата авторських прав на книжки можуть здатися незаслуженим лихом, Річарде, але ми добре знаємо, що не слід довіряти поверховим оцінкам, правда? Тепер одержали шанс непохитно триматися того, що є, а не того, що тільки здається.
Чиста сторінка, жодних обмежень, жодного якоря – мені щойно дали шанс випробувати міць свого Незримого, на яке я так покладаюся! Це закон космосу, подумав я. Він непорушний: Життя ніколи не відмовляється від життя.
Вставати з руїн заможності – все одно, що підніматись із темниці на кулі світла. Жорстокі темні мури навколо нас упали; роки, наповнені непосильними викликами й випробуваннями, пройшли. Однак, оточена цими мурами, виростала веселково-золота відповідь на запитання гастролера... Я розшукав ту єдину людину, яка важила для мене найбільше в світі, й минулися нарешті неспокійні десятиліття невтомних пошуків.
Зараз, коли пагорби Орегону розчиняються позаду нас у сутінках, настала саме та хвиля, коли будь-який добрий письменник міг би прошепотіти: "Кінець".
СОРОК ЧОТИРИ
Ми переїхали далі на північ, почали нове життя на гроші кінозірки, які Леслі веліла вважати тепер нашими спільними. Яке дивне відчуття, коли за душею не лишилося жодного власного цента!
Леслі була настільки ощадливою і обережною, наскільки я – марнотратним. Ощадливість – ця риса характеру не значилася в переліку моїх вимог для спорідненої душі, але так уже, напевно, передбачено світобудовою: в кожній чарівній парі хтось один доповнює те, чого може бракувати другому.
За чим я повсякчас шкодував з моменту, відколи на мене звалилися небачені прибутки, так це за простотою. Якщо хтось заздалегідь не готовий до такого удару, то несподіване багатство сховає його під тягарем складнощів численних взаємно пов'язаних хитросплетінь з ухилом у незграбну плутанину. Простота так само, як кулька ртуті, зникає, якщо повестися з нею необережно.
Зараз простота сором'язливо стукала в одвірок, де ще донедавна в мене були двері:
– Привіт, Річарде. Не могла не помітити, що в тебе скінчилися гроші. Ти останнім часом бачив небо?! Поглянь на ці хмарини! Зверни увагу, як Леслі доглядає за квітами навіть в орендованому садку! Хіба тобі не приносить вдоволення спостерігати, як твоя дружина сідає за комп'ютер?
Так, я отримував удоволення. В теплі дні Леслі носила щонайпростіше: білі парусинові штани, блузку з напівпрозорої тканини. Варто було повернутися до неї й запитати, як правильно те чи те слово, й мене охоплювало пристрасне бажання. Як мені подобалася її простота!
Втім, напруга зникла ще не повністю. Нарешті настав час, коли ми отримали повідомлення про ліквідацію всього майна в зв'язку з банкрутством. Разом з ним прийшло повідомлення про нові заявки на придбання прав на мої книжки. Продавалися права на сім книжок. Ми теж могли подавати заявки разом з іншими бажаючими.
Ми з Леслі помінялися ролями. Я став дуже ощадливим, а вона після багатьох місяців очікування несподівано почала розтринькувати гроші.
– Давай не будемо пропонувати надто багато, – озвався я. – Три книжки більше не друкують. Хто схоче пропонувати за них пристойну ціну?
– Не знаю, – сумнівалася Леслі. – Я не хочу ризикувати. Гадаю, нам слід запропонувати все до останнього пенні.
Мені перехопило подих:
– Усе до останнього пенні?!. А з чого платити за оренду, як ми будемо жити?
– Мої батьки пообіцяли позичити нам трохи грошей, – сказала вона, – поки ми знову станемо на ноги. – Леслі затято наполягала на своєму.
– Будь ласка, не позичай грошей. Тепер я знову можу повернутися до праці. Вважаю, мені пора сісти за нову книжку.
Вона всміхнулася.
– Я теж так гадаю. Пам'ятаєш, ти сказав, що твоя місія вже виконана? Пам'ятаєш, говорив мені, що спокійно можеш помирати, бо вже сказав усе, що мав сказати в цьому житті?
– Яким же я був дурнем! Тоді я навіть не знав, навіщо мені жити далі.
– Тепер у тебе є мета життя?
– Так.
– Пообіцяй мені! – вигукнула Леслі. – Бо якщо ти помреш, то знайдуть два тіла! Я не маю наміру залишатися тут без тебе.
– Гаразд, тут зовсім скоро знайдуть два кістяки, якщо ти витратиш усі наші гроші на придбання авторських прав на старі книжки, а не на харчі!
– Не пропадемо. Ми не можемо відмовитись од сімох твоїх книжок, навіть не намагаючись їх урятувати!
Ближче до півночі ми пристали на "компроміс". Запропонуємо останнє, що маємо, й позичимо гроші в батьків Леслі на прожиття. Наступного ранку мені так і не пощастило переконати її, що то надто велика сума, і вона відіслала заявку юристам.
Уповноважений розпорядник послав повідомлення іншим претендентам: чи можуть вони викласти більшу суму за авторські права?
У нашому домі зависла така напруга, що її можна різати ножем.
А ще за кілька тижнів пролунав телефонний дзвінок.
Леслі щодуху кинулася на другий поверх.
– Вукі! – закричала вона звідти. – Вони наші! Вони наші! Книжки знову наші!
Я так міцно стиснув її в обіймах, що їй забракло повітря. Ми верещали й галасували, стрибали від радощів і сміялися. Я й не підозрював, що повернення наших паперових дітей додому настільки важливе для мене.
– Скільки ж запропонували наші найближчі конкуренти? – поцікавився я.
– А в нас не було конкурентів, – боязко відповіла вона.
– Ніхто навіть не подав заявки?.. Це правда?
– Ніхто.
– Не було жодної заявки! Ура!
– Ніяке не "ура", – похнюпилася Леслі.
– Чому не ура?
– Ти мав рацію! Не треба було пропонувати таку велику суму. Я викинула на вітер усі наші гроші на сто років уперед!
Я знову обійняв її:
– Ти помиляєшся, маленька Вукі. Твоя пропозиція всіх відлякала, більше ніхто навіть не зважився подавати зустрічну заявку. Ось що трапилося насправді! Якби ти запропонувала меншу суму, вони б обов'язково втрутилися й бодай на цент, але перевищили б її!
Від цих слів вона знову засяяла, й світло її усмішки освітило наше майбутнє.
СОРОК П'ЯТЬ
У ті місяці авіація переживала справжню революцію: з'явилися дешеві літальні апарати, й гонорару за перше ж оповідання, яке я видрукував, позбувшись минулих зобов'язань, вистачило нам на прожиття, а також на придбання набору деталей у компанії "Птеродактиль ЛТД" для спорудження надлегкого аероплана. Мені компанія припала до вподоби відразу, тільки-но я почув її назву, до того ж там виробляли найкращі, як на мене, надлегкі літаки. Мені знову хотілось підніматися з полів та пасовищ, спостерігати за хмарами з висоти, відчути радість лету.
Яке задоволення знову робити все власними руками, складаючи такий аероплан! Алюмінієві труби й сталеві троси, болти, заклепки й тканина, двигун, учетверо менший за той, що був на моєму "Фліті". Я склав літак за місяць, деталь по деталі, як цього вимагала інструкція, звіряючись із фотографіями й кресленнями, які надіслали мені з фірми.
– Оце краса! – сказала Леслі, коли вперше побачила фотографію "Птеродактиля".
Вона повторила свої слова ще з більшим захопленням, коли наша машина постала перед нею на траві, – величезна копія дитячої іграшки, яка погойдувалася на вітрі, наче метелик із шовку та металу на квітці лілії.
Машина так просто влаштована, подумав я. Чому її не винайшли років сорок тому? Хоча – байдуже: вже ж винайшли! Саме вчасно. Для людей, у яких не густо грошей і які мріють відірватись од землі.
З великою повагою до досі невідомої речі, після тривалих управ, коли я просто виводив літак на старт з працюючим двигуном, після багатьох спроб секунд на десять піднятись над позиченим пасовищем, я нарешті зважився дати повний газ, і потужний повітряний змій кольору полум'я й призахідного сонця, – Дух Польотів на шляху до рідної обителі, – піднявся високо над травами.