Зазвичай їх будували на схилах і, де можливо, поєднували з елементами рельєфу, які слугували природними перешкодами. На деяких ділянках із зовнішнього боку мури були укріплені ровом, а через певні проміжки, де це було потрібно, зводили фортеці й сторожові та сигнальні вежі. Численні дискусії були присвячені призначенню цих довгих стін, а саме, якою була основна їхня ціль, захист чи напад. Загалом докази свідчать на користь останньої думки. Мури не проходять вздовж екологічної межі між пасовищами та орними землями, але часто розташовані значно північніше від цього поділу, і захоплюють великі ділянки пасовищ. Іншими словами, стіни були зведені для того, щоби формалізувати загарбання земель північними державами Китаю. Нові території, здобуті в такий спосіб, разом із корінним населенням, яке там мешкало, надавали вкрай необхідні нові ресурси, зокрема, великі пасовища для розведення коней і досвідчених людей, що могли цих коней тренувати та ставати до лав кінних лучників. 
6.29 Оборонний мур, збудований у період Цінь (221–210 рр. до н.е.) для захисту північних частин імперії від нападів кочовиків у Гуяні, Внутрішня Монголія. Він був зведений з утрамбованої землі.
Природно, довгі стіни також виконували оборонну функцію. Вони давали змогу стежити за рухом кочовиків на північ і, у разі потреби, стримувати його, а торговельну діяльність між двома сторонами можна було чітко контролювати в місцях переходів, що знаходилися під охороною. Для кочовиків із півночі, чий прожиток залежав від вільного доступу до землеробів-скотарів і предметів розкоші, які надходили з держав, такі обмеження були небажаними; вони спричинили широке соціальне напруження і прискорили зміни, що вже розпочалися: розрізнені клани ху тепер згуртовувалися у більші конфедерації. Наприкінці IV ст. серед кочовиків з'являється нове політичне об'єднання – хунну, які незабаром стануть грізним ворогом Китаю, централізованою силою, що зібралася в монгольському степу й була готова до нападу в будь-який момент.
Держави і кочовики: 350 років взаємодії
Контакти скотарських громад степу із розвинутими державами відбувалися в трьох дуже різних фронтирних зонах: на узбережжі Чорного моря, у пустельному степу Центральної Азії та на степових землях північного Китаю. У кожній з них стосунки будувалися по-різному. Уздовж грецького морського кордону склався симбіоз, часом нестабільний, але здебільшого його підтримували для взаємної вигоди. У Центральній Азії взаємодія була зовсім іншою. Тут перси та їхні македонські наступники вели експансіоністську політику й прагнули захопити нові території. Китай, знову ж таки, відрізнявся тим, що китайські держави задовольнялися мінімальними територіальними здобутками за умови збереження стабільного, визначеного кордону.
Незважаючи на таке різне ставлення, усі три регіони мали одну спільну рису: кордон завжди був достатньо прозорим для того, щоб між світами по обидва його боки відбувався обмін. Степові кочовики могли постачати коней, хутра, худобу, а іноді й збіжжя, тоді як південні держави натомість могли запропонувати вироби тривалого користування. Обидві сторони залежали одна від одної. Коні були необхідні для утримання кінноти, якої потребували держави, що постійно потерпали від внутрішніх воєн, тоді як кочові еліти тепер залежали від регулярних поставок престижних товарів для утримання своїх соціальних систем: саме так китайські, індійські та перські вироби потрапляли на далекий Алтай.
До ІІІ ст. між південними державами та їхніми північними сусідами-кочовиками утворилися постійні мережі обміну. Це була прелюдія до розвитку інших мереж, які незабаром пролягли в широтному напрямку зі сходу на захід, створивши складну систему сполученості, що охопила весь континент, і стала загальновідомою як Великий шовковий шлях.
7
КОНТИНЕНТ З'ЄДНАВСЯ
250 Р. ДО Н.Е. – 250 Р. Н.Е.
У подіях періоду 250 р. до н.е. – 250 р. н.е. простежується цікава симетрія. Протягом кількох десятиліть наприкінці ІІІ ст. до н.е. народилися три імперії. У Європі Перша Пунічна війна, що велася в Сицилії між карфагенянами й римлянами, закінчилася у 241 р. до н.е. перемогою римлян і анексією Сицилії, першим зовнішнім придбанням Риму, що поклало початок його імперії. На Близькому Сході, приблизно у 240 р. до н.е., парни рушили зі своєї батьківщини на південному сході від Каспійського моря до Парфії на Іранському нагір'ї, заснувавши Парфянську імперію. А в Китаї у 221 р. до н.е. армія Цінь перемогла останню з ворогуючих держав і об'єднала Китай під владою першого імператора Ін Чжена, створивши стабільну країну, яку незабаром очолила династія Хань. Ці три імперії проіснували приблизно однаковий час. У 220 р. н.е., ослаблена корупцією, зникла імперія Хань; у 224 р. н.е. останній із парфянських царів був повалений одним зі своїх васалів, і саме у 1-й половині ІІІ століття розпочався болісно тривалий період занепаду західної Римської імперії.
Мова піде насамперед про трьох великих гравців світової історії – Рим, Парфію та Китай, але євразійські кочовики теж відігравали свою важливу роль. На сході саме кочовики Монголії, хунну, змусили ханьців поширити свій вплив на захід через Таримський басейн і Памір до пустельних степів Центральної Азії. Тиск із боку хунну також дав поштовх міграції інших кочових племен, що призвело до серії переселень південних кочовиків до Бактрії і далі до Гандхари на північному заході Індії, де суміш народів, корінних бактрійців та індійців із відчутними елементами еллінізму, а також прийшлих кочовиків, породило дивовижно еклектичну культуру кушанів.
Кушанська імперія займала центральне положення між Парфією та Китаєм; вона також контролювала шлях, який проходив долиною Інду та забезпечував доступ з Індійського океану через Гіндукуш до Центральної Азії і через Каракорумські гори до Таримського басейну. Саме цим останнім шляхом буддизм зі свого рідного дому в долині Гангу був перенесений до китайського світу.
Рівень сполученості Євразії швидко зростав. Просування держави Хань на захід відкрило шляхи навколо двох окраїн пустелі Такла-Макан до перевалів через Памір, що вели до Ферганської долини та пустель і степів Центральної Азії, а отже, до Парфії. Невдовзі споживчий ринок, який підштовхував Римську імперію до розвитку, почав вимагати предметів східної розкоші, таких як китайський шовк. Забезпечення постачання таких товарів залежало від порозуміння з парфянами, але також заохочувало більш підприємливих торговців освоювати морські шляхи через Червоне море до Індійського океану і, отже, до Індійського субконтиненту, що дозволяло оминати парфянських посередників і водночас розвивати зовсім нові ринки торгівлі прянощами, зокрема перцем.
Швидкість, з якою люди почали використовувати трансконтинентальні та океанські шляхи, була вражаючою. Коли починався цей період, невелика кількість китайських товарів доходила до кочовиків Алтаю, а обсяг постачання сердолікових намистин і морських мушель з Індії через Каракорум до оазних поселень Таримського басейну можна було порівняти з невеликим струмочком. Але вже станом на І ст. н.е. китайський шовк користувався великим попитом у Римі, китайці мали можливісь дивуватися якості римського скляного посуду, а імператор Клавдій міг брати індійських слонів до Британії, щоб наганяти жах на британців та їхніх коней. Євразія раптом зменшилася. Імперії споживали товари – чим більше екзотики, тим краще! – в безпрецедентних масштабах, а зростаюча когорта підприємців наполегливо працювала над забезпеченням і стимулюванням попиту. Так виникла розгалужена сітка караванних маршрутів, пізніше відома як Великий шовковий шлях, що з'єднала Центральні рівнини Китаю з портами східного Середземномор'я.
Елліністична спадщина: Бактрія та Гандхара
Східна окраїна імперії, відвойована Александром у персів, був складною в управлінні територією, оскільки складалася з двох досить різних регіонів, розділених Гіндукушем. На півночі лежали Бактрія і Согдіана, між якими текла Амудар'я, а на півдні, у верхів'ях долини Інду, – Гандхара. В обох областях Александр і його найближчі наступники заохочували греків оселятися в нових містах або в тих, що були заново розбудовані в грецькому стилі (с. 215-218). Це була цілеспрямована спроба стабілізувати регіон на краю "цивілізованого" світу, і така політика досягла надзвичайного успіху. Елліністична культура пустила глибоке коріння і зберігала свої самобутні риси впродовж наступних століть політичних змін.
7.1 Фрагментація імперії, яку Александр відвоював у перських царів, почалася одразу по його смерті. На момент приблизно 270 р. до н.е. встановилася певна подоба стабільності. Східні території Бактрія і Гандхара зберегли значну частину своєї грецької культури, яку свідомо заохочував Александр та його найближчі наступники.
Після смерті Александра Гандхара разом із провінціями Арія та Арахосія на південь від Гіндукушу увійшли до складу індійської імперії Маур'їв. Через півстоліття, приблизно у 250 р. до н.е., намісник Бактрії повстав проти Селевкідів і заснував незалежне царство. Подальші мирні договори між Бактрією та Селевкідами підкреслювали необхідність співпраці двох держав в інтересах взаємної безпеки. Як зазначав історик Полібій, "їм обом загрожували величезні орди кочовиків, які неодмінно б повернули цю землю назад у варварство, якби їм дали можливість перейти кордон".
Приблизно у 180 р. до н.е. бактрійці рушили на південь через Гіндукуш і взяли під свій контроль Арію, Гандхару та більшу частину Пенджабу. Вони також поширили свою владу на північ, на територію Согдіани, захопивши важливе торговельне оазне місто Мараканда (Самарканд). Але могутність бактрійців тривала недовго. Східну Бактрію захопили парфяни, а Гандхара й Пенджаб стали незалежним індо-грецьким царством зі столицею в Таксилі. Греко-бактрійська держава остаточно припинила існування між 126 і 120 рр. до н.е., коли посилилися набіги кочовиків-саків із півночі.