Він працював з Біллом у Вінапу і мешкав у селищі.
Саме в цей час одужала красуня-жінка Естевана… Вона вилікувала свою хворобу і тепер щоночі разом в Естеваном ходила до печери, забирала камені і запирала їх на замок у повітці. Я відмовився від спроб потрапити до її родинної печери, тої самої, про яку найперше дізнався.
Я розповів Гонзало, що чекаю цілий віз скульптур з печери жінки Естевана. Якось увечері він, прогулюючись поблизу дому Естевана, помітив на сусідньому подвір'ї купу необроблених кусків лави. В ньому з новою силою виникла підозра. Гонзало поклав собі за мету кувати залізо, поки воно гаряче.
Того ж дня в селищі сталось нещастя. Одна жінка розтоплювала біля хати у великому казані сало, а круг цеї бігав і грався її хлопчик. Раптом він спіткнувся й упав просто головою в казан. Мати принесла його до лікарні, і тепер він лежав весь забинтований.
Наступного дня до мене прийшов Енліке з дуже похмурим обличчям, той самий, який потім ходив з нами до печери Атана. Кілька днів тому він сам приніс мені невеликий мішок із скульптурами. Я знав, що Енліке — дядько дитини, яка попеклася, а похмурий вигляд свідчив про те, що він мав намір звинуватити мене за нещастя: адже я упросив його піти до печери. Справа повертала на зле. На острові майже усі так чи інакше були ріднею і будь-яке нещастя тепер можуть вважати за кару тим, хто ходив до печер.
Енліке попросив мене піти з ним за аху, на якій, стояла піднята статуя.
— Сталось нещастя, — почав він стиха, — в селищі зчинять галас. Естеван і його дружина сидять дома і плачуть. Сеньйор Гонзало заявив, що вони самі робили скульптури й обдурювали сеньйора Кон-Тікі.
— Дурниці, — сказав я. — Хіба варто через це плавати? Їдь і скажи Естевану та його дружині, що все в порядку. Я не серджуся.
— Ні, не в порядку, — заперечив Енліке заклопотано. — Скоро збунтується все селище. Якщо камені виявляться новими, то люди сердитимуться на Естевана і його жінку, що вони хотіли обдурити сеньйора Кон-Тікі. А коли камені виявляться старими, всі ще більше лютуватимуть, що вони розголосили таємницю своєї печери. Тепер всі на них гніватимуться.
Енліке не згадав про нещастя з дитиною. Очевидно, він вважав це бідою брата, а не своєю. А брат не приносив мені каменів, хоч згодом я дізнався, що в нього також є печера.
Того вечора я обробляв проби квіткового пилу, взяті в болоті кратера, і навіть не виходив з намету, але наступного вечора капітан одвіз мене до селища, і я зайшов до хати Естевана. Господар сидів на ослоні, а його жінка лежала на ліжку, обоє з почервонілими від сліз очима. Ми щиро привітались, але Естеван знову заплакав. Він пояснив, що вже два дні вони не можуть ні їсти, ні спати, лише плачуть і плачуть. Адже Гонзало заявив, що Естеван робить фальшиві камені, щоб обдурити сеньйора Кон-Тікі. Він побачив купу лавових уламків на сусідньому подвір'ї і вирішив, що Естеван збирає матеріал для своїх фігурок. Того, що сусід щось собі добудовує з того каміння, Гонзало не помітив.
Я намагався, як тільки міг, заспокоїти їх. Ми мали з собою кілька речей, які подарували їм, і, прощаючись з нами, вони пообіцяли поїсти, лягти в ліжко і більше ні про що не думати.
Спустившись трохи тою самою вулицею, ми постукали в двері до бургомістра. Ми застали його в ліжку дуже пригніченого. До бургомістра щойно приходила йога грізна тітка Таху-таху і, не знаходячи собі місця від злості, розповіла, що чула в селищі, ніби він обдурює, мене. Бургомістр, мовила вона, хороший і сеньйор Кон-Тікі теж хороший, тому не слід його обдурювати. Він не міг розповісти тітці, що давав мені старі камені, бо ще не дістав від неї дозволу виносити щось з древньої печери Оророїни. Тому бургомістр сказав, що він зараз хворий і що пояснить їй усе, коли видужає.
— Молоді люди сердяться недовго, — сказав бургомістр. — А такі старі можуть по три дні й словом не озватися.
Він давав тітці сувій матерії і пачку сигарет як дружній подарунок од мене, але вона кинула їх на долівку, заявивши, що не візьме жодної речі, одержаної" обманом. І тільки коли він сказав, що це не його речі, а подарунки, передані мною спеціально для неї, вона підняла їх і вискочила за двері.
Ми намагалися заспокоїти хворого бургомістра, але виявилося, що це не так легко зробити. Тітка належала до старшого покоління його родини, і це давало їй особливі права, та й, крім того, треба зважати на її мудрість. Таху-таху небезпечна жінка. Коли вона розгнівається, то може вбити людину, варто їй тільки закопати в землю курячу голову.
Чутки про Естевана й бургомістра сколихнули все селище. Дехто приходив і божився, що на острові немає потаємних печер: хіба можна вірити всяким небилицям? Навіть якщо й були якісь печери, то входи до них давно забуто. Коли хтось і приносив мені скульптури, то він робив їх сам: на острові таких фігур немає.
Дехто заперечував існування печер так щиро, що, безумовно, сам вірив у те, що казав. Але були" й такі, — що справляли на нас інше враження: намагаючись переконати нас, що печер не існує, вони нервували і були дуже налякані. Особливо відрізнялись серед них кілька старих остров'ян. Вони будь-що хотіли переконати нас, що на острові тепер немає нічого, крім овець і великих статуй.
Протягом багатьох днів усі, хто мав хоч який-небудь зв'язок з остров'янами, обережно намагалися вияснити, де ж все-таки правда, але їм кожен говорив по-різному.
Якось Ед, спустившись до нас із Оронго, заявив, що, на його думку, потаємні печери все ж таки існують, треба лиш остерігатись фальшивих підробок. У своїх робітників він зумів вияснити, що речі з печер час від часу виносять сушити. Деякі з них загорнуті в очерет тотора.
Білл теж був спантеличений чутками, якими жило селище. Щоб краще познайомитись з життям місцевих жителів, він переїхав жити від губернатора до одного остров'янина. Якось у неділю Білл зупинив мене біля церкви і прошепотів:
— Я обіцяв тримати все в таємниці, але одну річ я все-таки скажу тобі. Потаємні печери на острові є, і в них зберігаються такі камені, які тобі вже приносили.
Потім до мене прийшов Гонзало. Він був дуже засмучений тим, що так розворушив селище. Тоді він щиро вірив, що виявив шахрайство, але тепер сталось таке, що де із чому переконало його і примусило змінити думку. Якийсь місцевий хлопчик признався Гонзало, що одна стара остров'янка послала його до потаємної печери в Ханга Хему, щоб він узяв звідти кілька фігурок для сеньйора Кон-Тікі. В першій частині печери хлопчина знайшов кам'яну курку, якийсь "ключ" і два черепи. Але прохід до другої частини печери був завалений, і він не зміг добратися туди, де, за словами бабусі, лежали скульптури, загорнуті в очерет тотора.
Почувши цю історію, Гонзало так запалився, що обняв хлопця і тиснув його доти, доки той не пообіцяв показати, де знаходиться печера. Гонзало вирушив на пошуки і справді знайшов таку печеру, як описував хлопець: з двома черепами і прорубаним у боковій стіні отвором до тунелю. Сам тунель дійсно був засипаний. Але Гонзало помітив тут і щось важливіше. Хтось був у печері після хлопця і завзято копав землю на долівці і в стелі над місцем завалу. Гонзало пощастило протиснутись у триметрову щілину в стелі над завалом, і він по бачив, що на дні її хтось прокопав отвір униз просто в тунель. Він засунув туди руку і дістав жменю землі і шматочки зітлілого тотора. Хтось уже побував тут і забрав камені з упаковки.
Я спитав Гонзало, чи він не знає, хто саме була ця остров'янка. Він сказав, що то мати Аналоли.
Для мене це було дуже важливе відкриття: адже мати й сестра Аналоли колись з піною на губах захищали чотири кам'яні голови, які молода пара знайшла біля огорожі селища і хотіла мені продати. Бабуся добре вилаяла молоде подружжя, назвала їх злодіями і дуже зраділа, коли я велів перевернути камені вниз обличчям, навіть не доторкнувшись до них. Тепер вона хотіла віддячити мені й принести фігурки з своєї печери.
Я подякував Гонзало за важливі вісті і разом з капітаном поїхав із селища. Сидячи в машині, я мимоволі посміхався. Виходить, мати Аналоли теж має печеру/ В мене були особливі підстави добре запам'ятати це.
Сонце вже спустилось в океан, і почало сутеніти. По дорозі додому нам треба було ще заїхати на вівцеферму Ваїтеа і набрати до табору води. Управительницею ферми була Аналола. Вона завжди виходила побалакати, коли ми приїздили по воду. Аналола славилась як найвпливовіша жінка на острові. Це була струнка красуня з розкішним чорним волоссям і веселими карими очима. Можливо, через широкуватий ніс і товстуваті губи їй не дали б призу за вроду в нашій частині світу, але тут, на Тихому океані, вона вважалась некоронованою королевою острова. Вона була розумна й чесна, і всі її шанували.
Коли ми зупинились у Ваїтеа біля крана єдиного на острові водопроводу, Аналола та її дві подруги вийшли з ліхтариком допомогти нам набрати води. По воду завжди приїздив сам тільки капітан, і останніми днями Аналола кілька разів говорила йому, що бургомістр обдурив сеньйора Кон-Тікі.
— Ніяких потаємних печер не існує. На острові ні в кого немає кам'яних фігурок, — запевняла вона. — Я тут народилась і виросла, капітане. Скажи сеньйору Кон-Тікі, щоб не вірив таким чуткам.
Аналола була чесна жінка, не здатна на обман, і врешті капітан почав сумніватися.
— Розумієш, якщо це каже Аналола… — стурбовано заявив він мені. — Адже бургомістр страшенний крутій.
Аналола була, як говорили місцеві жителі, "дитям часу". У неї мало що залишилось від предків. Причетність до цивілізації виявлялась у неї не тільки в одежі та манерах: лише раз я помітив у її карих очах іскорку забобонності.
— Правда, що ти розмовляв з кам'яною статуєю? — запитала якось вона, після того як ми з бургомістром і Лазарусом знайшли китів біля муру в Анакені. — Мати каже, що до тебе в намет приходить статуя і розповідає, де треба шукати.
— Дурниці, — відповів я. — Хіба може кам'яна статуя прийти до намету?
— А чому ж би й ні, ось така, маленька? — відповіла Аналола.
Тепер вона, щулячись від нічної прохолоди, присвічувала ліхтариком, поки ми не втиснули шланг в отвір бака.
— Як поживає твоя мати, Аналола? — обережно спитав я.
— Чого це ти питаєш про неї саме тепер? Вона щойно прийшла до Ваїтеа і зараз відпочиває в мене на ліжку.
Взявши Аналолу під руку, я пошепки попросив її піти зі мною за машину, поки інші набиратимуть воду.