То була рана від шпади, що її завдано було двадцять чи двадцять чотири години тому, проте ніяка майстерність не могла би спасти його, навіть коли б допомогу под-ано було йому негайно. Він швидко конав. Коли я повернув очі до старшого брата, він дивився на цього прехорошого хлопця, якого життя погасало, так, наче то був ранений птах, заєць або кролик, а зовсім не як на подібне йому створіння.
— Як це сталося, месьє? — сказав я.
_ Це просто щеня сказилося. Кріпак. Примусив мого брата, вийняти шпаду і впав проколотий моїм братом — як джентлмен.
В цій відповіді не було й сліду жалю чи людського по" чуття. Той, що говорив, здавалося вважав лише за незручне* що тут умирало створіння чужої йому породи, і що було б краще, коли б воно вмерло собі у звичайній темній обстанові, як червяк. Він був зовсім нездатний до того, щоб мати співчуття до хлопця, або його долі.
Хлопець поволі звернув очі на нього, коли він говорив це, а потім поволі повернув їх до мене.
— Докторе, вони дуже горді, оці дворяни, проте й ми, прості собаки, інколи теж буваємо горді. Вони плюндрують нас, ображають нас, б'ють нас, убивають нас, проте і в нас залишається трохи гордости, хоч інколи. Вона... ви бачили її, докторе?
Крики були чутні й тут, хоч і приглушені на відстані. Він покликався на них, наче вона лежала тут коло нас.
Я сказав:
— Я бачив її.
— Вона моя сестра, докторе. Ці дворяни з давніх давен мають срамотні права на чесність і невинність наших сестер, проте є ще в нас чесні дівчата. Я це знаю й чув, як батько мій казав. Вона була засватана за дуже хорошого парубка, він жив на його землі; ми всі живемо на його землі — отого чоловіка, що стоїть тут. Другий його брат — найгірший з цієі поганої породи.
Надзвичайно тяжко було хлопцеві збирати свої тілесні сили, щоб говорити; проте душа його виявлялася з страшною енергією.
— Він так грабував нас, отой чоловік, що стоїть тут, як і всіх нас простих собак грабують ті вищі істоти, накладав на нас податки без ніякого милосердя, зобов'язував працювати на нього без ніякої платні, зобов'язував молоти наше збіжжя на його млині, зобов'язував годувати нашим нужденним урожаєм його птицю, а нам забороняв держати одну курицю; так грабував і обдирав нас, що коли іноді траплялося здобути кусок м'яса, то ми їли його у великому страсі, замкнувши двері и зачинивши віконниці, щоб його люди не побачили й не відібрали від нас. Я кажу: нас так пограбували, так загнали, зробили такими бідними, що наш батько говорив нам: страшна річ родити на світ дитину, і ми мусіли молитися, щоб наші жінки залишалися неплідними і щоб наша нещасна порода вимерла.
Ніколи мені ще не доводилося бачити, щоб почуття пригнічення виривалося таким полум'ям. Я припускав, що воно повинно десь ховатися в народі, проте я ніколи не спостерігав такого вибуху, поки не побачив цього хлопця, що вмирав.
— Не зважаючи на це, докторе, моя сестра одружилася. Він хворів на той час, той бідний чоловік, і вона одружилася з своїм коханим, щоб ходити за ним і доглядати в нашій хатині, в нашій собачій будці, як оцей чоловік міг би назвати її. Не минуло й декількох тижнів, як вона одружилася, коли брат цього чоловіка побачив її, спокусився нею й почав просити свого брата — цього чоловіка, щоб він передав її йому, свою кріпачку — бо яке значіння мало те, що вона мала чоловіка? Він був не від того, проте моя сестра була добра й чесна й дуже ненавиділа його брата, так само, як і я. Чого тільки не робили обоє, щоб переконати її чоловіка вжити свій вплив на неї, щоб примусити її погодитися.
Хлопець, що ввесь час втупив був свої очі на мене, тепер поволі почав дивитися на нього, і по обох лицях я бачив, що те, що казав хлопець було правдою. Дві протилежні гордощі стикнулися одна з однією, і навіть тепер, у цій Бастілії, Я можу бачити їх: у джентлмена—цілком недбайлива байдужість у селянина — почуття пригнічення й страсна помста.
Ви знаєте, докторе, що ці благородні, між іншим, мають право запрягати нас, поганих собак, у повозки і їздити на нас. Так вони запрягали його — її чоловіка ~ і їздили на ньому. Ви знаєте, що вони, між іншим, мають право тримати нас у своїх маєтках, щоб угамовувати жаб, бо вони могли порушити їх благородний сон. І от вони тримали його вночі в нездоровому болоті, а на день знов запрягали його в повозку. Проте не переконали його. Ні. Одного разу близько півдня вони випрягли його, щоб він поїв якщо знайде, що їсти — він схлипнув дванадцять разів, раз на кожен удар дзвону, та й помер на її грудях.
Ніяка людська сила не могла затримати життя в хлопцеві, крім його рішучости висловити всі свої образи. Він підштовхує смертельну тінь, що насувалася на нього, міцніше стиснув у кулак свою руку и прикрив нею рану.
Потім, за дозволом цього чоловіка и навіть за його допомогою, його брат узяв її до себе, не зважаючи на те, що вона, як я знаю, мусіла сказати його братові... а що це так, ви, докторе, не в довгім часі дізнаєтеся, коли ще не дізналися... він узяв ‘її до себе... для своєї втіхи й забави, на короткий час. Я бачив, як її повезли повз мене дорогою. Коли я приніс цю звістку додому, серце нашому батькові розірвалося,—він ніколи не сказав ні одного слова про те, що переповнювало його. Я завів молодшу сестру (бо в мене є й друга) в таке місце, де той чоловік не міг дістати її, і де вона, принаймні, не могла бути його підданою. Потім я вислідив його брата тут і минулої ночі заліз сюди — я, проста собака, проте з шпадою в руці... Де тут вікно на горищі? Воно було десь тут!
Кімната темніла йому в очах, світ звужувався навколо нього. Я озирнувся навколо себе й примітив, що сіно и солома були потоптані на підлозі, наче тут боролися.
— Вона почула мене й прибігла сюди. Я сказав їй не підходити до нас, поки він не буде мертвий. Він прийшов і спершу кинув мені гроші, потім ударив батогом. Однак я, хоч і проста •собака, так бив його, що примусив витягти шпаду. Нехай він ламає на скільки хоче кусків свою шпаду, забруднену простою кров'ю,—він витяг шпаду, щоб боротися... і встромив її в мене з усією своєю майстерністю, щоб урятувати своє життя.
Перед кількома хвилинами мені кинулися в очі куски розламаної шпади, що валялася серед сіна. То була дворянська піпада. В іншому місці лежала стара шабля, здавалося, сал— датська.
_ Тепер підведіть мене, докторе, підведіть мене. Де він?
_ його немає тут, — сказав я, підтримуючи хлопця й гадаючи, що він говорить про брата.
— Він. Гордий, як і всі дворяни, він боїться подивитися на. мене. Де той чоловік, що був тут? Поверніть моє лице до нього.
Я зробив так, піднявши хлопцеву голову на своє коліно. Однак, надхнений незвичайною силою, він враз устав на ввесь свій зріст, примусивши й мене встати, бо інакше я не міг би підтримувати його.
— Маркізе, — сказав хлопець, широко розкривши очі й піднявши праву руку, — в ті дні, коли я даватиму відповідь за всі ці вчинки, я кличу вас і ваших, аж до останнього з вашого лихого роду, відповідати за них. Знаменую вас кривавим хрестом: як знаком того, що я кличу вас до суду. В ті дні, коли за всі ці вчинки дано буде відповідь, я кличу вашого брата, найгіршого з вашої поганої породи, дати відповідь за це окремо. І його знаменую цим кривавим хрестом як знаком того, що я кличу його до суду.—Він двічі прикладав свою руку до рани в грудях вказним пальцем робив хрест у повітрі. Ще момент він постояв з піднесеним пальцем, потім, спустивши його, спустився й сам, — я поклав його на підлогу вже мертвого. хххххх
Коли я знову вернувся до ліжка молодої жінки, я застав, що вона марила точно в тому самому порядку і з такими самими проміжками. Я знав, що це могло тривати ще багато годин, і що, правдоподібно, закінчиться могильною тишею.
Я повторив ліки, що давав їй, і сидів коло ліжка до пізньої ночі. Крики її були такі самі голосні и пронизливі, вона й далі чітко вимовляла ті самі слова: "Мій чоловік, мій батько й мій брат. Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять. Тс".
Це тяглося двадцять шість годин від того часу, як я вперше побачив її. Я приходив і відходив двічі, і знову сидів коло неї, коли вона почала плутати. Я зробив усе, що можливо було зробити, щоб допомогти їй у такому випадку, і потроху вона впала в летаргію й лежала, як мертва.
Наче вітер і дощ затихли наостанку після довгої и страшної бурі. Я розв'язав їй руки й покликав жінку, щоб покласти її як слід і поправити одяг, що вона розірвала. Я примітив тоді, що вона повинна стати матір'ю, і стратив ту невеличку надію, що мав до цього часу.
— Що, померла?—спитав маркіз, якого все ще зватиму старшим братом, що вступив до кімнати у високих чоботях, прямо від коня.
— Ні, не вмерла, — сказав я, — тільки похожа на мертву.
— Що за сила життя в цих простих тілах? — сказав він,, дивлячись на неї з якоюсь цікавістю.
— Так, дивна сила, — відповів я, — в горі й безнадії.
Він спершу засміявся на мої слова, а потім насупився. Він посунув ногою стілець ближче до мене, звелів жінці вийти й сказав придушеним голосом.
— Докторе, заставши мого брата в таких тяжких обставинах з цими мугирями, я порадив йому звернутися до вашої допомоги. Ваша репутація висока, а як людина молода, що робить ще собі кар єру, ви, мабуть, не зневажаєте свої інтереси. Речі, що ви бачили тут, такі речі, що їх можна бачити, тільки не говорити про них.
Я прислухався, як дихала хвора, і ухилявся відповідати.
— Ви удостоїте мене чести на вашу увагу, докторе?
— Месьє, сказав я, — в моїй професії звичайно вважають за тайну все, що повідомляють хворі. — Я був обережний у моїй відповіді, бо те, що я чув і бачив, непокоїло мене.
Вона дихала так, що тяжко було помітити, і тому я старанно пробував її пульс і серце. Життя ще було в ній, та й тільки. Дивлячись навколо себе, коли я сідав на своє місце, я зауважив, що обидва брати пильно дивилися на мене. хххххх
Я пишу це з такими труднощами, холод такий жорстокий, і я так боюся, що мене викриють і засадять до .підземельної камери в цілковиту темряву, що я мушу скорочувати своє оповідання. Пам'ять моя ясна й ніяк не зраджує мене. Вона відновлює до найменших деталів кожне слово, що коли було сказане між мною й двома братами.
Вона пролежала так цілий тиждень.