Мок

Марек Краєвський

Сторінка 48 з 54

У нього було відчуття, начебто він вскочив на кукурудзяне поле. Мок проштовхувався крізь людей і швидко обходив їх зигзагом. На нього ніхто не звертав уваги. Повсюди стояли продуктові кіоски, які того дня щедро субсидувала міська влада. Люди кричали, ковтали кільця ковбасок і вливали в себе пінний напій. Діти їли солодку вату та веселилися. Гавкали собаки. Мок кілька разів озирнувся. За ним ніхто не гнався. Він зник у натовпі, наче під гладдю води.

Молодий поліцейський пригальмував лише тоді, коли Мок вже пробіг через невеличку площу з пам'ятником Діані й опинився на перехресті Рюнейхер Вег і Швойтчер Шоссе. Він хотів якомога швидше втекти звідси, треба було брати екіпаж. Їх тут було багато, але, на жаль, усі вони були зайняті. Парадокс полягав у тому, що їх орендували зовсім з іншою метою, ніж зазвичай. У них стояли люди, які вважали їх зручним майданчиком, з якого можна було бачити проїжджаючу імператорську пару. Жодні, навіть старі, дрожки не можна було дістати інакше, як за великі грощі, люди товпилися в кабінках і на сидіннях, витягаючи шиї до Звежинецького мосту.

Раптом Мок побачив один екіпаж, в якому нікого не було. Він стояв прямо біля мосту, поруч із будівлею дозорного пункту з червоної цегли. Мок швидко побіг туди і вскочив всередину до того, як кучер відреагував. А потім почув тваринний рев люті й відчув нестерпний біль у лівій гомілці. Він вискочив з будки з іншого боку і якусь мить не міг зрозуміти, що насправді сталося. Поліцейський відчув теплу кров на гомілці. У кабіні сидів великий вовкодав, опираючись потужними лапами на валізу. Він грізно гарчав на Мока й оголив величезні зуби, залиті зараз його кров'ю. Нагадування промайнуло в голові офіцера – швидко, як блискавка.

– Берт! – лагідно сказав він тварині. – Добрий пес, пильнуй!

Собака відгукнувся на своє ім'я, заворушив вухами й на мить перестав гарчати.

– Господи, що таке? – кричав кучер, притискаючи до грудей кухоль пива. – Скільки мені вас чекати? Це ще належить... — Він подивився на Мока й розгублено махнув вільною рукою. – А то ж не пан. – Він зітхнув і повернувся на підборах.

– Стій, поліція! – крикнув Мок, витягуючи зірку. – До мене негайно!

Кучер зняв капелюха й підійшов до Мока. В його очах спалахнуло занепокоєння.

– Чий це пес?! – вигукнув Мок.

– Та, одного такого. – Кучер поставив кухоль на козли. – Клієнта.

– Де той клієнт?

– Він пішов за якоюсь власною справою і залишив собаку тут стерегти одну валізу, бо другу взяв із собою. Ніби боявся, що я у нього його вкраду, у кульгавого. А я чесний, як кришталь, пане офіцер.

– Кульгавий, кажете. Побільше про нього!

– Невисокий, лисий, з пузом, одягнений як робітник. Жовтий комбінезон, такий, з написом.

– Який напис? Може, "Служба прибирання Зали Сторіччя"?

— О, так! – Кучер знову сьорбнув пива. – Щось там про Залу Сторіччя було.

Опис ідеально підходив до майстра і охоронника Ульріха Гейне, власника вівчарки, яку звуть Берт і яка чудово дресирована. Вона вміє стежити за речами господаря. Була лише одна заминка. Гейне, астматик, задихнувся на очах у Мока та братів Матисків кілька тижнів тому на пасовищі біля річки Одри.

Раптом у голові Мока промайнула друга блискавка. Він миттю зрозумів план Вихладіла.

– Стій, Мок, і не рухайся. – З протилежного боку кабіни наближався Отто Краєвський зі зведеним маузером. – Всі люди Мюльгауза… Ми маємо наказ доставити вас зі зброєю до фон Оппена. Тобі потрібно туди залізти, бо щось не так із Бегемотом на тій гілочці.

Мок підняв руки вгору й почав повільно відступати до будки.

– Слухай, Отто, – повільно сказав він. – Я туди повернуся, але не на дах! Я просто піду в одну кімнату і витягну звідти бомбу! І тільки тоді виконаю накази старого!

– Не рухайся, інакше я тебе застрелю! – вигукнув Краєвський. – Кожен із нас має наказ вивести тебе з грошима на дах! І я зроблю це!

Мок знав, що його колега досить дурний і принциповий, щоб виконати свою погрозу. Він озирнувся. Тепер у нього була нагода, яка випала раз у житті. Він почав повільно відступати.

Краєвський не міг обігнути екіпаж, тому що це дало б Моку час втекти.

Він поставив ногу на підніжку.

Мок саме цього і хотів.

Вовкодав Берт розцінив вторгнення Краєвського як порушення власної території і з гарчанням накинувся на поліцейського. Той вистрілив у повітря і впав під ударом тварини. Мок кинувся бігти до Зали Сторіччя.

– Хто тут поліцейський? – Кучер збентежено почухав голову і рушив на допомогу Краєвському, який качався з вовкодавом під кабіною.

Бреслау

Вівторок, 20 травня 1913 року,

пів на десяту ранку,

до приїзду імператора

залишилось півтори години

Палюче сонце приводило до того, що у скляному ліхтарі не було чим дихати. Хлопець на мить втратив свідомість і розгойдувався вперед-назад. Вихладіл схопив його за шию і потягнув до себе. Він відчув, як тіло Курта обм'якло.

Асесор помістив його в бетонний жолоб і послабив пута. Хлопець зітхнув, але не прокинувся. Викрадач сів поруч і торкнувся бетону мокрим чолом. Він не міг зрозуміти, чому Мок досі не приніс йому грошей. З моменту виходу з арени більше двох годин тому він неодноразово кричав і погрожував людям внизу, що вб'є хлопця. Тоді хтось спокійно і ніби примирливо крикнув:

– Вибачте, що так довго!

– Банк йому відразу стільки грошей не дасть!

– Терпіть, пане Вихладіл, Мок скоро буде!

– Ми не знаємо, що сталося, але Мок, здається, вже в дорозі!

Так кричали, але, мабуть, просто його обманювали. "Я дурний, як черевик, — подумав Бегемот. – Що я буду робити, якщо мені просто не дадуть грошей? Вони просто відмовляться. Що я буду тоді робити?".

Ця думка налякала його. Він не був до цього готовий. Вихладіл відчув лють і жах. Він хотів щось крикнути людям, які стояли внизу, не зводячи з нього очей. З горла виходив лише невиразний звук — ні крику, ні стогону. Він ковтнув слину. Гортань боліла так, ніби він проковтнув шматок дерева, а осколки відкололися й врізалися йому в стравохід. Їх ставало все більше й більше, душили його й перехоплювали дух. Вихладіл відкрив рот і зблював.

Його навіть потішило те, як люди внизу поспішно відскакували вбік, щоб не забризкатися. Нарешті він глибоко вдихнув і глибоко вдихнув повітря. А потім у нього за ребрами почав стукати молоток. Удари спочатку були рідкими та сильними, потім стали менш болючими, але дуже частими. Він дивився на своє обвисле тіло під сорочкою, розстебнутою до талії. Його живіт ніби підскакував від ударів.

– Я тут, на біса, помру, – сказав він собі. – Я тут здохну, як собака.

Він знав, що ковток пива врятує йому життя.

Бреслау

Вівторок, 20 травня 1913 року,

близько десятої ранку,

до приїзду імператора

залишилася майже година

У Ебергарда Мока не було труднощів пробратися крізь два кордони до Зали Сторіччя, хоча його порвані штани та закривавлена ​​литка здалися дуже підозрілими першому солдату, який пропустив його. Проте рішучий тон голосу та поліцейська зірка були, як завжди, переконливими. Навіть якщо Краєвський не блефував, коли казав: "Кожен з нас має наказ вивести вас з грошима на дах!", то займенник "усі", мабуть, стосувався лише офіцерів президії поліції, а не постових поліцейських та чергових солдат, які охороняли зал.

Тож він пробіг через вхід із колонадою й попрямував до головних воріт. Незважаючи на те, що Мок не був товстим і навіть масивним чоловіком, його м'язиста і добре сформована фігура та фізичні здібності робили його, скоріш борцем, а не спринтером. А тут півгодини він не робив нічого іншого, як бігав туди-сюди. Не дивно, що весь мокрий він вскочив у під'їзд. Мок не вагався ні хвилини. Він знав, куди мав йти. Вахмістр піднявся по сходах на перший поверх і опинився там, де очікував знайти терориста.

Коли він кілька хвилин тому впізнав собаку Гейне і дізнався, що кульгавий чоловік в комбінезоні прибиральника зайшов до Зали Сторіччя з валізою, він миттєво знайшов відповідь на питання, яке його хвилювало: як пов'язане викрадення хлопчик із замахом на імператора? Там було написано: Вихладіл відволікає поліцію, а Гейне закладає бомбу. Останній елемент цієї головоломки – куди мала бути закладена бомба – було вже легко вгадати. Її повинні були підкинути або вже підкинули туди, де точно буде імператор. І він неодмінно буде, як писала вся німецька преса, в еліптичній кімнаті над парадним входом, названій на честь Його Величності Імператорським залом.

Коли Мок дістався туди, там було повно офіціантів, які метушилися, як божевільні, розкладаючи страви на столах і струшуючи останній невидимий пил з білосніжних скатертин. Він почав їх розпитувати про лисого прибиральника, кульгавого, з валізою. Чоловіки дивилися на нього, як на божевільного. Усі похитали головами. Мок оглянув дві суміжні з Імператорським залом кімнати, де готували їжу і встановлювали газові плити для її підігріву. Де-не-де було кілька кухарів, які реагували на його палкі запитання так само, як і їхні колеги.

Вахмістр вийшов на середину кімнати й став, склавщи руки. Він витер піт з чола і подумав, що йому не хотілося б їсти гарячий бульйон у цій жаркій кімнаті. Товстий кухар глянув на нього співчутливо.

— Що? У цій теплиці жарко, як у пеклі, чи не так? А ми тут з ранку...

Мок не відповів. Про яку теплицю він говорить? – подумав він і підвів очі. І потім він зрозумів. Більшу частину стелі цієї кімнати займало овальне скляне світлове вікно. Білі, злегка придимлені вікна з вітражами — по кутах шибок в'ється золотий плющ.

І тоді Мок побачив усе дійство у своїй уяві. Ось імператор сидить зі своїми сановниками за столом. І раптом чує, як розбивається скло, і валіза падає на підлогу. А потім потужний вибух.

Він вибіг із кімнати. Як і його колеги з поліцай-президії, він знав кожен закуток Зали Сторіччя. Мок чудово знав, як піднятися над світловим вікном, яке тепер дарувало Імператорській залі тепло травневого дня.

Бреслау

Вівторок, 20 травня 1913 року,

близько десятої ранку,

до приїзду імператора

залишилася одна година

– Нічого поганого з ним не станеться, баронесо, запевняю вас, – швидко сказав обербургомістр Маттінг.

48 49 50 51 52 53 54

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(