Поки що кажуть тільки про біль головний та про слабість... незабаром з'являться і інші ознаки.
Вона читала далі.
— Потім запалення переходить на горло, далі на шлунок, охоплює серце, мов вогняним кільцем, і спалахує в мозку, як удар блискавки.
Вона перечитала ще раз потихеньку, потім знов почала читати вже півголосом:
— На гарячку шість годин, на загальне запалення дванадцять годин, на гангрену дванадцять годин, на агонію шість годин, разом тридцять шість годин. Припустімо тепер, що всисання піде повільніш і замість тридцяти шести годин ми матимемо сорок, навіть сорок вісім. Так, сорок вісім годин повинно бути досить. Але він, Генріх, як він ще лишається на ногах? Ну, він чоловік, з міцною будовою тіла, може пив після того, як цілував її, і втер губи напившись.
Катерина нетерпляче дожидалась обіду. Генріх щодня обідав за королівським столом. Він прийшов, жалівся теж на різкі болі в голові, нічого не їв і пішов до себе зараз по обіді, кажучи, що погано спав минулої ночі і відчуває непереможне бажання спати.
Коли Генріх виходив, Катерина помітила нерівність його ходи і звеліла стежити за ним. Їй донесли, що король Наварський пішов у кімнату пані де Сов.
— Генріх, — сказала вона сама собі, — закінчить коло неї сьогодні вночі діло смерті, що могло через нещасливий випадок лишитись незакінченим.
Король Наварський справді пішов до пані де Сов, але тільки за тим, щоб сказати їй, щоб вона вела свою комедію далі.
Другого дня Генріх увесь ранок не виходив із кімнати і не з'явився на обід. Пані де Сов, як казали, почуває себе щодалі гірше, і чутка про слабування Генріха, пущена самою Катериною, поширилась по Лувру, як передчуття, причини якого ніхто не міг з'ясувати собі, але яке носилося в повітрі.
Катерина тріумфувала: напередодні вранці вона послала Амбруаза Паре подати допомогу одному улюбленому її слузі, що захворів у Сен-Жермені.
Їй треба було, щоб до пані де Сов і Генріха покликали лікаря з її близьких і щоб покликаний говорив лише те, що вона хотіла. Коли б, всупереч сподіванкам, в діло встряв якийсь сторонній лікар і чутка про отруєння стурбувала двір, де ходило вже стільки подібних чуток, вона дуже розраховувала на поголоску про ревнощі Маргарити. Нагадуємо, що вона при кожній нагоді всім говорила про ці ревнощі, які виявлялись в багатьох випадках, між іншим, і під час поїздки до глоду, коли вона сказала дочці при кількох особах:
— Отже, ви дуже ревниві, Маргарита!
Заздалегідь зробивши відповідне обличчя, вона дожидала хвилини, коли відчиняться двері і блідий слуга розгублено вбіжить з криком:
— Ваша величність, король Наварський вмирає, а пані де Сов уже вмерла.
Пробило чотири години. Катерина кінчала закуску в своєму пташнику і кидала бісквітні кришки рідкісним птахам, яких годувала з власних рук. Хоч обличчя у неї, як завжди, було холодне і навіть понуре, серце її шалено билося при найменшому шумі.
Раптом відчинилися двері.
— Пані, — сказав капітан гвардії, — король Наварський...
— Слабий? — живо перебила Катерина.
— Ні, пані, слава богу, його величність почуває себе, здається, якнайкраще.
— То що ж?
— Що король Наварський тут.
— Чого він хоче?
— Він приніс вашій величності маленьку мавпу найрідкіснішої породи.
В цю хвилину увійшов Генріх з кошиком у руці, пестячи уїстіті[79], що лежав у кошику.
Входячи, Генріх усміхався і, здавалось, усю свою увагу віддавав тварині, яку приніс, — але, хоч який, здавалось, був зайнятий, не забув проте окинути все навколо одним поглядом, якого йому було досить в скрутних обставинах.
Катерина ж була бліда, і блідість її ще збільшилась, коли вона побачила, що на щоках у молодого чоловіка, який підходив до неї, грають здорові рум'янці.
Королева-мати була приголомшена. Машинально взяла вона подарунок Генріха, розгубилась, сказала комплімент про добрий його вигляд і додала:
— Я тим більше рада бачити вас здоровим, сину мій, що чула вчора, ніби ви слабі, та й самі ви, пригадую, жалілись при мені на нездоров'я. Але я розумію тепер, — додала вона, намагаючись усміхнутись, — що то був тільки привід, щоб звільнитись.
— Я справді був дуже нездоровий, — відповів Генріх, — і вилікувало мене одно специфічне надіб'я, яке вживається у нас в горах і про яке я знаю від матері.
— Ага! То дасте й мені рецепт, — правда, Генріх? — сказала Катерина, усміхаючись на цей раз вже справді, але з іронією, якої не могла приховати. — Якась протиотрута, — промурмотіла вона. — Побачимо. Або — ні. Побачивши, що пані де Сов заслабла, він почав остерігатись. Справді, доводиться вірити, що рука божа охороняє цю людину.
Катерина нетерпляче чекала ночі. Пані де Сов не вийшла. За грою Катерина спиталася про неї, їй відповіли, що пані де Сов дедалі гірше.
Увесь вечір Катерина була неспокійна, і всі питали себе з тривогою, які думки могли бентежити це обличчя, таке нерухоме звичайно.
Усі пішли. Катерина лягла, роздягшись за допомогою своїх служниць. Потім, коли все в Луврі поснуло, вона встала, вдягла довге чорне домашнє вбрання, взяла лампу, вибрала з своїх ключів той, що відмикав двері до пані де Сов, і піднялась до помешкання своєї придворної дами.
Чи передбачав Генріх цей візит, чи був зайнятий у себе вдома, чи сховався десь? В кожному разі, молода жінка була сама.
Катерина обережно відчинила двері, перейшла передпокій, увійшла в салон, поставила лампу на стіл, бо коло хворої світився нічник, і, мов тінь, прослизнула в спальню.
Даріола, простягтись у великому фотелі, спала коло ліжка своєї господині.
Ліжко було закрите запоною.
Дихання молодої жінки було таке легке, що одну хвилину Катерина подумала, ніби вона не дихає більше.
Нарешті Катерина почула легеньке зітхання і з злісною радістю підняла запону, щоб упевнитися в діянні страшної отрути, заздалегідь здригаючись від сподіванки побачити синяву блідість або жерущий пурпур смертельної гарячки; але, замість цього, побачила, що молода жінка, ніжно прикривши довгими білявими повіками очі, напіввідкривши рожеві уста, сперши вогку щоку на граціозно зігнуту руку, тим часом як друга рука, свіжа й перлисто біла, лежала на кармазиновій шовковій тканині її укривала, — спить і посміхається: певне, якийсь чарівний сон викликав на устах її усмішку, а на щоках рум'янець нічим не стурбованого доброго самопочуття.
Катерина не могла стримати вигуку здивування, чим на мить збудила Даріолу.
Королева-мати кинулася за запону ліжка.
Даріола розплющила очі, але, зморена сном, навіть не пошукавши в закляклій свідомості причини свого пробудження, знову склепила обважнілі повіки й заснула.
Катерина вийшла зза запони і, окинувши оком кімнату, побачила на столику пляшку іспанського вина, фрукти, печиво і дві склянки. Генріх, певне, приходив вечеряти у своєї баронеси, що була, видимо, така ж здорова, як і він.
Тоді Катерина, підійшовши до туалету, взяла маленьку напівпорожню срібну коробочку. Коробочка була та сама або, принаймні, подібна до тієї, яку вона звеліла віднести Шарлотті. Катерина взяла з неї на кінчик золотої голки маленьку часточку мазі, завбільшки з перлину, пішла до своїх покоїв і дала її мавпочці, яку того вечора приніс їй Генріх. Тваринка, приваблена ароматичним запахом, жадібно проковтнула мазь і, зібгавшись у клубочок у своєму кошику, знову заснула. Катерина почекала з чверть години.
— Ковтнувши половину того, що вона зараз з'їла, — сказала Катерина, — мій пес Брут здох за хвилину. Мене одурено. Чи не Рене? Рене! Це неможливо. Значить, це Генріх! Це доля! Ясно: він має бути королем, отже не може вмерти. Але, може, тільки отрута не має над ним сили. Спробуємо залізо.
І Катерина лягла, плекаючи в голові своїй нову думку, яка до ранку цілком визріла; на другий день вона покликала командира своєї гвардії, дала лист, наказала віднести на адресу і віддати тільки у власні руки тому, кому лист був адресований.
А лист адресований був Лув'є де Морвелю, капітану королівських петардників, вулиця Серізе, коло Арсенала.
XXVIII. Лист із Рима
Минуло кілька днів після подій, про які ми щойно розповіли, коли одного ранку до Лувра прибули ноші під ескортом кількох дворян герцога де Гіза, і королеві Наварській доповіли, що герцогиня де Невер прохає дозволу мати честь вітати її.
Маргарита саме приймала пані де Сов. Прекрасна баронеса вперше вийшла після своєї удаваної хвороби. Вона знала, що королева висловила чоловікові занепокоєння з приводу її нездоров'я, яке протягом майже тижня було предметом балачок при дворі, і з'явилась подякувати їй.
Маргарита привітала її з видужанням і з тим, що вона так щасливо позбулась несподіваного припадку цієї дивовижної хвороби, всю серйозність якої вона, як принцеса французька, не могла не оцінити.
— Ви поїдете, сподіваюсь, на велике полювання, яке раз уже було відкладене? — спитала Маргарита. — Воно має відбутися неодмінно завтра. Погода, як для зими, чудова. Сонце огріло землю, і всі наші мисливці кажуть, що день має бути найсприятливіший.
— Не знаю, пані, — сказала баронеса, — чи почуватиму себе досить здорово.
— Що там, — перехопила Маргарита ви спроможетесь. А я, як жінка войовничих нахилів, віддала королю в розпорядження беарнського коника, і він повезе вас якнайкраще. Вам про це не казали ще?
— Так, пані, але я не знала, що той коник сподобився честі бути призначеним для вашої величності. Коли б я знала, я не прийняла б його.
— З гордощів, баронесо?
— Ні, пані, навпаки, з смирення.
— То ви поїдете?
— Ваша величність робите мені велику честь. Поїду, бо ви наказуєте.
В цю хвилину доповіли про герцогиню де Невер. Почувши про неї, Маргарита не могла втриматись від радісного руху, і баронеса, зрозумівши, що двом жінкам є про що поговорити на самоті, встала, щоб вийти.
— Отже, до завтра, — сказала Маргарита.
— До завтра, пані.
— До речі! Ви знаєте, баронесо, — сказала Маргарита, відпускаючи її рухом руки, — що при людях я вас ненавиджу, бо я страшенно ревнива.
— А віч-на-віч?
— О, віч-на-віч не тільки прощаю, а ще й вдячна вам.
— То ваша величність дозволите...
Маргарита подала їй руку, баронеса шанобливо поцілувала її, зробила глибокий реверанс і вийшла.
Тим часом як пані де Сов підіймалась по сходах, підстрибуючи, як козеня, що зірвалося з прив'язі, пані де Невер і королева обмінювались церемонними вітаннями, щоб дати час дворянам, які супроводили пані де Невер до самих покоїв королеви, вийти.
— Жільйона, — крикнула королева, коли за останнім із них зачинились двері.