Доля високо піднесла її, і вона сама ставала вища й вища. Вона вчилася малювати, усьому вчилася. Утім, якщо казати поміж нами, здається мені, вона клопоталася всім цим, лише для того щоб не думати, щоб забутися. Вона забивала собі мізки, щоб не чути того, що переповнювало її серце. Але тепер цьому, либонь, уже край, – провадив Кадрус, – багатство і пошана, мабуть, утішили її. Вона заможна, шляхетна, а тим часом...
Кадрус затнувся.
– Що? – поспитав абат.
– Та певен я, що вона нещасна, – сказав Кадрус.
– Чому ви так гадаєте?
– А ось чому: коли я опинився у скруті, то подумав, чи не допоможуть мені бодай чимось колишні друзі. Пішов я до Данґляра, та він навіть не прийняв мене. Потім я був у Фернана: він передав мені через лакея сто франків.
– То ви не бачили ні того, ні того?
– Ні; але графиня де Морсер мене бачила.
– Як?
– Коли я виходив, до моїх ніг упав капшук; у нім було двадцять п'ять луїдорів. Я хутко звів голову й побачив Мерседес: вона зачиняла вікно.
– А пан де Вільфор?
– Він ніколи не був моїм другом, я геть не знав його, то й просити ні про що не міг.
– А ви не знаєте, що з ним сталося і в чому полягала його участь у тому лихові, що спіткало Едмона?
– Ні; знаю лишень, що згодом по тому, як він заарештував Едмона, він одружився з панною де Сен-Меран і незабаром поїхав із Марселя. Певне, щастя всміхнулося йому так само, як і всім іншим; либонь, він багатий, як ото Данґляр, і посідає таке високе становище, як Фернан; як бачите, тільки я лишився бідний і упосліджений, та й Бог мене забув.
– Помиляєтеся, друже мій, – сказав абат. – Нам здається, що Бог забув про нас, коли його правосуддя зволікає; та раніше чи пізніше він згадує про нас, і ось доказ цього.
Сказавши те, панотець дістав самоцвіт із кишені і простягнув його Кадрусові.
– Ось, друже мій, – сказав він, – візьміть цей камінь, він вам належить.
– Як! Лише мені? – вигукнув Кадрус. – Та що ви, пане абате! Ви що, кепкуєте з мене?
– Цей самоцвіт треба було поділити поміж Едмоновими друзями. У Едмона був лиш один друг, то про поділ і балачки нема. Візьміть цей камінь і продайте його; як я вам уже сказав, він коштує п'ятдесят тисяч франків, і ці гроші, сподіваюся, порятують вас від убозтва.
– Пане абате, – сказав Кадрус, ніяково простягаючи руку, а другою втираючи піт, – панотче, не жартуйте зі щастям і відчаєм людським!
– Мені знайомі й щастя, і відчай, і я ніколи не став би жартувати з цими почуттями. Беріть-бо, але за це...
Кадрус уже було торкнувся каменя, та враз відсахнувся.
Абат усміхнувся.
– ...за це, – провадив він, – дайте мені гаманця, якого пан Моррель лишив на коминку у старого Дантеса; ви сказали, що він і досі у вас.
Дедалі дуже дивуючись, Кадрус підійшов до великої дубової шафи, відчинив її і подав священикові довгого капшука з бляклого червоного шовку, зашморгнутого двома мідними кільцями, з яких уже злізла позолота.
Панотець узяв гаманця і віддав Кадрусові самоцвіт.
– Ви справді свята людина, панотче! – вигукнув Кадрус. – Адже жодна душа не знала, що Едмон віддав вам цей камінь, і ви могли спокійнісінько лишити його собі.
"Еге, – подумав собі панотець, – бачу, сам ти так і вчинив би!".
Священик підвівся, узяв капелюха і рукавички.
– Чекайте-но! – раптом сказав він. – Чи ж усе, що ви мені розповіли, щира правда? Я можу цілком вам вірити?
– Пане абате, – відказав Кадрус, – ось у кутку висить святе розп'яття; там, на шафі, лежить Євангеліє моєї дружини. Розгорніть цю книжку, і я присягнуся вам на ній, перед розп'яттям, спасінням душі моєї присягнуся, моєю вірою у Спасителя, що сказав вам усе, як і було, достеменно так, як янгол-охоронець скаже про це на вухо Господові Богу в день Страшного суду!
– Гаразд, – сказав панотець, якого щирість, що звучала в Кадрусовому голосі, запевнила в тому, що він каже правду. – Бажаю, щоб ці грошенята пішли вам на користь! Прощавайте. Я знову іду від людей, що завдають одне одному так багато зла.
І панотець, насилу відкараскавшись від палких Кадрусових подяк, сам одсунув засув на дверях, вийшов, сів на коня, уклонився ще раз корчмареві, що розливався медоточивими прощальними речами, і помчав тим самим шляхом, яким і приїхав.
Обернувшись, Кадрус угледів дружину, що стояла позад нього; вона була ще блідіша і тремтіла ще дужче, ніж звичайно.
– Чи добре я почула? – запитала вона.
– Що? Що він віддав самоцвіт лише нам? – запитав Кадрус, що аж не тямився на радощах.
– Так.
– Щира правда, самоцвіт у мене.
Дружина зиркнула на нього, потім глухо сказала:
– А якщо він фальшивий?
Кадрус зблід і похитнувся.
– Фальшивий? – прошепотів він. – Фальшивий... А задля чого він став давати фальшивий самоцвіт?
– Щоб випитати у тебе все, бевзю!
Уражений таким припущенням, Кадрус так і завмер. За мить він ухопив капелюха і нап'яв його поверх червоної хустини, якою була обв'язана його голова.
– Ми зараз про це дізнаємося, – сказав він.
– Як?
– У Бокері ярмарок; там приїхали ювеліри з Парижа; піду та покажу їм самоцвіт. А ти стережи хату; за дві години я повернуся.
І Кадрус вибіг на шлях і помчав у протилежний бік від того, яким попрямував незнайомець.
– П'ятдесят тисяч франків! – буркнула Карконта, лишившись сама. – Це, звісно, гроші... але не багатство.
VII. В'язничний реєстр
Наступного дня по тому, як на шляху поміж Бельґардом і Бокером відбулася змальована нами розмова, чолов'яга років тридцяти чи й тридцяти двох, у блакитному фраці, нанкових панталонах і білій камізельці, за поставою і вимовою щирий англієць, завітав до марсельського мера.
– Мосьпане, – сказав він, – я старший агент римського банкового дому "Томсон і Френч"; ми вже десять років маємо стосунки з марсельським торговим домом "Моррель і син". У нас із цією компанією в обігу сто тисяч франків, і ось, почувши, що їй загрожує банкрутство, ми занепокоїлися. Тож я навмисне приїхав із Рима, щоб дістати од вас відомості про цей торговий дім.
– Мосьпане, – відказав мер, – мені справді відомо, що упродовж останніх років пана Морреля немовби переслідує лихо: він утратив один за одним чотири чи п'ять кораблів і зазнав величезних збитків од кількох банкрутств. Та хоч він і мені винен десять тисяч франків, я все ж таки не вважаю за можливе давати вам якісь відомості про його фінансове становище. Якщо ви запитаєте мене як мера, якої я думки про пана Морреля, я вам скажу, це винятково чесний чоловік, який виконував досі всі свої зобов'язання з надзвичайною точністю. Ось і все, що можу я сказати про нього. Якщо вам цього не досить, зверніться до пана де Бовіля, інспектора в'язниць, вулиця Ноай, дім номер п'ятнадцять. Він уклав у ту компанію, якщо не помиляюся, двісті тисяч франків, і якщо і справді існують підстави для якихось побоювань, то, оскільки та сума набагато більша від моєї, ви, либонь, отримаєте від нього з цього питання набагато ґрунтовніші відомості.
Англієць, напевне, оцінив мерову делікатність, уклонився, вийшов і ходою достеменного британця попрямував на вулицю, яку йому назвали.
Пан де Бовіль сидів у себе в кабінеті. Угледівши його, англієць зробив здивований порух, наче не вперше зустрічався з інспектором. Та пан де Бовіль був у такому відчаї, що всі його розумові здібності вочевидь поглинала однісінька думка, що ні його пам'яті, ні уяві не дозволяла блукати в минулому. Англієць із притаманною для його нації флегматичністю поставив йому слово у слово те саме запитання, що й марсельському мерові.
– Ох, добродію! – вигукнув пан де Бовіль. – Як на лихо, ваші побоювання цілком обґрунтовані, і ви бачите перед собою людину, що дійшла до відчаю. У пана Морреля перебуває в обігу двісті тисяч франків моїх коштів; ті двісті тисяч становлять посаг моєї доньки, яку я хочу віддати заміж за два тижні. Ті двісті тисяч він повинен був заплатити мені у два терміни: п'ятнадцятого числа цього місяця і п'ятнадцятого числа наступного. Я сповістив панові Моррелю, що бажаю неодмінно отримати ці гроші у призначений термін, і ось, уявіть собі, не довше ніж півгодини тому він приходив до мене, щоб сказати, що як його корабель "Фараон" не прийде до п'ятнадцятого числа, то він буде позбавлений можливості заплатити мені гроші.
– Це дуже схоже на відстрочення виплати, – сказав англієць.
– Ліпше скажіть, що це схоже на банкрутство! – вигукнув пан Бовіль, хапаючись за голову.
Англієць подумав, потім сказав:
– То що, ці боргові зобов'язання викликають у вас певні побоювання?
– Та я вважаю їх уже безнадійними.
– Я купую їх у вас.
– Ви?
– Так, я.
– Але, мабуть, із величезною знижкою?
– Ні, за двісті тисяч франків; наш торговий дім, – сміючись, докинув англієць, – такими оборудками не клопочеться.
– І ви заплатите мені...
– Готівкою.
І англієць дістав із кишені жмут банкнот, де було, мабуть, удвічі більше грошви, ніж та сума, що її так боявся втратити пан де Бовіль.
Радість осяяла лице пана де Бовіля, проте він опанував себе і сказав:
– Мосьпане, мушу попередити вас, що, напевно, ви не отримаєте і шести відсотків од цієї суми.
– Це не моє діло, – відказав англієць, – це клопіт банкового дому "Томсон і Френч", від імені якого я дію. Може, у його інтересах прискорити руйнування конкурента. Хоч як воно там є, я можу відлічити вам негайно цю суму під ваш уступний напис; але я волів би отримати від вас маклерський зиск.
– Авжеж, звісно! Цілком справедливе бажання! – вигукнув пан де Бовіль. – Маклерський зиск становить зазвичай півтора відсотка; може, хочете два відсотки? Може, більше? П'ять?
– Мосьпане, – регочучи, сказав англієць, – я так само, як моя фірма, не роблю таких справ; мені хотілося б отримати той зиск іншим способом.
– То кажіть, я слухаю.
– Ви в'язничний інспектор?
– Уже п'ятнадцять років.
– У вас є в'язничні реєстри?
– Авжеж.
– У тих реєстрах, либонь, є помітки, що стосуються в'язнів?
– На кожного в'язня існує окрема справа.
– Так ось, мосьпане, у Римі у мене був вихователь, один панотець, що раптом зник. Згодом я дізнався, що його тримали в замку Іф, і я хотів би здобути якісь відомості про його смерть.
– Як його звали?
– Абат Фаріа.
– Ох, пам'ятаю я його добре, – вигукнув пан де Бовіль, – він був несповна розуму.
– Еге ж, я чув про це.
– Він таки був несповна розуму.
– Може, й так; а в чому це виявлялося?
– Він казав, що знає про якийсь скарб, про величезне багатство, і пропонував урядові величезні суми за свою свободу.
– Сердега! Він помер?
– Авжеж, півроку тому, у лютому місяці.
– У вас чудова пам'ять.
– Пам'ятаю це, тому що абатова смерть супроводжувалася дуже дивними обставинами.
– Можу я дізнатися, що це за обставини? – запитав англієць із допитливим виразом, що його вдумливий спостерігач з подивом помітив би на його безпристрасному обличчі.
– Будь ласка; абатова камера була за сорок п'ять чи п'ятдесят кроків од іншої, де тримали колишнього бонапартистського агента, одного з тих, що найбільше сприяли поверненню узурпатора в 1815 році, й був той агент чоловік рішучий і надзвичайно небезпечний.
– Справді? – запитав англієць.
– Так, – відказав пан де Бовіль, – у мене була нагода особисто бачити цього чоловіка в 1816 чи 1817 році; до його камери заходили не інакше, як у супроводі вояцької чоти; той чолов'яга справив на мене дуже сильне враження; ніколи не забуду я його обличчя.
На вустах англійця промайнула посмішка.
– То ви кажете, – мовив він, – що ті дві камери...
– Поміж ними був простір у п'ятдесят футів.