Він розумів це і тільки заперечливо мотав головою.
– Це неможливо, – заявив він. – Мені потрібні гроші на завтра.
– Тоді ось що: ти повинен піти завтра до директора. Він добрий і гарно до тебе ставиться. Може, він...
– Він? Ну й сказала! Він відправить мене із заводу. Оце й усе, чого я доб'юся. Як подумаю: все могло б бути так просто. За два дні, за якихось два дні, я поверну всі гроші.
– О, ти тільки так кажеш...
– Я так кажу, бо певний цього. Чим я маю поклястися тобі?
Бачачи, що не переконає її, що вона замкнулася в упертій мовчанці, до якої слабкі люди вдаються, щоб захиститись і від себе, й від інших, Нантець не втримався і зловісно кинув:
– Даремно я тобі про все це розказав. Краще б я, нічого тобі не кажучи, піднявся нагору до шафи і забрав те, що мені треба.
– Нещасний, – перелякано прошепотіла вона, тремтячи зі страху, що він і справді зробить це. – Чи ти не знаєш, що Зінаїда щодня перевіряє, рахує й перераховує свої гроші?.. Стривай, навіть сьогодні увечері я чула, як вона показувала свою шкатулку учневі.
Нантець стрепенувся.
– Он як! Справді?
– Авжеж... Бідолашна дівчина така щаслива... Це її просто вбило б... До того ж вона не залишає ключа у шафі.
Несподівано помітивши, що такі суперечки зводять нанівець непорушність її відмови, що кожен із її доводів може бути обернений проти неї ж, Клариса замовкла. Найнестерпнішим було те, що вони кохали одне одного, про це говорили і їхні очі, і поцілунки, в яких зливалися їхні губи, коли на хвилину припинялася прикра суперечка. Їхній дует був жахливий тим, що в чудову мелодію впліталися негідні слова.
– Що ж тепер зі мною буде? – щохвилини повторював жалюгідний невдаха–картяр.
Якщо він не заплатить цього боргу, він буде збезчещений, його звідусіль проганятимуть, це – кінець. Він плакав, як дитина, поклавши голову на коліна Кларисі, звертався до неї: "Тьотю... Тітонько..." То вже благав не коханець, а дитина, якій Рудик замінив батька, дитина, яка звикла до того, що їй було завжди усе дозволено. Бідолашна жінка плакала разом з ним, але поступатися не хотіла. "Ні!.. Ні!.. Це неможливо..." – і далі крізь сльози повторювала вона, чіпляючись за одні й ті самі слова, як чіпляється потопаючий за уламок дерева і не хоче випускати його із судомно стиснутих рук. Несподівано він підвівся:
– Не хочеш?.. Гаразд. Я знаю, що мені робити. Прощай, Кларисо! Такого сорому я не переживу.
Він чекав, що вона заголосить, розпачливо кинеться йому на груди. Але ні! Вона підійшла впритул до нього.
– Ти хочеш померти? Гаразд! Я також. Я втомилась від свого заплямованого ганьбою й обманом життя; ми весь час мусимо ховатися зі своєю любов'ю, і так уже її ховаємо, що й самі неспроможні знайти. Ходімо!
Він утримав її.
– Як! Ти хочеш... Ти з глузду з'їхала! Хіба ж так можна?!
Але йому вже набридло переконувати, умовляти, примушувати її. Упертий несподіваний опір Клариси розбудив у ньому глуху лють... Жадоба грошей, прагнення будь-що домогтися свого притлумили рештки його сумління, затьмарили йому розум, і він був ладен піти на будь-який злочин.
– Врешті-решт усе це дурниці, – прошипів він, кидаючись до сходів.
Клариса вихопилась поперед нього і стала на першій сходинці.
– Куди ти?
– Пусти мене!.. Пусти мене!.. Так треба. Він затинався.
Вона вчепилася в Нантця.
– Прошу тебе, не роби цього!
Але він дедалі більше хмелів і нічого не слухав.
– Стережися!.. Ще один крок, і я закричу... Я покличу...
– Добре, клич! Нехай усі знають, що я твій коханець і що твій коханець – злодій!
Він прошипів їй ці слова просто в обличчя, бо, сперечаючись, борючись, вони мимоволі перешіптувались, щоб не порушити нічну тишу, не побудити заснулих людей. Хвилювання зірвало з нього маску, виявило всю ницість його душі, спотворило риси обличчя, і в червоних відблисках згасаючого вогню він несподівано постав перед нею таким, яким був насправді. Вона побачила великий хижий ніс із роздутими ніздрями, тонкі стиснуті губи, зизуваті очі від його намагань піддивлятися в чужі карти. Вона згадала все, чим пожертвувала задля цього чоловіка, згадала, як чепурилася до їхньої ночі кохання, першої ночі, коли вони могли бути разом.
О, якою ж потворною, якою жахливою стала та ніч кохання!
Раптом її опанувала знемога і глибока огида й до нього, і до самої себе. І тимчасом як зловмисник видирався сходами, навпомацки шастав по старому дядьковому дому, де знав усі закутки, Клариса, знесилено упавши на диван, ввіткнулася головою у подушки, аби заглушити ридання та зойки, аби нічого не бачити і не чути.
V. Сп'яніння
Ще не настала шоста ранку.
На вулицях Ендре владарює глибока ніч. Лише подекуди у вікнах пекарень та шинків мерехтять крізь туман жовтуваті вогники, чиє тьмяне світло за шибками, наче за проолієним папером, не може пробитися надвір. В одному із таких шинків, біля розпаленої пічки, у якій гуготить вогонь, Рудиків небіж та його ж учень сидять за столом, розмовляють і п'ють вино.
– Давай, Джеку, іще по одній!
– Ні, дякую, пане Шарло. Я не звик пити. Боюся, захмелію.
Нантець зареготав:
– Та не ламайся! Щоб ото сп'янів такий парижанин, як ти!.. Не сміши мене!.. Гей, шинкарю! Дві склянки білої! Та не барися!..
Учневі не стає духу відмовитись. Увага красеня-чоловіка дуже лестить хлопчикові. Воно й не дивно. Пихатий, зарозумілий кресляр, що за півтора року майже ніколи не обзивався до Джека, того ранку, випадково зустрівши його на вулиці, сам підійшов до нього, по-приятельському запросив до шинку і почастував трьома чарками напоїв різного кольору. Це було так незвично, що спочатку Джекові така приязнь та щедрість видались підозрілими. Нантець був якимсь дивним. Він раз у раз уперто його перепитував:
– То справді нічого нового?
Учень дивився на нього й думав: "Невже ти розраховуєш використати мене, як Белізера?.."
Але Джекове недовір'я тривало недовго. Уже після другої чарки він повеселішав, відчув себе впевненішим. Зрештою, Нантець, можливо, не така вже й погана людина, скоріш усього, він заплутався із своєю любов'ю. Хтозна, може, варто простягти йому руку, дати щиру дружню пораду, і він зійде з манівців, кине гру в карти й шануватиме дім свого дядька...
Після третьої чарки Джек зовсім розчулився і, охоплений несподіваним почуттям гарячої приязні, запропонував Нантцеві свою дружбу; той вдячно прийняв її, і хлопчик на правах друга вирішив, що може дати Нантцеві кілька порад.
– Можна, я вам щось скажу, Нантець?.. Так от!.. Прошу вас, не грайте більше!
Удар був точний і, напевне, влучив у ціль, бо в кресляра нервово пересмикнулися губи (від хвилювання, звичайно), і він похапцем вихилив свою чарку горілки. Джек, побачивши, як вплинули на Нантця його слова, вирішив піти далі.
– І потім, бачите, я хотів би ще одне вам сказати... На щастя, його урвав шинкарів голос, бо на цей раз Нантцеві навряд чи вдалося б приховати справжні свої почуття.
– Гей, хлопці! Дзвін чуєте?
В холодному ранковому повітрі монотонний зловісний дзвін зливався з човганням мовчазного натовпу, що сунув крутими вуличками, покашлюванням, стукотом дерев'яних сабо.
– Що ж, – сказав Джек. – Треба йти.
А оскільки його несподіваний приятель платив уже двічі, то втретє уперто хотів заплатити сам Джек. Він був щасливий, що може витягти із кишені золотий луїдор і кинути його на шинквас зі словами:
– Прошу, візьміть!
– Хай тобі чорт! Жовтуха...– здивовано пробурмотів шинкар, не звиклий до того, щоб заводські учні витягували з кишень такі монети.
Нантець промовчав, але здригнувся... Невже й оцей також лазив до шафи?
Джек тріумфував, бачачи їхнє здивування.
– Тут іще є! – похвалився він, ляснувши долонею по боковій кишені. Потім нахилився й прошепотів кресляреві на вухо:
– Це на подарунок для Зінаїди, я хочу їй що-небудь купити.
– Що ти кажеш? – криво посміхнувшись, перепитав Нантець.
Занепокоєний шинкар усе ще недовірливо крутив у руках монету.
– Та швидше! – не втримався Джек. – Через вас я не встигну до спуску прапора.
І дійсно, дзвін ще дзвонив, але значно рідше, з тривалими інтервалами, ніби стомився скликати людей. Нарешті шинкар повернув здачу, і Джек об руку із Нантцем вийшли на вулицю.
– Жаль, старий, що ти мусиш іти на коптильню! Пароплав до Сен-Назера відправляється тільки через годину. Було б так приємно побути іще з тобою! Тебе справді варто послухати. Ех, якби мені завжди давали такі поради!
І він потихеньку вів учня у бік Луари. А той, захмелілий, покірно ішов слідом. Після задушливої спеки у шинку та третьої чарки на холоді його зовсім зморило. Він ішов, як задурманений, спотикався на кожному кроці і через слизоту на дорозі, щоб не впасти, мало не висів на руці свого нового приятеля. Йому здавалося, ніби його чимось огріли по голові або стискали череп залізним обручем. Але це відчуття тривало лише кілька хвилин.
– Чекайте, – отямився він. – Здається, уже не чути дзвону.
– Не може бути!
Вони обернулися. Блідий світанок прорвав темне небо, і воно прояснилося якраз над заводом. Прапор зник. Джек перелякався. Таке з ним сталося вперше. Та найбільше побивався з цього приводу Нантець.
– Це моя вина, це моя вина! – повторював він.
Він казав, що піде до директора, благатиме того, пояснить, що у всьому винен тільки він сам. Тепер уже учень мусив заспокоювати його.
– Ет! Облиште, не помру ж я, коли мені один раз запишуть прогул у табелі. Я проведу вас до пароплава, а о десятій повернуся на завод. Ну, вишпетить мене здоровань Лебескам, та й по всьому.
А треба сказати, що найбільше він боявся саме Лебескамових стусанів. Проте навіть його страх не встояв перед радістю, навіть гордістю, що він іде поруч із Нантцем, та ще переконанням, що саме він має навернути цього заблудлого чоловіка на праведний шлях. Спускаючись до річки дорогою, обабіч якої завмерли срібні від інею високі дерева, Джек і далі вів з Нантцем спасенні розмови і вкладав у свої слова стільки душі, що не відчував ні ранкового холоду, який пробирав до кісток, ні пронизливого різкого північного вітру. Хлопчик говорив про славного дядечка Рудика, такого доброго, люблячого й довірливого; про Кларису, котра, здавалося б, має усе, щоб бути щасливою, однак на неї іноді гірко дивитися: бліда, мов непритомна, очі блукають...
– Ох, подивилися б ви на неї сьогодні вранці, коли я йшов на роботу! Жовта, як небіжчиця!..
У цю хвилину учень відчув, як у його руці здригнулася рука Нантця, і вирішив, що той іще не втратив рештки сумління.
– А вона нічого тобі не казала, Джеку? Скажи правду, вона нічого тобі не казала?
– Нічого, жодного слова.