Сам Сергій попросив найняти його знайомого юриста — Дмитра Харитонова, який був його земляком. Це було побажання Сергія, і ми, звичайно ж, негайно погодилися. Я припускав, що Дмитро, по змозі, ділитиметься з нами будь-якою інформацією про те, що відбувається з Сергієм, але він виявився людиною надзвичайно обачною. Він був упевнений, що його телефон прослуховують, а електронну пошту переглядають, і тому погодився спілкуватися з нами лише під час особистих зустрічей. Перший приїзд до Лондона було заплановано на середину січня. Мене зовсім не влаштовував такий стан справ, але, коли Сергій просив запросити саме його, я не вважав за можливе заперечувати. Далі мені треба було зустрітися з головою департаменту МЗС Великобританії у справах Росії та країн СНД Майклом Давенпортом. Він був приблизно мого віку, випускником Кембриджу, юристом за освітою. На відміну від свого попередника, Давенпорт не викликав у мене симпатії. Ми раніше зустрічалися з ним кілька разів — я розповідав йому про стан наших проблем у Росії, але він, схоже, бачив у мені тільки бізнесмена, який просто заробляє гроші й не заслуговує на увагу британського уряду.
Однак зараз йшлося про людське життя, і тому я дуже сподівався, що він змінить свою позицію.
Я прийшов до нього в офіс на Кінг Чарльз-стріт. Давенпорт запросив мене пройти в кабінет. Ми сіли один навпроти одного за дерев'яним столом для переговорів. Він попросив секретаря принести чаю й запитав:
— Чим я можу бути корисним, пане Браудер?
— У мене дуже погані новини з Росії, — тихо промовив я.
— У чому справа?
— Заарештовано одного з моїх юристів Сергія Магнітського.
Давенпорт закляк:
— Один з ваших юристів?
— Так. Сергій розкрив масштабне шахрайство, пов'язане з розкраданням податків, про яке я раніше розповідав. А тепер причетні до цього злочину працівники МВС заарештували його.
— На якій підставі?
— Ми намагаємося це з'ясувати. Але якщо робити припущення, гадаю, йдеться про ухилення від сплати податків. Це їхній стиль.
— Це дуже прикро. Розкажіть, будь ласка, про все, що вам відомо.
Я повідомив Давенпорту всі подробиці, він по ходу бесіди записував. Коли я закінчив, він, намагаючись надати голосу вагомості, пообіцяв:
— Ми порушимо це питання на зустрічі з нашими колегами з Росії за першої ж нагоди.
Я побачив за своє життя досить дипломатів і розумів, що ця фраза мовою працівників МЗС насправді означає, що ні чорта вони не зроблять.
По завершенні зустрічі я поспішив покинути будівлю, пірнув у чорне таксі й попрямував в офіс. Коли ми проїжджали повз Трафальгарську площу, зателефонував Вадим.
— Білле, у мене погані новини від Аслана, нашого джерела.
— Що таке?
— Він сказав, що до слідчо-оперативної групи в справі Сергія МВС долучили дев'ятьох працівників міліції. Дев'ятьох, Білле!
— Що це означає?
— Зазвичай їх один чи двоє. Під час розслідування великої справи можуть виділити трьох чи чотирьох. Тільки в разі гучного політичного замовлення, як у випадку з "ЮКОС", призначають більше.
— Нічого собі!
— Це ще не все. Він повідомив, що на арешті Сергія наполягав особисто Воронін, голова управління "К" ФСБ.
— От дідько... — буркнув я і припинив розмову.
Стало зрозуміло, що Сергія чекають дуже серйозні випробування.
Слухання про обрання запобіжного заходу Сергію відбулося у Тверському районному суді Москви, через два дні після його затримання. МВС не мало доказів злочину й законних підстав для взяття Сергія під варту. Сергій та його адвокати вважали, що затримання розглядатимуть як непорозуміння, і до закінчення слідства його випустять під заставу.
У залі суду вони вперше побачили слідчого, якого було призначено старшим групи, — Олега Сільченка. Для тридцяти одного року той мав молодий вигляд, але вже був майором. Хлоп'ячий вигляд і високий голос робили його схожим на якогось юриста-стажера з податкового відділу "Фаєрстоун Данкен" або випускника МДУ. Але коли Сільченко у випрасуваному синьому мундирі почав жваво озвучувати "докази", стало зрозуміло, що доля Сергія в руках безжального виконавця.
Слідчий МВС Олег Сільченко на пресконференції у грудні 2011 року. Він несе відповідальність за створення тортурних умов Сергію та відмову в невідкладній медичній допомозі. Незадовго до першої річниці вбивства Сергія майора Сільченка, як і Карпова, відзначили нагородою Міністерства внутрішніх справ "Кращий слідчий" (© Reuters/Anton Golubev)
Сільченко заявив, що Сергій може втекти від слідства, і послався на лист з управління "К" ФСБ, у якому йшлося, що Сергій нібито оформлював документи на отримання візи в консульстві Великобританії в Москві й забронював авіаквиток до Києва. Подані документи були цілковитою фабрикацією. Сергій відповів, що не подавав документи на візу, і це легко перевірити, зробивши запит до консульства Великої Британії. Потім навів аргументи, що бронювання квитка до Києва є вигадкою, але суддя перебив його на півслові: "Всупереч аргументам захисту надана суду органом слідства інформація сумнівів у своїй правдивості не викликає". Суддя погодився зі слідством і виніс рішення про взяття Сергія під варту, після чого його в наручниках вивели з будівлі суду та відвезли автозаком у невідомому напрямку. Там він провів десять днів. Потім його перевели до Московського слідчого ізолятора № 5, де він мав провести не менше як два місяці. Після прибуття в ізолятор Сергія помістили в камеру, де на вісім нар припадало чотирнадцять осіб, тому в'язням доводилося спати по черзі. Світло горіло цілодобово. Очевидно, це було задумано, щоб позбавити арештантів сну.
Можливо, Сільченко вважав, що через тиждень боротьби за матрац із запеклими злочинцями Сергій, людина з вищою освітою та податковий юрист, зламається і зробить усе, що від нього вимагатиме слідство.
Він помилявся.
У наступні місяці Сергія знову й знову переводили на нове місце. Кожна наступна камера була гіршою за попередню. В одній не було опалення й скла у фрамугах, тому в камеру проникало морозне повітря з вулиці. Ночами було так холодно, що Сергій не міг спати. Діра в підлозі, що слугувала туалетом, була відділена від решти камери. Нечистоти часто підіймалися з каналізації та заливали підлогу. В іншій камері єдина електрична розетка була розташована поряд з підлоговою відхожою чашею, тому, щоб зігріти собі чаю, воду доводилося кип'ятити, стоячи над смердючою клоакою. У третій Сергій спробував прикрити каналізаційний стік пластиковою пляшкою, але за ніч її згриз пацюк, а до ранку підлогу затопила смердюча рідина так, що Сергію зі співкамерником довелося пересуватися по табуретках і нарах, немов мавпи.
Набагато важчими за фізичний дискомфорт виявилися для Сергія психологічні тортури, яким його піддавали в ув'язненні. Сергій був дбайливим сім'янином, а Сільченко витончено мучив його, відмовляючи в будь-якому контакті iз сім'єю. Коли Сергій звернувся з проханням побачитися з дружиною та матір'ю, Сільченко відповів: "Надання вам побачень із дружиною та матір'ю слідство вважає недоцільним". Тоді Сергій звернувся з проханням дозволити йому поговорити телефоном з восьмирічним сином. У відповідь Сільченко повідомив: "Слідство вважає недоцільним дозволити вам телефонну розмову із сином через малоліття останнього".
Сільченко також відмовив Сергію в проханні побачитися з тіткою, вказавши, що "достовірних даних про те, що вони родичі, слідство не має".
Мета Сільченка була проста: змусити Сергія відмовитися від свідчень проти Кузнєцова та Карпова. Але Сергій був непохитний, і з кожною відмовою Сільченко створював йому дедалі нестерпніші умови тримання, відрізаючи його від колишнього життя й свободи, яка нещодавно була частиною цього життя.
Про нелюдські умови тримання Сергія, цілковиту ізоляцію від сім'ї та поводження Сільченка ми вперше дізналися в січні 2009 року із судового засідання, на якому суддя знову продовжив термін тримання під вартою. Тоді ж ми дізналися, що Сергій рішуче відмовився змінювати свідчення, і перед нашими очима почала відкриватися вся сила його духу.
Майже всі січневі новини були надзвичайно похмурими, але все ж таки були й позитивні моменти. Після чергового переведення Сергій опинився в камері з одним вірменином, якого звинувачували в крадіжці. Той чекав на суд і відчайдушно потребував допомоги, і Сергій, не маючи під рукою жодної юридичної літератури, зумів викласти переконливі докази на захист співкамерника. На суді того, як не дивно, виправдали й випустили на волю. Звістка про це швидко розлетілася серед ув'язнених, і Сергій несподівано став одним із найшанованіших людей серед арештантів слідчого ізолятора, яких старанно оберігають від небезпек. Коли я дізнався, що інші в'язні добре ставляться до Сергія, жахливі образи в'язниці Оз відпустили, і я зміг хоч трохи спати ночами.
Проте, на жаль, правоохоронна система поводилася з Сергієм зовсім інакше.
Наприкінці лютого Сільченко таємно перевів Сергія в ізолятор тимчасового тримання на Петрівку. Цей ізолятор перебуває поза загальною системою слідчих ізоляторів й підпорядковується МВС. Там із Сергієм могли зробити будь-що. Ми розуміли, що тут Сільченко і ФСБ спробують змусити Сергія підписати хибне зізнання. Ми не мали уявлення, що там з ним відбувається, але підозрювали найгірше.
Наступні два-три місяці новин майже не приносили.
Було ясно одне: попри всі зусилля Сільченка й інших працівників слідчої групи Сергій відмовлявся підписувати документи, які вони йому пропонували. Коли Сільченко вимагав від Сергія дати проти когось свідчення, Сергій повторював: "Я готовий знову дати свідчення проти тих працівників МВС, які скоїли злочини". Зрештою Сільченко, мабуть, усвідомив, що серйозно недооцінив цього поступливого на вигляд юриста.
Що більше вони намагалися зламати Сергія, то більше загартовувався його дух. У листі до матері він писав:
"Психологічному своєму стану я сам іноді дивуюся: здається, мені все байдуже, тільки скучив за всіма вами й за домом. Усіх вас цілую та обіймаю".
Сергій був непохитний. Їм не вдавалося зламати його волю, але тіло почало здаватися. На початку квітня Сергія знову перевели — цього разу в слідчий ізолятор "Матроська тиша".