Опір путінському режиму

Переважна більшість американців — і, безперечно, сам Володимир Путін — почули це оповіщення.

Закон Магнітського залишиться законом. Його не скасують.

37. Міжнародний доступ

Кінець 2017 року

Якщо вони думали залякати мене, вони прорахувалися. Я як заведений працював над просуванням кампанії справедливості щодо Магнітського, і через кілька місяців, 4 жовтня, Палата громад Канади одностайно (277 голосів — "за", 0 — "проти") проголосувала за ухвалення власної версії закону Магнітського. 17 жовтня його так само одностайно ухвалив Сенат, а вже наступного дня підписав прем'єр-міністр, і він набув чинності.

Канадський закон Магнітського став важливою віхою. Річ була навіть не в тому, що російські корупціонери та інші мерзотники скуповували нерухомість у Торонто або зберігали свої гроші в банках Монреаля, а в тому, що це стало прикладом для інших країн. Багато країн не готові наслідувати приклад Сполучених Штатів або через гордість, або з ненависті, але до Канади такого ставлення не було. Я знав, що Канада здатна викликати ланцюгову реакцію в інших країнах, і ті ухвалять свої закони Магнітського.

Очевидно, Путін також це розумів.

У другій половині дня 19 жовтня я планував нашу спільну з родиною Сергія поїздку до Оттави на урочистості з нагоди ухвалення закону Магнітського, як раптом отримав автоматичне повідомлення від Прикордонно-митної служби США (ПМС США): "Статус вашої заявки змінено. Будь ласка, зайдіть на сайт Trusted Traveler для отримання додаткової інформації".

Дивно. Я летів до Канади напряму, а не через Америку, і не подавав жодних заявок до ПМС США. Я подумав, що це, мабуть, спам чи якась спроба фішингу. Адреса відправника — no-reply@cbp.dhs.gov — не викликала сумнівів, але це нічого не означало. Пам'ятаю, сім років тому, першого квітня, я отримав електронного листа з адреси events@whitehouse.gov із запрошенням провести вікенд разом із президентом Обамою. Я був дуже схвильований і задоволений, поки не виявив у ньому сім граматичних помилок і зрозумів, що це був безглуздий розіграш. Тоді я розповів про це своєму 15-річному синові Девіду, а він, бешкетно посміхаючись, пояснив, що надати електронному листу вигляду, ніби він з Білого дому чи звідкись ще — простіше простого.

Я постарався забути про повідомлення, але воно не давало мені спокою, і за пів години я знову повернувся до нього. Потрібно було розібратися.

Я ніколи не відкриваю посилання з листів незнайомих відправників, тому я набрав адресу в інтернеті та зайшов на державний сайт ПМС. Після введення паролів я опинився на своїй сторінці та побачив несподіване попередження: "Ваш Міжнародний доступ анульований". Міжнародний доступ (англ. Global Entry) — це програма Служби прикордонно-митного контролю США, яка дозволяє учасникам проходити паспортний контроль без черги в більшості аеропортів США, минаючи всі формальності.

Як і всі, я не люблю черг, але справа була не в цьому. Сталося щось погане. Це здавалося малоймовірним, але увага до Трампа, Путіна та їхньої можливої змови була настільки великою, що я мимоволі задумався, чи не уклали вони якусь брудну угоду щодо мене в усіх за спиною.

Але як це з'ясувати? Я не міг просто взяти та зателефонувати до посольства США в Лондоні й запитати, чи немає мене в списку нев'їзних, складеному Трампом та Путіним. Упевнений, що вони нічого не знали, а якби й знали, то не сказали б.

Логіка підказувала, що насамперед потрібно з'ясувати, чи була відкликана моя американська віза, чи проблема у програмі Міжнародного доступу. Громадяни Великобританії та Європи в'їжджають до Сполучених Штатів так званою ЕСАП (електронна система авторизації поїздок, англ. ESTA). Це своєрідна віза-лайт. Ви подаєте заявку через інтернет, і, якщо ви не терорист чи лиходій, за 12 доларів видалити миттєво отримуєте цю візу на два роки.

Я зайшов на сайт ЕСАП, щоб перевірити статус моєї візи, але нічого конкретного там не було.

Найпростішим способом перевірити, чи не анульована віза, було купити зворотний авіаквиток і зареєструватися на рейс онлайн. Якщо авіакомпанія видасть електронний посадковий талон, то з ЕСАП все гаразд. Але цього не сталося: в автоматичному повідомленні на сайті авіакомпанії "Юнайтед" говорилося, що вони не можуть оформити посадковий талон і просять мене підійти до їхньої стійки реєстрації в аеропорту для вирішення питання.

На метро я доїхав до вокзалу Паддінгтон, а потім експресом до аеропорту "Гітроу". Вся подорож зайняла менш ніж годину. Я знайшов найближчу стійку реєстрації та встав у невелику чергу. Підійшовши до віконця і привітавшись із черговим, я простяг свій паспорт. Він ввів мої дані до системи. Тиша. Він повторив уведення. Як і раніше, нічого. Я поцікавився, у чому річ. Розгублений, він покликав супервайзерку. Її спроби введення теж не мали успіху. Вона зателефонувала, як я припустив, представнику ПМС США у "Гітроу" та попросила підійти до її робочого місця. Мене вона попросила почекати, додавши, що повідомить, як тільки все владнає.

За кілька хвилин вона глянула на мене. Кислий вираз її обличчя говорив навіть більше ніж наступна фраза.

— Мені дуже шкода, пане Браудер, але ваш ЕСАП недійсний.

— Чому? Щось трапилося?

— Мені не повідомили причини.

— Що ж мені робити?

— Я б порадила звернутися до американського посольства. Мені дуже шкода, але ми нічим не можемо допомогти.

Роздумливо я відійшов від стійки. Я розумів, що все це якось пов'язане з Кремлем. Але як вони змусили Америку піти на поступки? Якщо це справді приватна угода між Трампом і Путіним, то маю великі проблеми.

В експресі дорогою назад я намагався знайти логічне пояснення, не пов'язане з Трампом і Путіним. Єдине, що спадало на думку — це ймовірність участі Інтерполу, а не безпідставна конспірологія.

В офісі я зайшов на сайт Інтерполу подивитися, чи є я в їхньому публічному списку для розшуку. Мене там не було, але це була слабка втіха: Інтерпол публікує лише малу частину бази розшукуваних. Більшість людей, які потрапили до неї, навіть і не підозрюють про це, поки їх не заарештують на кордоні та не відведуть у кайданках.

Цю загадку можна було розгадати за секунду, якби поглянути на повний список Інтерполу, але для звичайної людини це неможливо. Доступ до нього мали лише правоохоронні органи.

У ході нашого розслідування шляху брудних грошей ми познайомилися з багатьма поліцейськими та прокурорами з різних країн. Я вирішив запитати у них, але відповідь була одна: "Білле, ви ж знаєте, що я не можу цього розголошувати", а деякі взагалі були розчаровані тим, що я поставив таке запитання.

Я продовжував методично йти своїм списком контактів, сподіваючись, що не спалю всі мости. Але це було потрібно. Нарешті я додзвонився до людини, з якою зустрічався лише раз. Я очікував, що відповідь буде схожа на інші, але, на мій подив, він весело відповів: "Звичайно, дайте мені хвилинку", як щось зрозуміле. Я почув звуки ударів по клавіатурі, і за пів хвилини він повернувся.

— Так, схоже, у системі щось є.

— Звідки? — вже знаючи відповідь, спитав я.

— З Росії.

— Коли був зроблений запит?

— Минулого вівторка.

Це було 17 жовтня. Саме цього дня Сенат Канади ухвалив закон Магнітського. Цей запит на арешт через Інтерпол був прямою відповіддю Кремля.

З цією новиною та запитанням, чи є зв'язок між проблемою з моїм ЕСАП та запитом через Інтерпол, я зателефонував Патріку Девісу до офісу сенатора Грасслі. З'ясувавши це у прикордонно-митній службі США, він повернувся з підтвердженням, що, дійсно, система ЕСАП синхронізується з системою Інтерполу. Усі, кого розшукує Інтерпол, автоматично втрачають ЕСАП.

Ніхто в Америці мене не переслідував, і я відчув себе безглуздо ще й через ці думки про змову. Звичайно, президент США, хоч би ким він був, не став би узгоджувати свої дії з Путіним.

Проте ця ситуація була глибоко іронічною. Після вбивства Сергія однією з моїх головних цілей у житті стало домогтися заборони на в'їзд до США та інших країн з верховенством закону російським корупціонерам, але натомість Путін за допомогою Інтерполу закрив в'їзд до Америки мені.

На щастя, ця заборона тривала недовго. Справа набула розголосу в неділю ввечері. У журналі "Національний огляд" (National Review) вийшла стаття мого друга Джея Нордлінгера під заголовком "Чому Біллу Браудеру заборонили в'їзд в Америку?". Відповідь була швидкою і гучною. Першою реакцією багатьох, як і моєї спочатку, було відчуття, що Америка занурюється у пітьму. Невже ми тепер живемо у світі, де незгодним із Путіним заборонено в'їзд до Штатів лише тому, що Трамп став президентом?

Вранці сенатори Мак-Кейн та Кардін опублікували спільний пресреліз від обох партій, у якому вимагали негайно відновити мою візу. "Робота пана Браудера допомогла очистити нашу фінансову систему від корупціонерів... Було б сумно, якби Сполучені Штати Америки заборонили йому в'їзд на підставі рішень тих самих російських чиновників, проти яких і було ухвалено [закон Магнітського]".

За дві години мою ЕСАП-візу відновило Міністерство внутрішньої безпеки.

А ще через два дні Інтерпол анулював цей російський запит у своїй базі даних, зобов'язавши всі 192 країни-­учасниці видалити будь-яку згадку про мене зі своїх національних систем.

Ця поразка була принизливою для Путіна, але одну систему він все ж таки добре контролював — судову систему Росії. Тверський районний суд Москви 29 грудня 2017 визнав нас з Іваном винними в нових "злочинах". Івана засудили до восьми років, а мене до дев'яти, причому обох заочно.

Вісімнадцять років таборів — загальний строк, установлений Кремлем, якщо мене колись екстрадують до Москви.

38.