Вам же треба буде до цього призвичаюватись", або щось у такому дусі?
— Я... я зрозумів його слова зовсім інакше,— пробелькотів містер Вінкл, ошелешений таким перекрученням свого свідчення. — Я був на площадці коло дверей і не міг чути виразно. Враження в мене...
— Присяжні зовсім не цікавляться вашим враженням, містер Вінкл,— перепинив його містер Скімпін.— Люди порядні не роблять своїх висновків з вражень. Ви були на площадці й не чули виразно слів, кажете? Гаразд. Я питаю вас, чи можете ви заприсягтись, що Піквік не сказав наведеної мною фрази. Не можете?
— Ні, не можу,— відповів Вінкл, і містер Скімпін сів на своє місце з виглядом переможця.
До цього моменту становище містера Піквіка було таке погане, що погіршити його, здавалось, було не можна. Проте його можна було поліпшити, і містер Фанкі вирішив зробити це, удавшись до перехресного допиту свідків. Що з того вийшло — ми зараз побачимо.
— Скільки я знаю, містер Вінкл,— сказав Фанкі,— містер Піквік далеко не юнак.
О, ні,— відповів містер Вінкл,— він може бути моїм батьком.
— Ви казали моєму шановному другові, що знаєте Піквіка здавна. Чи були у вас колинебудь підстави думати, що він збирається одружитись?
— О, ні, ніколи! — відповів містер Вінкл з таким запалом, що містерові Фанкі, власне, слід було б увільнити його від дальшого допиту. Адвокати кажуть, що шкідливі свідки поділяються на дві категорії — занадто затайливі і занадто балакучі. Містер Вінкл належав до обох категорій разом.
— Я піду далі, містер Вінкл,— лагідним тоном промовив містер Фанкі.— Чи не вбачали ви, в останні роки принаймні, в манерах містера Піквіка або в його поводженні з жіночою статтю чогось, що виявляло б його матримоніальні[36] наміри?
— О, ні; безперечно, ні,— запевнив містер Вінкл.
— Його поведінка щодо жінок завжди була поведінкою чоловіка, що, дійшовши похилого віку, ставиться до них, як поставився б батько до своїх дочок?
— В цьому немає ані найменшого сумніву,— від щирого серця скрикнув містер Вінкл.
— І ви ніколи не помічали нічого підозрілого в його відносинах з місис Бардл або з іншими жінками?— спитав містер Фанкі, збираючись сідати, бо серджент Снабін підморгував уже до нього.
— Ні, ні,— відповів містер Вінкл.— Крім хіба єдиного випадку, який, проте, легко з'ясувати.
Коли б безталанний містер Фанкі сів зараз же, як серджент Снабін почав підморгувати до нього, або коли б серджент Бацфас з самого початку опротестував цей незаконний перехресний допит (чого він, звичайно, не зробив, бачивши замішання містера Вінкла й добре знаючи, що воно, ймовірно, буде корисне для нього), то суд не почув би цього недоречного признання. Ледве встиг містер Вінкл вимовити останні слова, а містер Фанкі сісти на лаву, як серджент Снабін поквапився сказати свідкові, що він може йти. Містер Вінкл з радістю лагодився залишити ложу, коли його спинив оклик серджента Бацфаса.
— Заждіть, містер Вінкл, заждіть,— сказав серджент Бацфас.— Чи не розпитаєте ви його ласкаво, мілорд, про винятковий випадок у поводженні з жінками з боку людини, що могла б бути йому батьком?
— Ви чуєте, що каже вчений адвокат, сер? — звернувся суддя до приголомшеного містера Вінкла.— Розкажіть нам про випадок, який ви згадали.
— Я не хотів би робити цього, мілорд,— благав бідолашний Вінкл, тремтячи в розпуці.
— Дуже можливо, але ви мусите розповісти.
І серед цілковитої тиші містер Вінкл, заїкаючись, розповів, як одної ночі містер Піквік опинився в спальні дами; як у наслідок цього розладилось її одруження, і як їм усім довелося мати справу з містером Напкінсом — суддею й мером міста Іпсвіча.
— Тепер можете йти,— відпустив його серджент Снабін.
Містер Вінкл зараз же залишив ложу і з навіженою швидкістю побіг до готелю "Джордж і Яструб", де через кілька годин його присутність викрив коридор ний. Невдалий свідок лежав на софі і, засунувши голову під подушки, жалісно стогнав.
Тресі Тапмена й Августа Снодграса суворо закликали до ложі свідків. Обидва вони ствердили свідчення свого безталанного друга, і обох їх довели до розпачу причіпки адвокатів.
Потім викликали Сюзану Сендерс. Серджент Бацфас і Снабін узяли її на перехресний допит. Вона завжди думала й казала всім, що містер Піквік і місис Бардл поберуться. Знає, що після того, як місис Бардл знепритомніла тоді в липні, їхнє одруження було головною темою розмов у цілому кварталі. Це вона сама чула від місис Мадбері (власниці дрібної крамнички) і від місис Банкін (пралі-поденниці), але не бачить їх тут, на суді. Чула, як містер Піквік питався в хлопця, чи не хоче той мати нового тата. Не знала, що тоді ж до місис Бардл учащав один пекар; знає тільки, що тоді він був нежонатий, а тепер одружився. Не наважиться присягтись, що місис Бардл не любила його, але гадає, що пекар не кохав її як слід, бо інакше не побрався б з іншою. Думає, що місис Бардл знепритомніла через те, що містер Піквік просив її призначити день для весілля. Знає, що вона сама зомліла, коли з таким же запитанням звернувся до неї містер Сендерс, і вважає, що в подібних обставинах мусить знепритомніти кожна порядна жінка. Чула, як Піквік питався в хлопця про кремушки.
На запитання присяжних місис Сендерс додатково повідомила, що, коли містер Сендерс залицявся до неї, вона одержувала від нього любовні листи, як і всі інші наречені. Листуючись, містер Сендерс часто взивав її "качечкою" і ніколи не вживав таких пестливих слів, як "биті котлети" або "підлева з помідорів". Він особливо любив підсмажені качки. Можливо, що якби йому подобалися биті котлети або підлева з помідорів, він узивав би її й цими словами.
По закінченні допиту місис Сендерс, серджент Бацфас ще поважніше (коли це було б можливо), ніж звичайно підвівся й голосно сказав:
— Покличте Семюела Веллера!
Та кликати Семюела Веллера було непотрібно, бо, як тільки серджент вимовив його прізвище, він опинився вже в ложі для свідків, поставив там на підлогу свій капелюх, сперся на бильця, орлячим оком перебіг по всій залі і навдивовижу весело глянув на суддю та на присяжних.
— Як вас звати, сер,— спитав суддя.
— Сем Веллер, мілорд.
— Як пишеться ваше прізвище: через В чи У.
— Це справа смаку того, хто пише, мілорд,— відповів Сем.— Мені за мого життя доводилось писати його тільки раз чи два, і я писав через В.
— Правильно, Семі, правильно,— голосно схвалив хтось з галереї.— Пишіть В, мілорд, пишіть В.
— Хто це там насмілюється звертатись таким способом до суду?— обурився маленький суддя.— Пристав!
— Тут, мілорд.
— Приведіть сюди цю особу. Зараз же!
— Слухаю, мілорд.
Але як пристав не знайшов "тої особи", то він і не привів винуватця. Хвилювання в залі потроху вгамувалася; всі, хто підвівся, щоб подивитись на злочинця, посідали знову; і суддя, заспокоївшись настільки, що міг говорити, спитав:
— Ви знаєте, хто це говорив, сер?
— Думаю, що то був мій батько, мілорд,— признався Сем.
— Ви бачите його?
— Ні, не бачу,— відповів Сем, вдивляючись у ліхтар у стелі зали.
— Якби ви могли вказати, я зараз же звелів би заарештувати його,— промовив суддя.
Сем вдячно вклонився й повернув своє веселе обличчя до серджента Бацфаса.
— Ну, містер Веллер,— сказав серджент Бацфас.
— Ну, сер,— озвався Сем.
— Ви, здається, служите у містера Піквіка, відповідача в дій справі. Що ви можете сказати?
— Що я можу сказати? А ось що: я дійсно служу в цього джентльмена, і службою дуже задоволений.
— Мало роботи й дістаєте багато, я думаю?— пожартував серджент Бацфас.
— О, дістаю цілком досить, як казав один солдат, коли суд присудив вчистити йому триста п'ятдесят батогів.
— Ви не повинні розповідати нам, що казав солдат або хтось інший, сер,— спинив його суддя.— Це — не свідчення.
— Дуже добре, мілорд,— згодився Сем.
— Чи не можете ви пригадати чогось незвичайного, що сталось того ранку, як ви найнялися до відповідача?— спитав серджент Бацфас.
— Пригадую дещо.
— Розкажіть, будьте ласкаві, про це присяжним.
— Того ранку я одержав нову трійку, джентльмени присяжні,— сказав Сем,— і, як на ті часи, то була для мене найвидатніша подія.
Всі в залі засміялися, а маленький суддя, виткнувши зза пюпітра невдоволене обличчя, застеріг:
— Будьте уважні, сер.
— О! так само казав мені тоді і містер Піквік, мілорд,— відповів Сем.— І я дуже дбав за свій костюм, сер. Пильнував, як міг.
Всі засміялися. Суддя хвилини зо дві пильно вдивлявся в Сема, але обличчя в того було таке спокійне й таке невинне, що суддя не сказав нічого й запропонував серджентові Бацфасу провадити допит далі.
— Невже ви хочете сказати, містер Веллер,— промовив серджент Бацфас, красномовно згортаючи руки й напівповертаючись до присяжних, наче мовчки запевняв їх, що дошкулить таки й цьому свідкові,— невже ви хочете сказати мені, містер Веллер, ніби ви не бачили, як позивачка непритомна лежала на руках відповідача, як то, ви чули, описували інші свідки?
— Ні, не бачив,— ствердив Сем.— Я ввесь час стояв у коридорі, і коли мене покликали до вітальні, старої леді там уже не було.
— Слухайте, містер Веллер,— промовив серджент Бацфас, вмочуючи перо в чорнило й намагаючись залякати Сема тим, що записуватиме його слова.— Ви, кажете, стояли в коридорі і не бачили того, що відбувалось перед вами. Очі у вас є, містер Веллер?
— О, очі в мене є, — відповів Сем,— але річ у тому, що це — тільки очі. Якби замість них я мав пару мікроскопів, що збільшують у мільйон разів, мабуть тоді, я й міг би побачити щось крізь товстючі двері. Але в мене звичайнісінькі очі, і мій зір через те дуже обмежений.
Сем сказав це з виразом такої щирості на обличчі й таким лагідним тоном, що аудиторія захихикала, маленький суддя всміхнувся, а серджент Бацфас розгубився. По короткій нараді з Додсоном і Фогом, учений юрист, приховавши своє замішання, знову звернувся до Сема.
— У мене до вас ще одне запитання, містер Веллер.
— Прошу дуже, сер,— добродушно відповів Сем.
— Чи не пригадуєте ви, як одного вечора, в минулому листопаді, ви відвідали місис Бардл?
— Пригадую, і добре пригадую, сер.
— А, ви пригадуєте; правда?— зрадів серджент Бацфас.— Я завжди думаю, що ми з вами таки договоримось до чогонебудь.
— І я думав так само, сер,— відповів Сем, а глядачі захихотіли знову.
— Ну, мені здається, ви прийшли до неї порозмовляти трохи про сьогоднішній суд.