Власне кажучи, блискає і гримить одночасно.
— Бо і грім, і блискавку викликає електричний розряд. Хоча ми завжди чуємо громовицю після спалаху блискавки, це не означає, що блискавка є причиною грому. Насправді причиною одного і другого є третій чинник.
— Розумію.
— Емпірик нашого століття Бертран Рассел навів гротескт-ний приклад. Курка, яка щоденно бачить, що їжа у неї з'являється після того, як господар пройде подвір'ям, врешті зробить висновок про причинний взаємозв'язок між проходом господаря подвір'ям та їжею у годувальниці.
— Але одного дня курка не одержить їжі?
— Одного дня господар перейде подвір'я і скрутить їй в'язи.
— Як жахливо!
— Послідовність певних дій у часі не конче означає існування "причинного взаємозв'язку" між цими діями. Відучити людей робити поспішні висновки і є найпершим завданням філософи. Саме поспішні висновки нерідко стають причиною появи забобонів.
-Як це?
—Ти бачиш, як дорогу тобі перебігає чорний кіт, а за якийсь час падаєш і ламаєш руку. Але між цими двома подіями немає жодного причинного зв'язку У кожному разі з наукових поглядів не варто робити жодних поспішних висновків. Багато людей одужують після приймання певних ліків, але це не означає, що саме ліки зробили хворого знову здоровим. Тому важливо мати контрольну групу пацієнтів, котрі переконані, що вживають такі самі ліки, а насправді одержують борошно з водою. Якщо ж ці люди також одужали, то повинен існувати третій чинник, — наприклад, віра у дієвість ліків, — який сприяє одужанню.
— Здається, я починаю розуміти, що таке емпіризм.
— Навіть у тому, що стосується етики та моралі, Юм іде наперекір раціоналістичному способові мислення. Раціоналісти вважали, що у людському розумові закладена здатність відрізняти добро від зла. Думку про існування так званого натурального права ми уже зустрічали у багатьох філософів, від Сократа до Локка. Однак, на думку Юма, не розум визначає наші слова та вчинки.
— Що ж тоді?
— Наші почуття. Якщо ти вирішуєш допомогти комусь, хто потребує допомога, до цього спонукав тебе не розум, а твої почуття.
— А якщо мені не хочеться допомагати?
— Таке рішення теж залежить від твоїх почувань. Не надати допомогу не є ні розумно, ані нерозумно, але може бути підло.
— Десь же має проходити межа. Усі знають, що не годиться вбивати іншу людину
— Усі люди, за Юмом, мають добрі почуття до інших людей. Ми маємо здатність виявляти співчуття. Але це ніяк не пов'язано з розумом.
— Не знаю, чи переконана в тому до кінця.
— Усунення з дороги іншої людини не завжди буває нерозумним, Софіє. Якщо хочеш чогось досягти, такий вчинок може бути навіть дуже ефективним.
— Ну, знаєш! Я протестую!
—То може, поясниш, чому ми не повинні вбивати людину, котра стоїть нам на заваді?
— Бо та інша людина також любить життя. Тому ЇЇ не слід убивати.
— Це логічне пояснення?
— Не знаю.
— Те, що ти щойно сказала, було переходом від речення описового — "інша людина теж любить життя" — до речення нормативного — "тому тобі не слід убивати". З чисто розумового погляду — це нонсенс. Так самісіньке можеш заявити, що "безліч людей ухиляються від сплати податків, тому і мені потрібно ухилятися від податків". Юм підкреслював, що ніколи не слід переходити від "є" до "повинно бути". Хоча саме такий перехід надзвичайно поширений, особливо у газетних статтях, партійних програмах та парламентських промовах. Хочеш приклад?
— Звичайно.
— "Багато людей постійно бажають подорожувати літаком. Тому треба будувати більше аеродромів". Висновок правильний?
— Ні, це дурниці. Треба думати про навколишнє середовище. Як на мене, то хай би будувалось більше залізниць.
— Або, наприклад, таке: "Освоєння нових нафтових родовищ підвищує життєвий рівень країни на 10 відсотків. Тому треба якнайшвидше освоювати нові родовища".
— Знову дурниці. У цьому випадку також слід думати про середовище. До того ж рівень життя в Норвегії і так досить високий.
— Не раз чуємо: "Цей закон прийняв парламент, тому усі громадяни країни повинні підпорядковуватися йому". Однак нерідко підпорядкування такому "утвердженому закону" викликає спротив, бо закон суперечить найглибшим переконанням людини.
— Розумію.
— Ми з'ясували, що за допомогою розуму не можна визначити лінію нашої поведінки. Відповідальність вчинків не залежить від розуму, а лише від наших добрих почуттів до інших. "Не перечить розумові надання переваги руйнації світу над подряпиною на пальці", — сказав Юм.
— Страшне твердження.
— Буває ще страшніше. Ти знаєш, що нацисти замордували мільйони євреїв. Що було не в порядку у цих людей, розум чи почуття?
— Насамперед почуття.
— Багато хто з них був наділений непересічним розумом. За бездушними рішеннями часто криється холодний розрахунок. Після війни чимало нацистів потрапили на шибеницю, але скарали їх не за те, що були "нерозумними", а за жорстокість. А буває, що людей з порушеною психікою звільняють від виконання вироку. У таких випадках кажуть, що вони "неосудні на момент скоєння злочину" або "неосудні за станом психіки". Не було ще жодного випадку, аби з підсудного зняли вину через те, що він позбавлений почуттів.
— Ще би того бракувало!
— Однак нам не конче дотримуватися найпотворніших прикладів. Під час повені багато людей потребують допомоги, і саме наші почуття вирішують, надавати її чи ні. Якби ми були позбавлені відчуттів і рішення усіх проблем покладали на "холодний розум", то прийшли б, напевно, до висновку, що було б добре, аби на світі, якому загрожує перенаселення, згинуло кілька мільйонів людей.
— Мене збирає злість, що можна таке думати.
— А сердиться зовсім не твій розум.
— Дякую, мені цього уже досить.
БЕРКЛІ
...як одурманена планета довкола палаючого сонця...
Альберто підвівся і підійшов до вікна, зверненого до міста. Софія стала поруч.
Доки вони отак стояли, над дахом будинку пролетів пропелерний літачок, тягнучи за собою довге полотнище. Софія подумала, що на тканині, яка волоклася за ним хвостом, написана, певно, реклама якогось концерту Та коли літак підлетів ближче, побачила зовсім інший напис.
"НАЙЩИРІШІ ВІТАННЯ З НАГОДИ П'ЯТНАДЦЯТИРІЧЧЯ, ШІЬДО!"
— Він стає настирливим, — ось і весь коментар Альберто. З-понад пагорбів на півдні на місто накочувалися темні хмари. Крихітний літачок зник невдовзі за ними.
— Боюся, буде буря, — промовив Альберто.
— Поїду додому автобусом.
— Хоч би за цією бурею не стояв майор.
— Та ж не всемогутній він?
Альберто не відповів. Відійшов від вікна і знову сів за столик.
— Поговоримо трохи про Берклі, — сказав за мить. Софія також зайняла своє місце. Вона спіймала себе на тому, що почала гризти нігті.
—Джордж Берклі був ірландським єпископом, народився 1685, помер 1753 року, — почав Альберто і знову надовго замовк.
— Берклі був ірландським єпископом, — спробувала розворушити його Софія.
— А також філософом... —Так?
— Він зрозумів, що наука і філософія його епохи загрожує існуванню християнського світогляду. Усе більш послідовний матеріалізм загрожував християнській вірі у Бога, який творить і утримує все у природі...
-Так?
— Водночас Берклі був одним із найпослідовніших емпіриків.
— Він вважав, що не можемо знати про світ більше того, що здатні пізнати у відчуттях?
— І це ще не все. Берклі твердив, що речі є саме такими, як ми їх відчуваємо, але це не "речі".
— Поясни детальніше.
— Пригадуєш, Локк казав, що ми не можемо висловлюватися про "вторинні ознаки" речей. Не можна сказати, що яблуко зелене і кисле. Тільки ми його так відчуваємо. А ось "первинні ознаки", як твердість та вага, справді належать зовнішній реальності довкола нас Отже, зовнішня реальність має фізичну "субстанцію".
— Я і далі не скаржуся на пам'ять. І крім того, я так думаю, Локк вказував, напевно, на дуже істотний розподіл.
— Правда, Софіє. Якби то було так просто.
— Продовжуй!
— Локк — як зрештою Декарт і Спіноза — приймав фізичний світ за реальність.
-Так?
— Саме це змусило Берклі засумніватися і звернутися до послідовного емпіризму. На його думку, існує тільки те, що ми відчуваємо. Однак ми не відчуваємо "матерії" чи "речовини". Ми не сприймаємо речі за "речі", котрі можна помацати. Припущення, ніби за тим, що ми відчуваємо, криється якась "субстанція", було би надто поспішним. Під таке твердження не можемо підвести жодного доказу.
_____Берклі
— Дурниці! Глянь сюди!
Софія вдарила по столу кісточками пальців, складених у кулак.
— Ой! — скрикнула вона від болю. — Хіба це не доказ того, що стіл є справді столом, матеріальним і відчутним на дотик?
— Що ти відчула?
— Щось тверде.
— У тебе було відчуття чогось твердого, проте самої матерії стола ти не відчула. Тобі й приснитися могло, наче ти вдарилася до чогось твердого, але ж нічого твердого уві сні не було?
— Уві сні не було.
— Людині можна навіяти ті чи інші "відчуття". Людину можна загіпнотизувати, і вона відчуватиме тепло і холод, ніжний доторк руки і сильний удар кулака.
— Якщо не сам стіл був твердим, то що змусило мене відчути його твердість?
— Берклі називає це "волею" або "духом". Він вважав, що усі наші ідеї мають свою причину поза нашою власною свідомістю, однак ця причина за своєю природою нематеріальна. Вона — дух.
Софія знову почала гризти нігті. Альберто говорив далі:
— За Берклі, моя душа може бути причиною моїх же уявлень, як це буває уві сні. І тільки якась інша воля або дух служить причиною ідей, котрі формують наш "матеріальний" світ. Усе, говорив він, "спричинене духом, який є причиною всього в усьому" і "з якого складаються усі речі".
— Що ж це за "дух"?
— Берклі, звичайно, мав на увазі Бога. Він навіть казав, що "існування Бога легше збагнути, аніж існування людей".
— А чи справді ми існуємо?
— Що ж. Усе, що ми відчуваємо і бачимо, є "наслідком дії Божої сили". Бог "присутній у нашій свідомості і викликає у ній ціле розмаїття ідей та відчуттів, яким ми постійно піддаємося". Уся природа навколо нас і усе наше буття спочиває у Богові. Він — єдина причина усього, що існує.
— Я, м'яко кажучи, вражена.
— "Бути чи не бути" — це ще не все питання. Питання в тому чим бути. Чи справді ми, люди, — з плоті та крові? Складається наш світ з правдивих речей чи, може, оточує нас свідомість?
Утретє Софія взялася до нігтів.