Тепер він мав добру платню й садибу. Чого ж би він крав старі браслети й каблучки? А найдивовижніше їй здавалося те, що тій поголосці так повірили, знайшлося стільки доказів, аж капітана Ленарта звільнили зі служби, відібрали в нього орден Меча й засудили бідолаху на п'ять років каторжної праці.
Сам він казав, що був на ярмарку, але поїхав звідти, коли ще не було чутки за крадіжку. На гостинці він знайшов стару негарну пряжку, підняв її і дома віддав дітям. Та виявилося, що пряжка та була золота й належала до вкрадених коштовностей. Вона й стала причиною його недолі. Та насправді всьому тому винний був Сінтрам. Лиходій доніс на нього й подав незаперечні докази. Мабуть, йому було треба спекатись капітана Ленарта, бо невдовзі по тому його самого звинуватили, що він продавав норвежцям порох під час війни 1814 року. Люди казали, що він боявся свідчень капітана Ленарта. А так його виправдали за браком доказів.
Господиня не могла відвести очей від гостя. Він посивів і згорбився, певне, чимало горя зазнав за ці роки. Але не втратив лагідного виразу обличчя й веселої вдачі. Це був той самий капітан Ленарт, що вів її колись до вівтаря й танцював на її весіллі. Він, мабуть, і тепер зупинявся й розмовляв з кожним, хто траплявся на вулиці, й кидав кожній дитині мідяка. Мабуть, і тепер здатен був запевняти кожну зморщену бабу, що вона з дня на день молодішає і кращає, або, вибравшись на бочку, пригравати молоді, що танцювала навколо святкового стовпа. О господи, певне, що він лишився такий, як був!
— Ну що, матусю Карій, — почав капітан, — не можете надивитись на мене?
Властиво, він завернув до заїзду довідатись, що поробляє його родина й чи чекає на нього. Дружина ж бо знала, що тепер десь мав скінчитися його термін.
Господиня мала для нього самі добрі новини. Дружина його давала собі раду не гірше за якого чоловіка. Вона орендувала їхню давню садибу й добре в ній господарювала. Діти були здорові, аж любо на них дивитися. І напевне дружина його чекала. Вона була сувора жінка й нікому не звіряла своїх думок, але господиня заїзду знала, що, поки його не було, ніхто не смів їсти його ложкою і сідати на його стілець. Цієї весни дня не минало, щоб вона не приходила до каменя на вершині пагорба Брубю виглядати, чи не повертається її чоловік. Приготувала йому також новий одяг домашнього ткання і майже весь його сама шила. Отож виходило, що капітана вдома чекали, хоч його дружина нікому нічого не казала.
— То вони не вірять? — спитав капітан.
— Ніхто не вірить, капітане, — відповіла господиня.
Після таких звісток капітан Ленарт довше не міг усидіти в заїзді, хотів якнайшвидше бігти додому.
Але надворі зустрів добрих своїх знайомих, кавалерів з Екебю, що саме простували до заїзду. Їх запросив Сінтрам відсвяткувати свій день народження. Кавалери, анітрохи не вагаючись, потиснули колишньому в'язневі руку й привітали його з поверненням додому, і Сінтрам також.
— Любий Ленарте, — сказав він, — будь певен, що на все була воля божа!
— Тьху на тебе, мерзотнику! — обурився капітан Ленарт. — Гадаєш, я не знаю, що тебе не господь бог урятував від катової сокири?
Кавалери засміялися. Але Сінтрам нітрохи не образивсь, бо любив, як йому натякали на знайомство з нечистою силою.
Кавалери намовили капітана Ленарта випити з ними чарку за його повернення. А тоді, мовляв, він піде собі просто додому. Але капітанові зле повелося. Він п'ять років не пригублював зрадливої чарки. До того ж, мабуть, цілий день нічого не їв і був стомлений довгою дорогою. Одне слово, він геть сп'янів від двох чарок.
А як уже не тямив, що робить, кавалери почали вливати в нього чарку за чаркою. Не з лихим наміром — просто хотіли потішити того, хто п'ять років не куштував нічого доброго.
Капітан Ленарт звичайно не вживав горілки, та й тепер не хотів упиватися, адже він повертався до своєї дружини й дітей. Але натомість вмостився в шинку на ослоні й заснув.
А як він лежав без пам'яті, Єсту спокусило взяти вуглину та трохи брусничного соку й розмалювати йому лице. Він зробив з нього справжнього розбійника, бо вважав, що такий вид якраз пасує тому, хто щойно вернувся з в'язниці. Єста посадив йому синець під оком, провів червону смугу впоперек носа, насунув на лоба чуба й скуйовдив його, а тоді вимастив сажею все обличчя.
Кавалери посміялися з його витівки, Єста хотів змити своє малювання.
— Нехай буде, — мовив Сінтрам. — Капітан прокинеться, побачить себе й теж посміється.
Отож усе лишилося, як було, і кавалери більше не думали про капітана. Вони бенкетували цілу ніч, скінчили удосвіта і, звісно, мали в голові більше хмелю, аніж глузду.
Треба було вирішити, що зробити з капітаном Ленартом.
— Відвезімо його додому, — запропонував Сінтрам. — Подумайте, як зрадіє його дружина! І нам приємно буде подивитися на її радість. Мені аж сльози набігають на очі, як собі уявлю їхню зустріч. Відвезімо його додому!
Усіх зворушила ця думка. Господи, як же втішиться сувора господиня Гельєсетера!
Вони збудили капітана Ленарта і всадовили на один з повозів, що їх заспані служники давно вже повикочували надвір. Тоді всією зграєю рушили до Гельєсетера. Дехто куняв і мало не падав з повоза, дехто співав, щоб не заснути. Очі їм почервоніли, обличчя понабрякали — достоту волоцюги з великого шляху.
Та все ж вони якось доправилися до садиби, залишили коней на задньому подвір'ї і врочистою процесією рушили до ганку. Беренкройц і Юліус вели попід руки капітана Ленарта.
— Веселіше, капітане Ленарте! — казали йому кавалери. — Ось ти і вдома. Не бачиш хіба?
Ленарт розплющив очі й майже зовсім витверезився. Він був глибоко зворушений тим, що кавалери привели його аж додому.
— Приятелі! — звернувся він до них. — Я питав господа, за що мені судилося терпіти стільки горя…
— Цить, Ленарте! — гримнув Беренкройц. — Не треба нам твого казання!
— Нехай! — вступився Сінтрам. — Він так гарно говорить.
— Я питав господа й не розумів, а тепер розумію. Він хотів показати мені, яких я маю добрих приятелів. Приятелів, що провели мене додому, щоб поглянути, як ми з дружиною радітимемо. Бо дружина чекає на мене. Що варті п'ять років недолі супроти цього щастя?
Дужі кулаки затарабанили в двері. Кавалери не мали часу слухати його балаканини.
У будинку заворушилися. Повставали служниці й виглянули надвір. Вони сяк-так убралися, але побоялися відчинити двері такій зграї чоловіків. Нарешті засув відсунено, й на порозі з'явилася капітанова дружина.
— Чого вам треба? — спитала вона.
— Ми прийшли з твоїм чоловіком, — відповів Беренкройц.
Кавалери підштовхнули капітана, і він поточився до неї, п'яний, з обличчям розбійника. А за ним вона побачила повно таких самих п'яних чоловіків, що ледве трималися на ногах. Вона відсахнулася назад, а капітан підступив ближче й простягнув до неї руки.
— Ти пішов, як злодій, а повернувся, як волоцюга! — крикнула вона й рушила назад до хати.
Капітан нічого не второпав і хотів іти за нею, але вона штовхнула його в груди.
— Ти гадаєш, що мені потрібен такий чоловік, а моїм дітям такий батько?
Грюкнули двері, брязнув засув.
Капітан Ленарт кинувся до дверей і почав гримати в них.
Тоді кавалери не витримали й зареготали. Він був такий упевнений у своїй дружині, а вона, бач, знати його не хоче! Все це здавалося їм страшенно смішним.
Почувши той регіт, капітан кинувся на них із кулаками. Кавалери втекли й швидко посідали на свої повози. Капітан погнався був за ними, але з поспіху спіткнувся на камінь і впав. А коли підвівся, йому вже було не до кавалерів. У його запамороченій голові блиснула одна думка: що ніщо в цьому світі не діється без волі божої, нічогісінько.
— Куди ж ти поведеш мене? — спитав він бога. — Я ж бо пір'їна, гнана подихом твоїм. Я іграшка в твоїх руках. Куди ти закинеш мене? Навіщо ти зачинив переді мною двері мого дому?
І він пішов собі геть, вважаючи, що така воля божа.
Коли зійшло сонце, капітан Ленарт стояв на вершині Брубю й дивився в долину. О, бідні долиняни ще не знали, що наближається їхній спаситель! Жоден злидар чи прибитий горем тоді ще не плів вінків із зів'ялого віття брусниці й не вішав їх на дверях своєї хижі, не посипав поріг, що його він скоро мав переступити, духмяною лавандою та польовими квітками. Матері ще не піднімали на руки дітей своїх, щоб ті побачили, як він іде. Не прибирали задля нього ще хат і не накривали закурених вогнищ пахучим ялівцем. Чоловіки ще не надсаджувалися в полі, щоб око його могло спочити на добре оброблених ланах і гарно підрівняних окопах.
О, він ще стояв і тривожним оком дивився на шкоду, що її заподіяла посуха. Урожай вигорів, і люди начебто вже й не думали орати землю під новий. Він звів погляд до синіх гір і в ясному райковому сонці побачив руді місцини, по яких пройшла лісова пожежа. Берези при дорозі майже геть посохли. З безлічі дрібних прикмет — з запаху браги, що його чути було, коли він минав садиби, з поламаних огорож, з того, як мало дров було коло хат, — він бачив, що люди перестали дбати про свої статки, що прийшли злидні, що всі збайдужіли і шукають потіхи в горілці.
І, може, й добре було, що він усе те бачив. Адже йому не судилось милуватися зеленими врунами на власному полі, сидіти біля власного вогнища й дивитись, як попеліють жарини, не судилося відчувати в своїх долонях м'яких рученят власних дітей і знаходити опору у вірній дружині. Може, для нього й добре було, що він, сам пригнічений горем, бачив біду інших людей і міг потішити їх. Може, для нього й добре було, що настав такий тяжкий час, коли скупа природа наслала злидні на убогіших, а багато заможніших ніби заповзялися прогайнувати все, що мають.
Капітан Ленарт стояв на пагорбі Брубю й думав, що, може, він богові потрібен.
Треба сказати, що кавалерам і на думку не спало, що то вони винні в капітановому лихові, а Сінтрам знав, та мовчав. В околиці люди судили горду жінку, що відштовхнула від себе такого доброго чоловіка. Кажуть, ніби кожного, хто заводив з нею мову про капітана, вона уривала на першому ж слові. Вона не хотіла навіть чути його наймення. А капітан Ленарт нічого не робив, щоб змінити якось її думку.
Минув день.
Один старий господар із Гейбергбю лежить на смертельній постелі.