Танцюй, танцюй, танцюй

Харукі Муракамі

Сторінка 47 з 86

Мабуть, під землею тихо і спокійно. І його кісткам також спокійно. Як казав агент поліції, красивим білим кісткам. Оселедець уже нічого нікому не скаже. Я поховав його під деревами в лісі. У паперовому пакеті універмагу "Сейю".

Нічого нікому не скаже…

Я опам'ятався — і відчуття безсилля тихо й безшумно, мовби водою, затопило кімнату. Ніби пробиваючись крізь нього, я подався у ванну кімнату, прийняв душ, насвистуючи мелодію "Red Clay", і на кухні випив банку пива. Потім заплющив очі, порахував по-іспанському від одного до десяти й, уголос промовивши "Кінець!", плеснув у долоні. І тоді безсилля наче вітром здуло. Таке в мене закляття. Коли довго живеш сам, мимоволі набуваєш різноманітних здібностей. Бо інакше не можна вижити.

26

Ґотанда зателефонував о пів на першу.

— Вибач, друже. Ти не міг би під'їхати до мене зараз на своїй автомашині? — сказав він. — Пам'ятаєш, де я живу?

Я відповів, що пам'ятаю.

— День видався просто божевільний, і мені ніяк не вдавалося раніше вирватись до тебе. Гадаю, ми могли б про все поговорити в автомашині. Щоб мій водій нічого не чув, було б краще у твоїй, чи не так?

— Загалом, так, — погодився я. — Негайно виїжджаю. Через хвилин двадцять, гадаю, прибуду до тебе.

— Ну, до зустрічі! — сказав він і поклав трубку.

Я вивів "Субару" з найближчої автостоянки і вирушив до нього на Адзабу[12]. Дістався туди за п'ятнадцять хвилин. Натиснув на кнопку дзвінка біля таблички з написом "Ґотанда" — його справжнім прізвищем — і він зразу спустився вниз.

— Вибач, що так пізно. Справ було по горло. День випав просто жахливий, — сказав він. — Тепер ще в Йокогаму доведеться їхати. На кінознімання від самого ранку. А перед тим хочеться трохи поспати. Готель уже замовлено.

— Ну, то я відвезу тебе до Йокогами. Ти не проти? — запропонував я. — Дорогою зможемо й поговорити. І час зекономимо.

— Так ти мене просто врятуєш! — зрадів Ґотанда.

Забравшись у "Субару", він зачудовано окинув поглядом салон.

— Нічого й казати, затишно! — вимовив він.

— Бо в нас із машиною спільність душ, — пояснив я.

— Он що! — відповів він.

Як не дивно, він справді був у плащі. І цей плащ йому добре пасував. Замість темних окулярів він нап'яв на ніс звичайні, з прозорими скельцями. Але й вони йому якнайкраще личили. Надавали інтелігентного вигляду. Я погнав автомобіль порожньою нічною дорогою до автостради номер три Токіо-Йокогама.

Ґотанда взяв з панелі приладів касету гурту "Beach Boys" і довго її розглядав.

— Добрі давні часи! — промовив він. — Колись я часто слухав їхні пісні. Ще в середній школі. У цього гурту… як би це сказати… особливий звук. Приязний, приємний. Здається, ніби яскраво світить сонце, пахне морем, а поряд із тобою засмагає вродлива дівчина… Слухав їх — і було враження, наче справді існує такий світ. Міфічний світ, в якому всі завжди молоді, і все навколо сповнене світла. Така от вічна adolescence[13]. Як у казці.

— Так, — погодився я. — Справді саме так.

Він тримав на долоні касету, ніби вимірював її вагу.

— Але, звичайно, все це не може тривати без кінця. Всі старіють. І світ змінюється. Усі міфи колись умирають. Нема на світі нічого вічного…

— Правду кажеш.

— Зізнаюся, що після "Good Vibrations" я майже перестав їх слухати. Чомусь відхотілося. Почав слухати щось важче. "Сream", "The Who", "Led Zeppelin", Джімі Хендрікса… Настала епоха хард-року. Було вже не до "Beach Boys". Однак і зараз я добре їх пам'ятаю. Скажімо, "Surfer Girl"… Усе це — казка. Але зовсім непогана.

— Непогана, — погодився я. — Але й після "Good Vibrations" у них трапляється багато чого хорошого. Вартого того, щоб послухати. І "20/20", і "Wild Honey", і "Holland", і "Surfʼs Up" — зовсім непогані довгограючі платівки. Мені подобаються. Вони не такі блискучі, як ті, що були спочатку. Нерівнозначні за змістом. Та сила волі у хлопців відчувається, це точно. Хоча психологічно Браєн Вілсон поступово сходив нанівець, і під кінець майже нічого не робив, явно відчувалось їхнє невтримне бажання вижити, якось зібравши докупи всі свої сили. Однак часи таки змінилися. У цьому ти маєш рацію… Та все одно непогано.

— Ну, тепер послухаю, — сказав Ґотанда.

— Боюсь, тобі не сподобається! — відповів я.

Він уставив касету в магнітофон — і полилася мелодія "Fun, Fun, Fun". Якийсь час Ґотанда їй тихенько підсвистував.

— Добрі давні часи! — вирвалося в нього. — Слухай, навіть не віриться. Відколи ця музика стала популярною, минуло двадцять років!

— А здається, наче це було вчора… — сказав я.

Якусь мить Ґотанда дивився на мене розгублено. А потім приязно всміхнувся.

— Ти іноді складно жартуєш, хіба ні? — сказав він.

— Усі мене не дуже добре розуміють, — відповів я. — Мої жарти більшість сприймає по-серйозному. Жахливий світ! І пожартувати не можна…

— А все-таки твій світ набагато-набагато кращий від мого! — сміючись, сказав він. — У моєму світі найкращий жарт — це покласти сусідові у коробці для бенто кізяки іграшкового собаки…

— А ще краще — покласти справжні.

— І не кажи.

Після того якийсь час ми мовчки слухали музику "Beach Boys". Давні невинні мелодії — "California Girls", "404", "Catch a Wave". Замжичив дощ. Я раз у раз вмикав двірники, потім вимикав, а згодом знову вмикав. От такий був дощ. Легка весняна мжичка.

— Що ти пам'ятаєш із шкільних років? — спитав Ґотанда.

— Убогість і жахливість власного існування, — відповів я.

— А ще?

Я на мить замислився.

— Як на лабораторних заняттях із природознавства ти запалював газовий пальник.

— Чого це? — здивовано спитав він.

— Ти запалював вогонь… як би це сказати… просто шикарно. Здавалося, ніби робиш подвиг, який залишиться назавжди в анналах історії.

— Ну, це ти трохи перегнув! — сміючись, заперечив він. — Однак я розумію, що ти хочеш сказати. Мовляв, я хизувався, так чи ні? Мені не раз це саме говорили інші. І тоді я навіть ображався на такі слова. Бо й гадки не мав хизуватися. Але так, мабуть, мимоволі виходило. Само собою. Від самого малку всі на мене задивлялись. Я притягував їхню увагу. І, природно, все це відкладалося в моїй голові. Хоч би що робив — усе набирало театрального вигляду. І от ця театральність прилипла до мене на все життя. Коротко кажучи, я завжди був як на сцені. А тому, коли став актором, чомусь зітхнув із полегшенням. Бо тепер я міг грати ролі відкрито. — Він зчепив пальці на коліні й якусь мить на них дивився. — Та я не такий фальшивий, як ти думаєш. Насправді чи, точніше, від природи. Я по-своєму чесна, пряма людина, до того ж, і вразлива. Ніколи не жив під маскою…

— Звичайно, — погодився я. — Та я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що ти шикарно запалював газовий пальник, от і все! Настільки шикарно, що радий би побачити ще раз, як ти це робиш.

Ґотанда радісно всміхнувся, зняв окуляри і протер їх носовичком. Протер дуже елегантно.

— Ну що ж, коли-небудь наступного разу я спробую це повторити, — сказав він. — Обов'язково приготую газовий пальник.

— А я принесу подушку на випадок, якщо хтось із дівчат знепритомніє, — пообіцяв я.

— Чудова ідея! — погодився він. І захихикавши, надів окуляри. Потім, трохи подумавши, зменшив гучність магнітофона. — Якщо ти не проти, може, поговоримо зараз про ту людину, яка вмерла?..

— Мей, — відповів я, вдивляючись у двірники по той бік вітрового скла. — Її більше нема. Убили. Задушили панчохою в готелі на Акасака. Убивцю не встановлено.

Ґотанда дивився на мене невидющими очима. Тільки через кілька секунд до нього дійшла суть повідомлення. І тоді його обличчя перекосилося. Наче віконна рама під час великого землетрусу. Я кілька разів зиркав на зміну виразу його обличчя. Здавалося, Ґотанда зазнав шоку.

— Коли її вбили? — спитав він.

Я назвав йому точну дату. Щоб зібратися з думками, він знову замовк.

— Жахливо! — сказав він. І кілька разів похитав головою. — Яка жорстокість! Адже не було ніяких причин для вбивства. Така чудова дівчина. І, крім того… — він знову захитав головою.

— Дівчина що треба, — підтвердив я. — Наче з казки.

Зовсім знесилівши, він глибоко зітхнув. По його обличчю раптово розплилася втома. Так, ніби він уже не міг її стримувати. Утому, яку довго нагромаджував десь у собі непомітно для людського ока. "Дивний чоловік!" — подумав я. Чого тільки він не міг! Утомлений, він здавався трохи старішим, ніж був. Але навіть своїй утомі надавав елегантного вигляду. Як аксесуарові свого туалету. Та, звісно, так говорити про нього несправедливо. Він справді-таки втомився. Йому також було боляче. Я в цьому не сумнівався. Просто хоч би що він робив — усе в нього виходило елегантно. Як у легендарного короля, який обертав у золото будь-що, до чого торкалася його рука.

— Пригадую, ми часто балакали утрьох до самого ранку, — тихо сказав Ґотанда. — Я, Мей та Кікі. Було стільки радості, стільки приязні! Того, що ти називаєш "казкою". Але казка так просто людині не дістається. А тому я ними дорожив. І все одно вони зникали. Одна за одною…

Ми обидва замовкли. Я дивився на дорогу спереду, а він — на панель приладів. Я то вмикав, то вимикав двірники. "Beach Boys" неголосно виводили свою давню пісню. Про сонце, серфінг та автоперегони.

— А як ти дізнався, що її вбили? — спитав Ґотанда.

— Мене в поліцію забрали, — відповів я. — У неї була моя візитна картка. Я їй тоді передав. Просив повідомити, якщо дізнається щось про Кікі. Мей тримала картку в найглибшому куточку гаманця. І чого це вона носила із собою таку річ — не розумію. Так чи інакше, того разу вона мала її при собі. І, як на біду, ця картка — єдина річ, яка, на думку поліції, мала допомогти встановити особу вбитої. А тому мене туди й потягли. Показали фотографію трупа й допитувалися, чи я не знаю цієї жінки. Допитували два настирливі агенти поліції. Я сказав, що не знаю. Збрехав.

— Чому?

— Як це чому? А що, краще було б, якби я сказав, що ми з тобою удвох додому повій викликали? Ти уявляєш собі, що сталося б, якби я так зробив? Ти що, з глузду з'їхав? Куди ділася твоя уява?

— Вибач, — сказав він щиро. — З головою трохи не все гаразд. І запитання моє не до речі. Я й сам міг би додуматись. А так дурницю утнув. То що сталося потім?

— Поліція не повірила жодному моєму слову. Вони ж професіонали, нюхом відчувають, коли хтось бреше.

44 45 46 47 48 49 50