Звідти можна було бачити всю палубу і кожен рух команди. Тут було безпечно говорити, не боячись, що хтось підслухає, хоч було видно кожного. Сонце якраз зайшло, коли Йоргенсон та Джаффір, сівши поруч, зворушливо й таємничо вели розмову.
Кожен з Ваджо на шхуні відчував, що надходить рішуча хвилина. Вони приготувались, і серця їхні билися спокійно. Усі вони були безстрашні, сміливі в бійках і байдужі до життя та смерті. Не так-то було з м-с Треверс. Вона сиділа, замкнувшись у кімнаті, глибоко засмучена, думаючи про своє. Вона була в такому розпачі, що раділа б, якби усе скінчилося як-небудь.
З усіх людей на борту вона одна нічого не знала про ту нараду. У своїй глибокій задумі вона помітила, що на "Еммі" стихли всі чисто звуки: ні шарудіння, ні кроків. Нарада Йоргенсона і'Джаффіра вразила всіх, і ніхто не мав навіть бажання ходити.
Присмерк обгортав ці дві постаті, що в своїй непорушності скидалися на витесані статуї європейця й азіата, закляклих у інтимній розмові. Глибокий присмерк майже закривав їх, коли вони підвелися й примусили заколотитись серця глядачів. Та Йоргенсон з Джаффіром не зразу розійшлись. Вони затримались, немов ждучи, доки зовсім стемніє, щоб відповідно скінчити свою нараду. Джаффір розповів Йоргенсону всю історію персня — символу приязні, що доспіла і зміцніла в ніч поразки, в ту саму ніч, коли втікали вони з далекої країни, що непорушно спала під гнівним гуркотом небес.
— Так, туане,— говорив далі Джаффір.— Уперше перстень послано було білому в ніч смертельної небезпеки, у подарунок, на спогад дружби. Як і тепер, я ніс його тоді. Тоді, як і тепер, дано було мені його й наказано врятуватись і передати. І я зробив, як було велено, і білий утихомирив шторм і врятував мого раджу. Він же не з тих, що кидає і забуває того, кого він назвав побратимом. Я мав доручення лише передати йому привіт, та чари персня такі великі, що скупчили всю силу білого на допомогу моєму володареві. Тепер мені нема чого казати. Раджа Гассім нічого не просить. Та що з того. Із милості аллаха усе лишилося те саме,— і співчуття Всевишнього, і сила персня, і серце білого. Ніщо не змінилось, тільки приязнь змінилась та любов збільшилась, бо разом переживаи вони небезпеку і довго жили вкупі. Тим-то, туане, я й не боюся. Але як мені передати перстень раджі Лауту? Мені тільки б передати. Навіть якби вони й прошили мене списом біля його ніг, я мав би час віддати персня. Та ба! В кущах повно вояків Тенги; берег одкритий. Я навіть не зміг би добутися і до воріт.
Йоргенсон заклав руки в кишені і слухав, дивлячись додолу. Джаффір стривожився, якщо тільки він був здатний тривожитись.
— Наша надія на аллаха,— прошепотів він.— Але що робити? Чи ти, мудрий туане, не вигадаєш чого?
Йоргенсон не відповів. Він, певно, нічого не міг вигадати. Але аллах великий, і Джаффір тривожно й терпляче ждав відповіді від Йоргенсона. Він ще надіявся виплутатись з цього жахливого становища. Тим часом з темного лісу насувалась ніч, ховаючи дві постаті від пильних людських очей. Не почувши нічого від Йоргенсона, Джаффір почав знову говорити. Тепер, коли Тенга нарешті скинув машкару, Джаффір не міг висісти на берег, бо на нього нападуть, полонять і вб'ють. Він, хоч і врятувався, тікаючи з наказу свого володаря, тепер не міг здаватись їм без бою. Виконуючи важливі доручення, він мусив сунутись як тінь і плазували як гадюка. Він ще ніколи не програвав. Ні болото, ні трясовина, ні велика річка, ні джунглі не спиняли його. Він радів з них. Усі ці перешкоди тільки допомагали в'юнкому посланцеві. Але тепер треба було йти відкритим берегом, бо не було якогось іншого шляху, а
в такому становищі кожен кущ, кожне дерево, кожна тінь од будинку чи паркана могла ховати воїнів Тенги або лютих прибічників Дамана, що вже прибули до селища. Як міг він надіятись перейти відстань між берегом та брамою Белараба, коли вона тепер день і ніч замкнена? Не тільки на нього, а й на кожного з "Емми" напевне накинулися б і прошили б списом у кількох місцях. Він на мить змовк, з хвилину подумав і сказав:
— Навіть ти, туане, не обійшов би цієї штуки.
— Так,— промимрив Йоргенсон.
Коли після довгої задуми він озирнувся, Джаффіра й сліду не було. Він зійшов звідти, мабуть, сидів десь у темному куточку на шкафуті, підібгавши під себе ноги. Йоргенсон добре знав, що Джаффір не спати пішов. Він буде сидіти там і думати, і враз, розлютившись, кинеться з "Емми" і, добувшись до берега, загине в бою. Він щось устругне, це факт, бо немає ніякого виходу з цього становища. Тоді, безперечно, Лінгард нічого не довідається про полон Гассіма та Іммади, бо перстень не потрапить до його рук. Ні, Лінгард нічогісінько не знатиме. Він нічого не знатиме про всіх, хто поза Беларабовою огорожею, доки не прийде кінець. А кінець прийде всім, хто живе людським життям. Чи треба було повідомити Лінгарда, чи ні, Йоргенсон не міг сказати. Він признався собі, що тут було таке, чого й він, Йоргенсон, не знав. Усе було можливе, усе заплутане, непевне, як і все, що належить до життя людей. Тільки щодо себе Йоргенсон мав певність. Він безперечно знав, що робить.
На худому лиці старого авантурника, невидному в темряві, не ворухнулась жодна риска, жоден м'яз не затремтів, коли він спустився і пішов палубою "Емми". Його вилинялі очі, що ними він так багато бачив, не пробували глянути крізь темряву; він навіть не помітив мовчазних вартових, хоч проходячи й чіплявся за них. Якби на нього зненацька упало світло, він всім би здався сновидою у вічному сні. М-с Треверс чула його ходу повз будку. Прислухавшись, вона знову схилила голову на голі руки, про-сягнені на столику.
Йоргенсон, що стояв біля гакаборту, помітив червонуватий вогник в густій темряві далекого берега. Усе він помічав швидко, в одну мить, так само, як феноменально недбайливо ставився до свого власного химерного існування. Це були звичайні ходи в тій життєвій грі, в яку
П Д. Конрад
301
ще грали люди. Він занадто добре знав, чого варта така гра, і не тривожився за її ходи. Він так давно одвик думати, що, коли треба було взятись до цього, дратувався, особливо, коли треба було дійти висновку. У світі вічного забуття, в якому він перебував, доки Лінгард не вернув його до людського життя, усе було встановлено раз назавжди. Його дратувала власна непевність, що нагадувала йому за життя, зв'язане зі справами й пристрастями, а від цього (так уявляв собі старий) він назавжди звільнився. З цілком природної асоціації зневажливо й з досадою згадав він м-с Треверс. Як же міг він думати про Тома Лінгарда, за все добре чи лихе для Короля Тома, не згадуючи і про цю жінку, що викликала в його згаслих очах маленьку іскру? Та не в ній була річ, а в Томові. Він за Тома му-сить думати, про все, що було добре чи лихе для Тома. У цій абсурдній і невблаганній грі мета його воскреслого життя. Тому він вирішив, що для Тома Лінгарда буде краще, якщо йому віддадуть персня. Тільки передадуть і все.
— Це допоможе йому збагнути все,— прошепотів Йор-* генсон собі під ніс. Він трохи ворухнувсь і одвернувся од невиразних вогників на березі. М-с Треверс знов почула його кроки і тепер уже не звела голови. Цей Йоргенсон для неї був безсонний, божевільний та ще й здитинілий.
Проте, Йоргенсон мав досить певну мету, бо йшов на прову і шукав Джаффіра.
Він пояснив малайцеві, що тільки одна особа могла б добутися цієї ночі до Беларабової брами,— це була жінка, висока біла жінка, яку привіз сюди раджа Лаут. Вона — дружина полоненого джентльмена. Джаффір здивовано гукнув, але не заперечував. Можливо, що з причин цілком ^простих, або й складних, ці гемонські сини, вояки Тенги і Дамана, і побояться вбити білу жінку, якщо вона піде сама до Беларабової брами. Так, можливо, вона пройде цілісінька.
— Особливо, коли вона понесе запаленого смолоскипа,— промурмотів собі під ніс Йоргенсон. Він розповів Джаффірові, що тепер вона сидить у темряві і мовчки журиться, як і годиться білим жінкам. Ранком дуже кричала й вимагала, *щоб її відвезли до тих білих на берег. Але він, Йоргенсон, одмовився дати їй човна. З того часу сидить у кімнаті у страшенному розпачі й журиться.
Джаффір слухав без особливого співчуття. А коли Йор-
генсон додав:—Я думаю, Джаффіре, тепер задовольнити її волю,— той байдуже відповів:—Так, клянусь аллахом! Нехай їде. Хіба нам що? — А Йоргенсон закінчив.
— От вона й зможе передати цього персня раджі Лауту.
Ще Йоргенсон не докінчив, як Джаффір здригнувся. Спочатку здавалось неможливим переконати його розлучитись з перснем. Та зрештою він погодився й похмуро прошептав:— Аллах великий, може, така доля...
Він був з Ваджо і тому не вважав жінок за нетямущих чи нездатних до завдання, що вимагає відваги й бистрого розуму. Перемігши всі почуття, він передав персня Йор-генсону, але з умовою: — Туане, вона ні в якому разі не повинна надягати персня на палець.
— Нехай повісить собі на шию,— охоче погодився Йоргенсон.
Простуючи до м-с Треверс, Йоргенсон думав, що ця жінка, яку привіз Том Лінгард на буксирі, може одмовитись їхати з "Емми", хоч це його й не дуже хвилювало. Адже всі люди ходили в пітьмі. І сам він зараз був у пітьмі. Його ніщо не турбувало, окрім звичайного бажання направити увагу Лінгарда на Гассіма та Іммаду і допомогти йому чесно й безжально здійснити свої наміри. Життя цих білих не мало ніякого значення на землі. То були люди, що не лишають за собою сліду. Ця жінка виконає й сама не знаючи що. Коли ж вона відмовиться поїхати, то, залишившись на борту, не знатиме нічого, бо він нічого їй не скаже.
Та з'ясувалось, що м-с Треверс не хоче мати з ним нічого спільного і навіть не хотіла слухати, що він там говорив; лише бажала, щоб пішов собі геть і не тривожив її. Але примару Йоргенсона не дуже легко було заклясти.^ Своїм пекельним голосом він невблаганно напосідав, щоб вона вийшла на палубу й вислухала його, і врешті зміркував, як треба вплинути.
— Я хочу щось сказати вам про Тома. Бажаєте йому добра чи ні?
Після цих слів м-с Треверс вже не могла пручатись. І коли вийшла, схиливши голову, терпляче вислухала шепіт і мурмотіння білої примари.
— Мені здається, капітане, що ви знущаєтеся з мене. Після вашого поводження сьогодні вранці, не знаю, що й сказати вам.
11*
303
— Тепер я маю для вас човна,— промимрив йоргенсон.
— Ви маєте щось на думці,— схвильовано сказала м-с Треверс.— Та може ви з'ясуєте мені усе як слід? Що там у вас?
— Томові інтереси.
— Ви справді його друг?
— Він привіз мене сюди.