Видовище було не з приємних, проте Тінь змусив себе подивитися і не відводити погляду. Здавалося, що відвернутися було б неповагою.
Олівер лежав голий на підлозі ванної. Його шкіра виглядала блідою, а груди і пах вкривало густе, темне волосся. В руках у нього було лезо від старезної бритви. Ним він порізав руки, груди вище сосків, внутрішню сторону стегон та член. Сліди крові були на тілі, на чорно-білому лінолеумі та на білій емалі ванної. Оліверові очі були круглі й широкі, як у птаха. Тінь зауважив, що погляд був спрямований прямо на нього, проте він сумнівався, що Олівер його бачить.
— Оллі? — почувся голос Мойри з коридору.
Тінь збагнув, що заступив прохід і завагався: він був невпевнений, чи їй слід було бачити те, що робилося на підлозі.
Тінь зняв з вішалки рожевий рушник і обгорнув ним Олівера. Це привернуло увагу низенького чоловіка. Він закліпав, так ніби бачив Олівера вперше, а тоді сказав:
— Пес. Це для пса. Його треба годувати, розумієте? Ми подружились.
Мойра мовила:
— Боже мій милостивий.
— Я викличу швидку допомогу.
— Будь ласка, не робіть цього, — сказала вона. — 3 ним все буде добре, якщо він залишиться зі мною вдома. Я не знаю, що… прошу вас.
Тінь підняв Оллі, сповитого рушником, переніс його до спальні, мов дитину, а тоді поклав на ліжко. Мойра йшла поруч. Вона взяла айпад, який лежав біля ліжка, і торкнулася екрана — заграла музика.
— Дихай, Оллі, — промовила вона. — Не забувай дихати. Все буде добре. З тобою все буде добре.
— Не те щоб я міг дихати, — сказав Олівер слабким голосом. — Ні. Проте я відчуваю своє серце. Відчуваю, як воно б'ється.
Мойра стисла його руку і сіла на ліжко, тож Тінь залишив їх наодинці.
Коли Мойра зайшла до кухні — рукави в неї були закасані, а руки пахли антисептиком, — Тінь сидів на дивані і читав путівник по тутешніх місцях для прогулянок.
— Як він?
Вона стенула плечима.
— Вам треба когось до нього викликати.
— Згодна.
Вона стояла посеред кухні і роззиралася довкола, наче не могла вирішити, в який бік повернутись.
— Вам… Цей, вам обов'язково йти сьогодні? Вас чекають якісь справи?
— Ніхто ніде на мене не чекає.
За якусь годину її обличчя зовсім змарніло.
— У попередні рази подібне тривало кілька днів, але потім все було добре. Депресія минає швидко. То я просто хотіла би поцікавитись, чи не могли б ви, ну, затриматися в нас? Я дзвонила сестрі, але вона зараз якраз переїжджає. А сама я не впораюсь. Справді не впораюсь. Не цього разу. Але я не проситиму залишитись, якщо на вас хтось чекає.
— Ніхто на мене не чекає, — повторив Тінь. — Я затримаюсь. Але думаю, що Оліверу потрібна допомога спеціаліста.
— Так, — погодилася Мойра. — Потрібна.
Лікар Скателок прийшов під вечір. Він був другом Олівера і Мойри. Тінь не знав, чи й досі в Британії лікаря можна викликати додому, чи той просто заскочив у гості. Лікар зайшов у спальню і вийшов через двадцять хвилин.
Він підсів до Мойри за кухонний стіл і сказав:
— Ситуація не критична. По суті, це підсвідомий крик про допомогу. Якщо чесно, практично все, що ми можемо зробити для нього в лікарні, ви можете зробити вдома, як-от обробити порізи. Раніше в нашому відділенні було з десяток медсестер. Тепер його хочуть закрити й передати муніципалітету.
Лікар Скателок мав рудувате волосся і був одного зросту з Тінню, проте виглядав більш довгов'язим. Він нагадав йому хазяїна паба, і Тінь задумався, чи не були ці двоє родичами. Лікар нашкрябав кілька рецептів, і Мойра дала їх Тіні разом з ключами до старого білого "Рендж-Ровера".
Тінь поїхав до сусіднього села, знайшов крихітну аптеку і став чекати, поки видадуть ліки. Він ніяково стояв у надміру освітленому проході і тупо дивився на виставлені креми та лосьйони для засмаги, нікому не потрібні в це холодне дощове літо.
— Ви містер Американець, — мовив жіночий голос з-за спини.
Він обернувся. Це була коротко стрижена брюнетка, вдягнена у той самий брунатно-зелений светр, в якому вона приходила до паба.
— Певно, що так, — відповів він.
— Чула, ви виручаєте Оллі, який зараз нездужає.
— Нічого собі.
— Місцеві чутки поширюються швидше за світло. Мене звуть Кессі Берглас.
— Тінь Мун.
— Гарне ім'я, — відказала вона. — Від нього у мене мурашки по шкірі.
Вона всміхнулась.
— Якщо ви тут, раджу піднятися на пагорб на окраїні села. Підете стежкою до роздоріжжя, а там звернете наліво. Звідти підніметеся на Водів пагорб. Вид звідти просто неймовірний. Та земля нікому не належить. Йдіть наліво, не звертаючи, а тоді нагору — не пропустите.
Вона усміхнулася йому. Вочевидь, просто по-дружньому.
— Хоча мене не дивує, що ви досі тут, — продовжила Кессі. — Складно залишити це місце, коли воно вчепилось в тебе пазурами.
Вона знову всміхнулася теплою усмішкою і поглянула йому прямо в очі, немовби приймаючи рішення.
— Здається, місіс Пател вже приготувала ваші ліки. Приємно було з вами побалакати, містере Американцю.
IV
Поцілунок
Тінь допомагав Мойрі. Він ходив до сільської крамниці і купував продукти з її списку, поки вона сиділа вдома і писала за кухонним столом або крутилась в коридорі перед дверима спальні. Мойра майже не розмовляла. Він виконував доручення, катаючись на білому "Рендж-Ровері" і зазвичай бачив Олівера в коридорі, коли той човгав до туалету і назад. Чоловік з ним не розмовляв.
У домі запала суцільна тиша. Тінь уявляв, як на даху розлігся чорний пес, який відрізав усе світло, всі емоції, почуття і правду. Щось прикрутило звук у цьому домі, змістило всі кольори у чорно-білий діапазон. Він не хотів тут бути, але не міг просто взяти і покинути їх. Він сидів на ліжку і дивився у вікно на дощ, що стікав по шибці, та відчував, як безповоротно збігають секунди його життя.
Було мокро й холодно, але на третій день вийшло сонце. Тепліше від цього не стало, проте Тінь хотів витягти себе з сірого туману, тож вирішив оглянути місцевість. Він пішов пішки до сусіднього села — через поля, стежками, вздовж довгої стіни сухої кладки. Над вузеньким струмком простягався місток, ледь більший за дошку, тож Тінь перетнув воду стрибком. Він став підніматися пагорбом. Біля підніжжя росли дерева — дуб, глід, платан і бук, — але що вище, то їх ставало менше. Він слідував звивистою стежкою — часом її було видно, а часом ні, — поки не дістався природного пристанища, схожого на крихітний луг на вершині пагорба, а тоді розвернувся і побачив навколо себе долини та гірські вершини, сірі й зелені, як на ілюстраціях в дитячій книжці.
Він був там не сам. На схилі пагорба, зручно прилаштувавшись на сірому валуні, сиділа й малювала жінка з коротким темним волоссям. Позаду неї стояло дерево, яке захищало від вітру. Вона була вдягнена у зелений светр та сині джинси, і він впізнав Кессі Берглас, перш ніж побачив її обличчя.
Коли Тінь підійшов ближче, Кессі обернулась.
— Як тобі? — запитала вона, показавши йому свій альбом.
Це був гарний малюнок схилу, виконаний олівцем.
— Дуже гарно. Ти професійний художник?
— Любитель, — відповіла вона.
Тінь спілкувався з англійцями достатньо, щоб зрозуміти, що це означало одне з двох: або вона була любителем, або її роботи регулярно виставлялись в Національній галереї Лондона чи Тейт Модерні.
— Ти, мабуть, змерзла, — мовив він. — На тобі лише светр.
— Змерзла, — погодилась вона. — Але я звикла, що тут холодно, тому не переймаюсь. Як Оллі?
— Все ще нездужає, — відказав Тінь.
— Бідолаха, — сказала вона, поглядаючи то на малюнок, то на схил пагорба. — Хоча мені важко йому по-справжньому співчувати.
— Чому так? Він знудив тебе до смерті своїми цікавими фактами?
Вона засміялась, проте її сміх застряг десь у горлі.
— Тобі справді варто більше прислухатись до сільських чуток. Коли Оллі і Мойра познайомились, вони обоє зустрічались з іншими людьми.
— Я в курсі. Вони мені розповідали.
Тінь на мить замислився.
— Отже, раніше він зустрічався з тобою?
— Не він, а вона. Ми були разом ще з коледжу.
Виникла пауза. Кессі щось затушовувала, шкрябаючи олівцем по аркушу.
— Ти спробуєш мене поцілувати? — запитала вона.
— Я… Я, цей… — промимрив Тінь, а тоді сказав чесно: — Мені це не спадало на думку.
— Ну, — мовила Кессі і повернулась, усміхаючись, — то нехай, чорт забирай, спаде. Сам подумай: я тебе сюди запросила, і ти піднявся аж на Водів пагорб тільки щоб побачитися зі мною.
Вона повернулась до малюнка і продовжила працювати над пагорбом.
— Кажуть, на цьому пагорбі робились темні справи. Темні, непристойні справи. От і я думала зробити щось непристойне. З пожильцем Мойри.
— Це що, якийсь план помсти?
— Ніякий це не план. Просто ти мені подобаєшся. І навколо не залишилося нікого, кому я була б потрібна. Принаймні як жінка.
Останнього разу Тінь цілував жінку в Шотландії. Він подумав про неї і про те, на що вона зрештою перетворилася.
— Ти ж справжня, правда? — запитав Тінь. — Ну, тобто… справжня людина. Тобто…
Кессі відклала альбом з малюнком на валун і встала.
— Поцілуй і дізнаєшся, — відказала вона.
Тінь завагався. Вона зітхнула і поцілувала його.
На пагорбі було холодно, тож губи Кессі теж виявились холодними. У неї були дуже ніжні вуста. Коли їхні язики торкнулися, Тінь відсахнувся.
— Я ж тебе навіть не знаю, — сказав він.
Кессі захилила голову і поглянула йому в очі.
— Знаєш, — мовила вона, — останнім часом я мрію лише про те, щоб хтось подивився в мій бік і побачив мене справжню. Я була втратила надію, аж тут з'явився ти, містере Американцю, зі своїм смішним ім'ям. Один погляд, і я зрозуміла — ти мене побачив. А це єдине, що має значення.
Тінь тримав її в обіймах, і його пальці торкались м'якого светра.
— Скільки ти ще тут пробудеш? У нас? — запитала Кессі.
— Ще кілька днів. Поки Олівер не оговтається.
— Шкода. А ти не можеш залишитись тут назавжди?
— Вибач?
— Тобі немає за що вибачатися, добрий чоловіче. Бачиш он той прохід?
Тінь перевів погляд на схил пагорба, та не побачив, на що вона вказувала. Схил вкривало сплетіння бур'янів, низькорослих дерев і напіврозвалених стін сухої кладки. Вона вказала на те місце в малюнку, де серед купи кущів дроку на схилі пагорба була зображена темна, схожа на арочний прохід, фігура.
— Он там, глянь.
Він глянув ще раз і одразу ж побачив.
— Що це? — запитав Тінь.
— Ворота Пекла, — відповіла Кессі з пафосом.
— Ага.
Вона заусміхалась.
— Так їх тут називають.