Звідки в індіанців взялися рушниці, мушкети і прапор? То були трофеї, взяті під час битви з Дейдом. Ми дивилися на це з обуренням, але нічого не могли вдіяти. Ще не настав час помсти за жахливу долю товаришів.
Мабуть, і нас спіткала б доля загону Дейда, якби ми залишались на цьому місці. Та раптом одному з офіцерів, старому учаснику воєн під проводом Гікорі, що добре знався на тактиці індіанського бою, спала на думку блискуча ідея. Він запропонував план відступу, і генерал прийняв цей план.
За порадою офіцера, добровольці, які не встигли перебратися через річку, повинні були вдати, що збираються зробити переправу трохи вище за течією. Це був чудовий стратегічний маневр. Якби такий план здійснився, вороги опинилися б між двох вогнів, а нам вдалося б пробити їхні ряди і вирватися з оточення. Цей задум вдався. Індіанці попалися на нашому обмані й кинулися вгору по річці, щоб перешкодити переправі. Наше оточене військо вміло скористалося цим і швидко перепливло на безпечний берег. Підступний ворог був занадто обережний, щоб кинутися за нами в погоню. Так закінчилася битва при Вітлакутчі. Одразу ж скликали раду, і всі одноголосно вирішили повернутися у форт Кінг.
Ми виступили в похід і швидко й без прикрих пригод повернулися в форт.
Розділ LXIX
Ще одна битва на болоті
Після цієї битви в загоні геть змінився настрій: ущухли хизування, солдати вже не так рвалися в бій, як раніше. Тепер ніхто не виявляв особливого бажання повторити спробу перебратися на інший берег Вітлакутчі. Отже, вирішили не ворушити індіанське "гніздо" до прибуття підкріплення. Добровольці були збентежені, табірне життя їх притомило, а раптова відсіч індіанців охолодила їхній запал. Ніхто навіть не припускав, що індіанці так зухвало чинитимуть кровопролитний опір. Ворога, на якого раніше дивилися зі зневагою, тепер стали поважати і боятися.
У битві при Вітлакутчі армія Сполучених Штатів втратила приблизно сотню вояків. Вважали, що семіноли втратили набагато більше, але то були лише припущення. Ніхто ніколи не бачив убитих семінолів. Утім, запевняли, що індіанці під час бою виносили всіх своїх поранених і вбитих.
Поза сумнівом, у битві при Вітлакутчі і нашим ворогам було не з медом, однак вони зазнали не таких значних втрат, як ми. Проте історики оголосили цей бій великою "перемогою". Донесення головнокомандувача – цікавий зразок військової літератури – все ще зберігається в архівах. У цьому документі поіменно названо всіх офіцерів і кожного охарактеризовано як незрівнянного героя – рідкісна пам'ятка марнославства і вихвалянь! Бо, по правді, червоношкірі нас потрусили, як грушу. До зневіри у нашої армії додалася лють. Клінч, старий добрий генерал, якого військові історики величали "другом солдатів", тепер уже не вважався великим полководцем. Його доблесть поблякла. Якщо Оцеола і мав на нього зуб, то відтепер він міг вважати себе цілком задоволеним і залишити старого ветерана в спокої. Клінч був ще живий, але його військова слава вмерла.
Із призначенням нового головнокомандувача надії на перемогу відродилися. Це був генерал Гейнс, один із ветеранів, який отримав цей чин у порядку старшинства. Власне кажучи, він навіть не був призначений урядом. Та оскільки Флорида була частиною підпорядкованого йому округу, він вирішив добровільно прийняти командування над військами. Як і попередник, Гейнс сподівався увінчати себе лаврами. Як і Клінчу, йому довелося гірко розчаруватися.
Наш корпус, зміцнений новими військами з Луїзіани та інших штатів, одразу ж вирушив у похід. Було вирішено провести новий напад на індіанське "гніздо".
Ми досягли берегів Амазури, але форсувати цю зачакловану річку нам знову не вдалося. Вона виявилася фатальною як для нашої слави, так і для наших життів.
Цього разу її перейшли індіанці. Майже на тому самому місці, де і вперше, але тепер це сталося нижче за течією річки, – там нас і атакували червоношкірі воїни. Минуло кілька годин запеклої сутички, і ми змушені були відвести наші горді батальйони до спеціального укріплення. Ми просиділи в облозі дев'ять днів і навіть не насмілювалися висунути носа за огорожу. Голодна смерть уже дивилася нам у вічі, вона підійшла до нас упритул. Якби не коні, м'ясом яких ми харчувалися весь цей час, то половина армії з табору "Ізард" полягла б від голоду.
Врятував нас великий загін – його саме вчасно послав генерал Клінч, який командував бригадою. Наш колишній генерал виступив з форту Кінг, і йому вдалося наблизитися до ворога з тилу. Заскочивши його зненацька, він визволив нас із ганебного оточення. День нашого звільнення ознаменувався ще однією подією – досить оригінальним перемир'ям.
Рано вранці, коли ще ледь на світ займалося, здалеку хтось гукнув:
– Агов, ви там! Хело!
Голос лунав з табору ворога, адже ми були в оточенні.
Ми знову почули голос і відповіли. Ми впізнали бас негра Абрама, чорного вождя, який колись виконував обов'язки перекладача на раді.
– Що вам потрібно? – наказав запитати наш командир.
– Ми хочемо розмовляти, – була відповідь.
– Про що?
– Ми хочемо припинити битву.
Пропозиція була така ж несподівана, як і приємна.
Але що вона могла означати? Невже індіанці голодували так само, як і ми? Чи вони втомилися від воєнних дій? Це могло скидатися на правду, бо іншої причини припиняти їм боротьбу ми не бачили. Досі індіанці не зазнали жодної поразки – навпаки, вони стали переможцями у всіх попередніх боях. Правда, була ще одна причина. З хвилини на хвилину ми чекали прибуття бригади Клінча. До нас уже доходили чутки, що Клінч близько. З його допомогою ми могли не тільки прорвати облогу, а й перейти в атаку проти індіанців і навіть розгромити їх. Можливо, вони дізналися про наближення Клінча і поспішали укласти перемир'я до поповнення наших лав.
Пропозицію почати переговори прийняв наш командувач у сподіванні завдати вирішального удару. Він побоювався тільки одного: що супротивник відступить, перш ніж Клінч дістанеться до місця битви. А перемир'я змусить індіанців затриматися на полі бою. Отже, ми без вагань відповіли Абраму, що не заперечуємо проти переговорів. Зустріч парламентарів було призначено на світанок. Обидві сторони вислали по три представники.
Перед укріпленням простиралась невелика галявина, поросла травою. На світанку три людини вийшли з лісу на неї. Це були вожді в національному вбранні. Ми впі знали Абрама, Коа гаджо та Оцеолу.
Вони зупинилися на відстані рушничного пострілу і стали плечем до плеча навпроти укріплення. Назустріч їм вислали трьох офіцерів – двоє з них володіли мовою семінолів. Я був у числі цієї делегації.
Ще через хвилину ми вже стояли перед ворожими вождями.
Розділ LXX
Переговори
Перш ніж почати перемовини, ми всі шестеро обмінялися дружнім рукостисканням. Оцеола міцно стиснув мені руку і сказав з якоюсь особливою, лише йому притаманною усмішкою:
– Ах, Рендольфе! Друзі іноді зустрічаються під час війни, так само як і в мирний час.
Я зрозумів, що він має на увазі, і відповів йому тільки поглядом, сповненим удячності. Саме в цю мить ми побачили, що до нас із укріплення йде посланець від командувача. Одночасно з лісу вийшов індіанський воїн і підійшов до нас із солдатом. Індіанці ретельно стежили за тим, щоб нас на галявині було не більше, ніж їх.
Щойно посланець пошепки передав нам наказ генерала, почалися перемовини. Негр Абрам говорив від імені своїх товаришів ламаною англійською мовою. А двоє інших підтверджували його слова: в разі згоди – вигуком "Хо", а негативної відповіді – "Куурі".
– Чи бажають білі укласти перемир'я? – уривчасто запитав негр.
– На яких умовах? – запитав офіцер, який очолював нашу делегацію.
– Умови ось які: ви повинні скласти зброю і закінчити війну. Ваші солдати повинні піти звідси і залишатися у своїх фортах. А ми, індіанці, відступимо через Вітлакутчі. І нехай надалі і назавжди велика річка буде між нами кордоном. Ми обіцяємо жити у мирі й не сваритися з білими сусідами. Ось усе, що я повинен був сказати!
– Браття, – відповів наш офіцер, – я боюсь, що ні білий генерал, ні Великий Батько президент не приймуть цих умов. Я уповноважений передати вам, що головнокомандувач може вести з вами переговори тільки в тому разі, якщо ви повністю підкорятиметеся і дасте згоду на переселення.
– Куурі! Куурі! Ніколи! – в один голос гордо вигукнули Коа Гаджо і Оцеола. Їхній рішучий тон підтверджував, що вони й не думали здаватися.
– Чому ми повинні підкоритися? – з подивом запитав негр. – Ми не переможені. Ми перемагаємо вас у кожній битві. Ми розбили ваших солдатів – один, два, три рази. Ми розбили вас. Чорт забирай, ми теж уміємо добре вбивати вас! Чому ж ми повинні підкоритися? Ми прийшли запропонувати свої умови, а не вислуховувати ваші.
– Те, що відбулося досі, ще не вирішує справи, – відповів офіцер. – Ми сильніші за вас, і зрештою ми вас здолаємо.
І знову вожді вигукнули в один голос:
– Куурі!
– Чи не переоцінюєте ви, білі, своїх сил? Ми не такі слабкі, як ви гадаєте. Ні, чорт забирай!
Негр запитально глянув на своїх товаришів, і ті кивком виявили згоду. Тоді Оцеола, який тепер взяв на себе керівну роль, розвернувся до лісу і видав якийсь особливий пронизливий звук.
Не встигла луна від його голосу розтанути в повітрі, як вічнозелені кущі зашелестіли і затремтіли. З лісу виступили ряди індіанських воїнів. Вони вийшли вперед і вишикувалися в бойовий порядок, так що ми легко могли їх полічити.
– Можете порахувати наших воїнів, – вигукнув Оцеола урочистим тоном, – можете дізнатися, скільки у вас ворогів!
По цих словах іронічна посмішка майнула на його устах. Кілька секунд він стояв мовчки і дивився на нас.
– Ну, як вам здається? Ці молоді воїни – а їх тут півтори тисячі, – хіба вони виглядають виснаженими і покірними? – провадив далі молодий вождь. – Ні, вони готові воювати доти, доки кров останнього з них не всотає рідна земля! Якщо їм судилося загинути, то вони хочуть загинути тут, у Флориді, де вони народилися, де поховані їхні батьки. Ми взялися за зброю тому, що ви вчинили наругу над нами і замислили вигнати нас звідси. Ми помстилися за ваші дії. Ми вбили багатьох ваших солдатів і вважаємо, що цього досить. Ми не хочемо більше вбивати, але й переселятися теж не хочемо.