Він наближає Місяць на віддаль восьми кілометрів до Скелястих гір і дає змогу бачити на його поверхні предмети, що мають три метри в діаметрі. То нехай наші кмітливі друзі побудують гігантську абетку. Нехай вони накреслять слова завдовжки до двохсот метрів і речення в п'ять кілометрів, і таким способом зможуть послати нам свої новини.
У відповідь залунали бурхливі оплески. Навіть лейтенант Бронсфілд погодився, що це здійсненна ідея. Він додав, що, зосереджуючи світлові промені за допомогою параболічних дзеркал і скеровуючи їх у простір, можна встановити безпосередні зносини. Щоправда, ці промені будуть так само видні на поверхні Венери або Марса, як планету Нептун видно з Землі. Бронсфілд сказав, нарешті, що блискучі точки, помічені на близьких планетах, могли бути сигналами для Землі від жителів інших планет. Але він звернув увагу на те, що цим способом можна сповіщати новини з місячного світу, проте, не можна посилати їх з Землі, якщо селеніти не мають необхідних інструментів, щоб робити далекі спостереження.
— Очевидно, — відповів один з офіцерів. — Але нас особливо має цікавити, що сталося з мандрівниками, що вони зробили, що бачили. Крім того, коли спроба мала успіх, — а я не маю сумніву, що це так, — її почнуть знову. Колумбіада, як і раніш, закопана в грунті Флоріди. Отже, це вже тільки справа ядра й пороху; отже щоразу, як Місяць проходитиме в зеніті, можна буде послати йому "заряд" мандрівників.
— Ясно, — відповів лейтенант Бронсфілд, — що Дж. Т. Мастон невдовзі поїде, щоб приєднатися до своїх товаришів.
— Якщо моя кандидатура бажана, — вигукнув мічман, — я готовий супроводити його.
— О! Охочих знайдеться чимало, — зауважив Бронсфілд, — і якщо їм дозволять робити те, чого вони хочуть, то незабаром половина жителів Землі емігрує на Місяць.
Ця розмова офіцерів "Сасквеганни" тривала аж до першої години. Лот ще не закінчили витягати. 4 500 метрів тросу залишалися ще в воді, отже, робота мала тривати ще кілька годин. З наказу командира, пара була вже розведена, і "Сасквеганна" могла першої-ліпшої хвилини вирушити.
Розмови тривали і далі. Важко уявити собі, чого досягла палка фантазія американців. Після спроби президента Гарматного клубу все їм здавалося здійсненним. Вони вже планували послати на Місяць не лише комісію вчених, але навіть цілу армію з піхотою, артилерією і кавалерією для завоювання місячного світу.
У цей момент, — була перша година сімнадцять хвилин дня, — лейтенант Бронсфілд мав намір залишити палубу й піти в свою каюту, коли його увагу привернув якийсь далекий, зовсім несподіваний свист.
Спершу він і його товариші гадали, що це свист випущеної пари. Але за хвилину вони збагнули, що цей свист іде зверху, з найдальших шарів повітря.
Вони не мали часу обміркувати, що це таке, як свист набрав жахливої сили, і раптом перед їх засліпленими очима з'явився колосальний болід, запалений швидкістю свого польоту, тертям об шари атмосфери.
Ця вогняна маса збільшувалась перед їх очима, з громовим гуркотом звалилася на бушприт[93] корвета, геть відтяла його і пірнула у воду з оглушливим шумом.
Якби одним метром ближче, — "Саксвеганна" пішла б на дно за розпеченою масою.
Цієї хвилини капітан Бломзберрі з'явився напіводягнений і кинувся на шканці, куди вже вибігли його офіцери.
— Панове, що тут скоїлось? — спитав він. І мічман вигукнув думку всіх присутніх:
— Капітане, це "вони" повернулись!
Розділ XXI
ВИКЛИКАНО ДЖ. Т. МАСТОНА
Велике було хвилювання на борту "Сасквеганни". Офіцер" й матроси забули про жахливу небезпеку, якої вони щойно зазнали. Вони думали тільки про катастрофу, якою закінчилася подорож на Місяць. Отже, найвидатніша спроба давніх і теперішніх часів коштувала життя цим хоробрим.
— Це "вони" повернулись, — сказав молодий мічман, — і всі його зрозуміли. Ніхто не мав ніякого сумніву, що цей болід був снарядом Гарматного клубу. Думки про долю мандрівників, замкнених у ньому, були різні:
— Вони мертві, — сказав один.
— Вони живі, — відповів інший. — Шар води глибокий, і їх падіння було пом'якшене.
— Але повітря їм невистачило, — продовжував перший, — і вони мали задихнутися.
— Згоріти! — заперечив інший. — Їх снаряд був розпеченою масою, коли пролітав атмосферу.
— Все одно! — відповіли на це одностайно. — Живі чи мертві, треба їх витягти звідти.
Тимчасом капітан Бломзберрі зібрав своїх офіцерів і відкрив нараду. Треба було негайно ухвалити якесь рішення. Найважливіше було витягати снаряд. Важка процедура, але все-таки можлива. Однак на корветі не було необхідних машин — потужних і точних. Отже, вирішили зайти до найближчого порту і сповістити Гарматний клуб про падіння ядра.
Це ухвалили одноголосно. Треба було обговорити, який обрати порт. Сусідній берег не мав ніяких пристаней на двадцять сьомому градусі широти. Вище, за півостровом Монтерей, було важливе місто, яке йому дало назву. Але місто було на краю справжньої пустелі, не сполучалося з серединою країни телеграфною сіттю, а тільки електрика могла досить швидко поширити цю важливу новину.
Далі, на кілька градусів вище, відкривалася бухта Сан-Франціско. Менш як за два дні "Сасквеганна", ідучи повним ходом, могла прибути до порту Сан-Франціско. Отже, корвет повинен вирушити, не гаючи часу. Пара була розведена. Можна негайно підняти якір. 4 кілометри троса ще залишалося витягти з дна. Щоб не гаяти дорогоцінного часу на витягання троса, капітан Бломзберрі вирішив перерізати його.
— Ми прив'яжемо кінець його до буя[94], — сказав він, — і цей буй показуватиме нам точно місце, де впав снаряд.
— Крім того, — додав лейтенант Бронсфілд, — ми маємо точне наше положення: 27°7? північної широти і 41°37? західної довготи.
— Гаразд, пане Бронсфілд, — відповів капітан. — Накажіть перерізати трос.
Великий буй, збільшений ще прив'язаними колодами, був кинутий на поверхню океану. Кінець був солідно закріплений і, хитаючись тільки за рухом хвиль на поверхні, він не повинен буз помітно відхилятися.
У цей момент механік сповістив капітана, що пара вже готова і можна рушати. Капітан подякував йому за це приємне повідомлення. Потім він визначив маршрут. Корвет на всіх парах попрямував до бухти Сан-Франціско. Була третя година ранку.
Пройти тисячу кілометрів було не трудно такому судну, як "Сасквеганна". За 36 годин вона подолала цю відстань, і 14 грудня, о 1 годині 27 хвилин дня, входила до бухти Сан-Франціско.
Побачивши це судно з поламаним бушпритом і підпертою передньою щоглою, яке підпливало з великою швидкістю, публіка надзвичайно схвилювалась. Щільний натовп незабаром скупчився на пристані.
Після того, як судно стало на якір, капітан Бломзберрі і лейтенант Бронсфілд зійшли у восьмивесельний човен, який швидко перевіз їх на землю. Вони вискочили на пристань.
— Де телеграф? — спитали вони, не відповідаючи на тисячі запитань.
Портовий офіцер сам повів їх до телеграфу. Круг них зібрався великий натовп зацікавлених.
Бломзберрі й Бронсфілд увійшли до телеграфної контори, тимчасом як натовп тиснувся коло дверей.
Через кілька хвилин після того були надіслані чотири телеграми: секретареві морського міністерства, у Вашінгтон; віце-президентові Гарматного клубу, в Балтімору; шановному Дж. Т. Мастонові, на Лонгз-Пік, у Скелястих горах; заступникові директора Кембріджської обсерваторії, в Массачузетс.
Вони мали однаковий зміст:
"На 27°7? північної широти і 41°37? західної довготи 12 грудня, о першій годині сімнадцять хвилин дня снаряд колумбіади впав у Тихий океан. Чекаємо ваших наказів. Бломзберрі, командир "Сасквеганни".
Через п'ять хвилин все місто Сан-Франціско знало новину. До шостої години вечора Сполучені Штати довідалися про надзвичайну катастрофу. Після півночі вже і вся Європа знала результат великої американської спроби.
Не можна описати враження, яке справило на весь світ це несподіване повідомлення.
Одержавши депешу, секретар міністерства морських справ передав телеграфом наказ "Сасквеганні" чекати в бухті Сан-Франціско, стоячи з розведеною парою. Удень і вночі вона мусить бути готова вирушити в море.
Астрономи Кембріджської обсерваторії зійшлися на позачергове засідання, і з тією ясністю, яка відзначає вчені збори, вони спокійно обговорювали науковий бік цього питання.
У Гарматному клубі ця новина викликала вибух. Якраз зібралися всі артилеристи. Віце-президент, шановний Вілкем, читав попередню депешу, якою Дж. Т. Мастон та Белфаст сповіщали, що снаряд тільки-но побачили за допомогою гігантського рефлектора на Лонгз-Пік. Це повідомлення, крім того, казало, що ядро, захоплене притяганням Місяця, відіграватиме роль другорядного супутника у сонячному світі.
І тут раптом депеша капітана Бломзберрі!
Серед членів Гарматного клубу утворилося дві партії: з одного боку, партія людей, які припускали падіння снаряда і внаслідок цього повернення мандрівників. З другого боку, партія тих, які, спираючись на спостереження, зроблені на Лонгз-Пік, намагалися довести хибність повідомлення командира "Сасквеганни". Для них гаданий снаряд був тільки болідом, мандрівною кулею, яка своїм падінням зламала бушприт корвета. Не знали, що відповідати на їх доводи, бо швидкість, з якою промайнуло це тіло, не дала змоги зробити точні спостереження. Командир "Сасквеганни" і його офіцери могли, безумовно, щиро помилятися. Проте один довід був на їх користь, а саме: якби снаряд падав на Землю, його зустріч з земним сфероїдом могла б відбутися лише на двадцять сьомому градусі північної широти і, беручи до уваги час і рух Землі, саме між сорок першим і сорок другим градусом західної довготи.
Хоч би там як, у Гарматному клубі одностайно було вирішено, що полковник Бломзберрі, Білзбі й майор Ельфістон негайно вирушать до Сан-Франціско і вживуть заходів, щоб витягти снаряд з глибин океану.
Ці віддані люди поїхали, не гаючи і хвилини, і залізниця, яка незабаром мала прорізати всю центральну Америку, перевезла їх до Сент-Луїса, де чекали на них екіпажі швидкої пошти.
Майже тієї самої хвилини, коли секретар міністерства морських справ, віце-президент Гарматного клубу і заступник директора обсерваторії одержали депеші з Сан-Франціско, шановний Дж. І. Мастон зазнав найсильнішого переживання за все своє життя — переживання, якого не дав йому навіть вибух його славнозвісної гармати.