Далі я пам'ятаю таке: герой знов подивився на фото, а я відчув шось гладеньке, якусь мацюпусіньку штучку. Він знову відвів очі від фото, знову глянув на нього, знову відвів очі. Я намацав якусь ва: ку штукенцію, потім свічку, потім — шось квадратне, вколовся шпилькою.
"О, Господи!" — вигукнув у цей момент г рой і підніс фото ближче до світла, поклав його, а потім знову підняв, але так, шоб міг побачити разом з фото і моє обличчя. "Та шо ж він робить?" — запитав Дєд. "Шо ти робиш?" — перепитав я. Джонатан поклав фото на стіл. "Це ти на ньому", — сказав він. Я забрав руку з пачки. "Хто, я?!" — "Оцей чоловік на фотографії це ти!". Він передав мені картку. Цього разу я обстежив її з надзвичайною уважністю. "Так шо ж там?" — питав Дєд. На фото було четверо людей: двоє чоловіків, жінка і ше дитина, яку вона тримала на руках. "Глянь на того, що зліва — сказав Джонатан, — отут". Він приставив палець нижче обличчя одного з чоловіків, і я не міг вигадати нічого іншого, як припустити, шо він виглядав точнісінько як я. Ніби я як в дзеркало дивився. Знаю, шо в останньому моєму реченні криється ідіома, але зараз я вживаю ці слова дослівно. Ніби в дзеркало. "Шо?" — спитав Дєд. "Секунду", — буркнув я і сам підніс фото до світла. Чоловік на фото навіть стояв у такій самій серйозній позі, у якій люблю стояти я. І щоки в нього нагадували мої, і очі були такі, як мої. Його волосся, губи, руки, ноги — все було як у мене. Та навіть не "як у мене", вони були мої. "Та скажи ж мені, — заволав Дєд, — шо там у вас?!" Я передав йому фото, і тепер найтяжча штука — дописати цю історію.
Спочатку Дєд просто дивився на фото, шоб побачити, шо ж там таке є. Оскільки він дивився на картку, опустивши очі на стіл, то я не міг бачити, шо в них відбувалося. Потім він відірвав очі від фотки, глянув на мене і на Джонатана — і засміявся. Підняв плечі, як то часом роблять діти, ше раз коротко засміявся і знову взявся до фотокартки. Одною рукою він тримав фото, а другою — підносив до самого свого обличчя свічку. її вогник кидав різні тіні на складки його шкіри, яких, як я побачив, було набагато більше, ніж я підозрював. Цього разу я бачив, як його очі мандрують по фотографії. Вони спинялися на кожній особі на фото й оглядали її з голови до ніг. Потім він знову глянув на мене й на Джонатана, знову засміявся і знову знизав плечима.
"Він схожий на мене", — сказав я.
"М— да, справді схожий", —відізвався Дєд.
На Джонатана я не дивився, бо був упевнений, шо він дивиться на мене. Тому я дивився на Дєда, який і далі вивчав фото, хоча я знав, шо він розуміє, шо я дивлюся на нього.
"Точно нагадує мене", — сказав я. "І він теж це помітив", — сказав я про Джонатана, бо не хотів залишатися сам у цьому спостереженні.
(Подальше продовження мене лякає. До цього місця я переписував частини багато разів, змінював їх, прогнозуючи твої інструкції, вставляв більше приколів, додавав колізій, коротше, писав так, ніби це ти пишеш; але коли я доходжу до цього місця, у мене починають дрижати пальці і я більше не можу тримати ручку. Так шо прав замість мене, будь ласка, дальше — це вже твоє.)
Дєд заховав своє обличчя за фотофафією.
(Мені навіть не здається, шо це вчинок боягуза. Джонатан. Ми б теж у такій ситуації поховали свої обличчя, хіба ні? Правду кажучи, я впевнений, шо ми б зробили то саме.)
"Світ насправді дуже маленький", — сказав Дєд.
(Ти пам'ятаєш, шо тут він знову засміявся, але вставляти це в історію — нереально.)
"Та він же такий схожий на мене", — озвався я.
(А тут, як ти пам'ятаєш, він заховав руки під стіл, але ця деталь вказує на його слабкість, і хіба комусь буде погано, якшо ми про це взагалі не скажемо?)
"Схожий, як суміш твоїх тата, мами, Брежнєва і тебе самого?"
(От тут якраз можна було й сміятися. Це було правильно.) І я засміявся.
"Як ти думаєш, хто це?" — спитав я.
"А як ти думаєш, хто це?" — спитав Дєд.
"Не знаю".
"Не бреши мені, Саша, я ж не пацан якийсь сопливий".
(Але я мусив брехати. От цього ти не зможеш зрозуміти. Я брешу, шоб захистити тебе. І саме тому я так відчайдушне й дурнувато намагаюся жартувати. Все, шоб захистити тебе. Я існую, на випадок, якшо тебе прийдеться захищати.)
"Я не зрозумів", — сказав я (хоча все я розумів).
"Ти не зрозумів?" — перепитав Дєд. (Але ж ти все зрозумів.)
"Де зробили це фото?" — спитав я. (Мало ж бути якесь пояснення).
"У Колках".
"Там, де ти народився?" (Завжди казав, шо в Одесі… до того, поки почали говорити про любов…)
"Так. Ше перед війною". (От воно, як усе насправді є. І от насправді на шо все це подібно.)
"А Джонатанова бабка?"
"Я не знаю, як її звати, і знати того не хочу".
(Мушу повідомити тобі, Джонатан, шо я насправді дуже сумна особистість. Я думаю, я завжди був сумним. Хоча, може, це й означає, шо я взагалі-то не сумний, бо сум — це шось таке, шо гірше від твого нормального стану, а мені завжди однаково. Може, тоді я одна-єдина істота у світі, яка не буває сумною? Напевне, мені повезло.)
"Я не погана людина, — сказав Дєд, — я добра людина. Яка жила в погані часи".
"Я знаю", — сказав я. (Навіть якби ти був поганим, я би розумів, шо ти насправді добрий.)
"Давай, перекажи йому все, шо почуєш від мене", — сказав Дєд, і це мене безмежно здивувало, але я не перепитував, нашо мені це робити, я взагалі нічого не сказав. Просто зробив, як він наказав. Джонатан відкрив свій зошит і наготувався писати. Він записував кожне сказане слово. От шо він записав:
"Все, шо я робив, було зроблено мною, бо я думав, шо так буде правильно".
"Все, шо він робив, було зроблено ним, бо він думав, шо так правильно", — переклав я.
"Я, звичайно, не герой".
"Він ніякий не герой".
"Але я і не поганець якийсь".
"Але він і не негативний персонаж".
"Жінка на фото — це твоя бабка. У неї на руках — твій батько. Чоловік, який стоїть коло мене — мій кращий друг Гершель".
"Жінка на фото — моя бабка. У неї на руках — мій батя. Чоловік біля Дєда — його кращий друг Гершель".
"Гершель носить спеціальну шапочку, бо він єврей".
"Гершель — єврей".
"І він так само — мій найкращий друг".
"Він був його найкращим другом".
"І я вбив його".
Закоханість, 1934 — 1941
Коли вони кохалися востаннє, а це було за сім місяців до того, як вона покінчила з життям, а він одружився з іншою, Дівчина-циганка запитала мого діда, як він упорядковує свої книжки.
Вона була єдиною жінкою, до якої він повертався без нагадувань і прохань. Вони зустрічалися на базарі — він міг годинами, не лише із замилуванням, але і з гордістю, спостерігати, як вона виманює змій з вовняних баулів під тріскучу музику радіоли. Або вони могли зустрітися в театрі, або перед її хижею з солом'яним дахом на циганському хуторі за річкою, (їй, звісно, не можна було з'являтися біля його дому.) Так само вони могли сходитися на дерев'яному мості, чи під мостом, чи біля малих водоспадів. Але закінчувалися їхні зустрічі, найчастіше, у скам'янілій частині Радзивілового лісу: там вони обмінювалися історіями та жартами, сміялися теплими пообіддями, котрі плавно переходили у вечори, кохалися — хоч хто зна, можна чи не можна назвати це коханням, — під балдахінами з похмурого каміння.
Як ти думаєш, я прекрасна? — запитала вона його одного разу. Коли вони лежали, обіпертись на стовбур скам'янілого клена.
Ні, — відповів він.
Чому?
Тому що прекрасними можна назвати багатьох дівчат. Я відчуваю, що сьогодні сотні чоловіків уже називали своїх коханок прекрасними, а ще тільки обід. Але ти не можеш бути подібною до сотень інших.
То ти хочеш сказати, що я не прекрасна?
Саме так.
Вона ткнула пальцем у його мертву руку. Тобто ти думаєш, що я не є красива?
Ти неймовірно некрасива. Ти щонайбільш віддалена від того, що називають красою.
Вона почала розстібати його сорочку. А може, я розумна?
Та ні, звісно ж, ні. Я ніколи не називатиму тебе розумною.
Вона стала на коліна, щоби стягнути його білизну.
Ага, то, може, я сексуальна?
Ні.
Дотепна?
Ти зовсім не дотепна.
Тобі так добре?
Ні.
А так подобається?
Ні.
Вона розстебнула блузку й притулилася до нього
Продовжувати?
Він дізнався, що вона бувала в Києві, в Одесі й навіть у Варшаві. Цілий рік, коли смертельно захворіла її мама, вона провела серед Віспів з Ардишту. Вона розповідала йому про свої морські подорожі в краї, про котрі він ніколи не чув, вигадувала історії, про які він знав, що все те неправда, більше того, — цілковита брехня, але він кивав і намагався переконати себе, що варто бути переконаним, що варто їй вірити, бо ж він знав, що історія коріниться у відсутності, а він хотів, щоби вона жила дійсним. У Сибіру, — — говорила вона, — відстань між парами коханців досягає часом сотень кілометрів, а в Австрії живе принцеса, котра витатуювала тіло свого коханця на власному тілі і тому, коли вона дивиться в дзеркало, то може бачити його поруч себе, а на тому боці Чорного моря живе кам'яна жінка — я ніколи не бачила її, але про те розповідала моя тітка — вона ожила, бо в неї закохався скульптор, що її створив!
Сафран приносив Циганці квіти та цукерки (все то були подарунки від його вдовиць), складав на її честь вірші, котрі вона пізніше безжально висміювала.
Яким же дурненьким ти іноді буваєш! — казала тоді вона.
Чому я видаюся тобі дурненьким?
Тому що найважче давати те, що насправді давати найлегше. А квіти, цукерки й вірші для мене нічого не значать.
Тобі вони не подобаються?
Тільки не тоді, коли їх даєш ти.
А чого ж ти чекаєш від мене?
Вона знизала плечима, проте не так від спантеличення, як від засоромлення. (Він був єдиною людиною на землі, котра могла її засоромити.)
Де ти тримаєш свої книги? — запитала тоді вона.
У моїй кімнаті. Де саме у кімнаті? На поличках.
А в якому порядку ти їх розставляєш? Нащо це тобі? Тому що я хочу це знати. Вона була циганкою. А він — євреєм. Коли вона брала його за руку на людях — хоча він і знав, що вона знала, що він це ненавидить — він завжди знаходив причину висмикнути її назад: аби зачесати своє волосся, або щоб показати місцину, де його пра-пра-прадід вивернув па берег золоті монети, немов коштовну блювотину з вовняного мішечка, — далі він вкладав руку до кишені й тим все й закінчувалося.
Ти знаєш, чого мені хочеться прямо зараз? — запитувала вона, сягаючи по його мертву руку, доки вони йшли через недільний базар.
Скажи мені — і я тобі те дістану.