Оце матрос! В таку страшну хвилину — і то дисципліни не забув. Встигли все-таки врятувати його. Коли він опинився на палубі, на ньому лиця не було — наче гіпсова фізіономія, а на ній двоє скляних очей. Пальці всі були в крові. Глянули ми на них і ахнули: нігті під м'ясо пішли. Відчуваєте, яка була служба, га?
— Дуже навіть відчуваємо,— відповіли матроси іронічно.
— От і прекрасно,— похвалив боцман,— люблю розумних хлопців.
— Приблизно такий самий випадок описаний у Станюковича. Хіба не читали, пане боцман? — спитав я.
— Ніякого вашого Станюковича я не читав, а кажу Тільки, що сам знаю,— невдоволено пробурчав боцман.— Слухайте далі. До пари старшому офіцерові був у нас і командир, тільки в іншому дусі. Свого матроса скривдити нікому не дасть і про харчі турбувався. Не командир, а брильянт чистої води. Тільки надто гярячий був. Огонь! Все, бувало, по містку походжав та плечима смикав. Від нервовості більше. Коли розсердиться, наче глузд втрачає. Одного разу квартирмейстер чимось проштрафився перед ним. Командир кинувся на нього з вереском, охопив руками шию і вчепився зубами в вухо. Весь свій білий кітель вимазав кров'ю. Одкусив геть ухо і виплюнув на палубу. От до чого здурів. Командир пішов до себе в каюту, а квартирмейстер — до лікаря. Коли квартирмейстер вилікувався як слід, покликав його командир до себе. "Ти,— каже,— вибач, що я трохи погарячився. В Кронштадті може до нас адмірал з'явитися. Якщо спитає, чому у тебе тільки одне вухо, гадаю, зумієш відповісти. Скажеш — в іноземному порту під п'яну руку така оказія трапилась. А тобі за це от нагорода". І сунув квартирмейстерові англійський золотий — фунт стерлінгів. Я знав одного командира, який ніколи не віддавав під суд і навіть у карцер не садовив. У нього не було штрафних матросів. Він по-своєму карав винних. Дочекається, бувало, шторму і накаже міцніше принайтовити винуватця-матроса до бушприта. Кипить море. А знаєте, що в таких випадках робиться з судном? То воно кормою підскочить вгору, то бушпритом вріжеться у воду глибиною сажнів на два. Прив'язаного матроса б'ють важкі хвилі. Він задихається, захлинається, йому здається, що його вже душить смерть. Ось так години зо дві проманіжать його, а потім знімуть на палубу. А він ні живий і ні мертвий. Викачають з нього воду — і марш на роботу. І таким стає зразковим матросом, що приємно дивитися на нього. От як служили. Але зате й порядок був. Саєм, підвівшись, окинув поглядом ескадру і вигукнув:
— Прямо ціле місто пливе. Непоборна сила, Він побажав доброї ночі й пішов.
Кочегар Бакланов, лежачи на палубі животом догори, ліниво процідив:
— Підлещується до нашого брата, продажна тварюка.
— У тхора більше совісті, ніж у нього,— промовив хтось.
Але скоро забули про боцмана, зацікавились чудесами океану. Кораблі проходили місця, густо населені світляними медузами. Протягом цілої години ми спостерігали зелені вогні у воді. Здавалося, з таємничого дна випливали електричні шари і сяяли рівним світлом серед нічного безгоміння.
ТРИВОГА, А БАКЛАНОВ ЗАБАВЛЯЄТЬСЯ
На світанку 23 березня перед нами з лівого боку показались три великі острови. Через чотири години показались береги і праворуч. За двадцять днів плавання ми вперше побачили землю. Ескадра входила в Малаккську протоку. Надвечір міноносці віддали буксири і пішли за допомогою своїх машин.
За час переходу через Індійський океан ми п'ять разів вантажили вугілля.
На "Орле" серед команди поширилась новина, яка виходила з радіорубки. Довелося звернутись по відомості до телеграфістів. Виявилось, напередодні вночі допоміжний крейсер "Терек" повідомив бездротовим телеграфом:
"Збунтувалась команда. Вимагає замінити старшого офіцера. Вважаю, що команда не права. Командир". На це з "Суворова" була відповідь:
"Фельдфебелів розжалувати в матроси 2-ї статті. Призначити інших фельдфебелів. Справу розглядатиме слідство. Адмірал Рожествен-ський".
Мене дуже зацікавило питання: що сталося на "Тереке"? Але про це я дізнаюсь тільки на одній з наступних стоянок, коли побачусь з командою цього крейсера.
Ескадра, ввійшовши в Малаккську протоку, перестроїлась в новий похідний порядок: перший броненосний загін праворуч і другий — ліворуч; між ними розмістились транспорти з міноносцями; попереду — розвідувальний загін; позаду, в кільватер броненосців — загін крейсерів; в замку — крейсер "Олег".
Очевидно, такий стрій ескадри адмірал Рожественський вважав найбільш безпечним.
Почали зустрічатись іноземні комерційні судна.
Пильність на ескадрі посилилась. Коли наставала темрява, на кораблях не засвічували вогнів, крім відмітних і гакабортних. На броненосці "Орел" сигнальники стояли не тільки на містках, але й на марсах та салінгах. Офіцери і гарматна обслуга вартували біля своїх гармат. Погреби були відкриті, при них були люди, готові подавати снаряди. Всі ілюмінатори задраїли бойовими кришками. Всередині судна, розпеченого за день тропічним сонцем, стояла задушлива жара.
У нас в кочегарці лопнула парова труба, що йшла від п'ятнадцятого коТла до магістралі. Обійшлося без жертв, але броненосець вийшов з ладу. Кілька крейсерів залишились охороняти нас. Поки закрили клапан у котлі і підняли пари в інших, минуло півтори години. За цей час командир, перебуваючи на містку, геть змучився і охрип від крику. Через кожну хвилину він запитував по телефону в машину:
— Коли ж ви закінчите там?
І починав лаятись, нервуючи цим людей, які працювали.
"Орел" нарешті пішов, розвинувши хід і догнавши ескадру, зайняв своє місце в строю.
Ми йшли вздовж берега величезного острова Суматра, завойованого голландцями. Праворуч від нас неясно, наче випари, синіли його загадкові береги. Я дивився на них з жадібністю допитливої дитини і думав: забратися б туди, в цей новий світ, поблукати в незайманих лісах, подивитись на таємничі озера і ріки, пірнути в життя чотирьох мільйонів небачених мною малайців. Чи залишились де-небудь на нашій планеті вільні землі? Все загарбано капіталістичними країнами.
Поверхня протоки, рівна, як лита, сяяла голубими* переливами з ізумрудними відтінками. Над кораблями літали фрегати. Іноді ці оригінальні птахи знижувались майже до щогл, кружляючи в сонячному промінні, коричнево-чорні, з пурпуровим відблиском на грудях, з гострими півсаженними крилами, з довгим роздвоєним хвостом. Вони плавали в повітрі то повільно, немовби пристосовуючись до ходу судна, то раптом відлітали вперед з швидкістю стрижа. Особливо цікаво було спостерігати їх в ті моменти, коли, рятуючись від ворогів, випурхувала з води летюча риба. Наче снаряди від навісного вогню, фрегати падали вниз, з надзвичайною спритністю накидались на свою поживу, а потім знов шугали вгору, і майже у кожного з них в довгому крючкуватому дзьобі трепетала жертва, виблискуючи перламутром луски.
Ми не переставали діставати тривожні звістки від розвідувальних крейсерів. їм усе ввижались ворожі кораблі. Коли цьому настане кінець? Кожного разу у нас даремно били бойову тривогу.
Малаккська протока поступово звужувалась.
Однієї ночі налетів шквал з тропічною зливою і грозою. От коли був зручний момент для мінної атаки. Тепер і для.мене стало ясно, що вжиті заходи охорони ескадри нікуди не годились. Головне ядро її складали чотири найновіші однотипні броненосці. Здавалось, саме їх і треба було найбільше охороняти. А вони, як і броненосці другого розряду, зовсім не були забезпечені з флангів ні швидкохідними крейсерами, ні міноносцями. Розум підказував мені, що втрата мізерного судна не зупинить руху ескадри вперед, але якщо буде потоплений першокласний броненосець, то це зразу розладнає всі наші плани. А Рожественський вчинив якраз навпаки, перетворивши кращі лінійні кораблі в охорону. І кого охороняли? Транспорти і міноносці. На щастя, ми нікого не зустріли, крім трьох пароплавів. їх освітлювали прожекторами, передаючи по черзі один одному, поки вони не зникли у нас в тилу.
Ранок був похмурий. На честь свята благовіщеиня відправили обідню. Команда була звільнена від робіт.
Крейсер "Алмаз" ішов під прапором контр-адмірала Енквіста. Раптом там з'явився сигнал, що сам адмірал, командир і офіцери, які перебували на містку, а також і сигнальники, ясно бачили десять суден. В них не можна було не впізнати міноносців, що ховались за зустрічний англійський пароплав. Потім вони швидко зникли в напрямі на норд-ост.
На "Орле" всі захвилювались, сподіваючись, що зараз почнеться бій, але там нічого не було видно, крім згаданого пароплава.
Мене в даному разі дивувало одне: коли справді були помічені міноносці, то чому не вжили енергійних заходів проти них? Треба було б моментально вислати за ними погоню із швидкохідних крейсерів і міноносців. Скоріше за все знову трапилась помилка. Очевидно, в очах людей, охоплених страхом, одне комерційне судно перетворювалося на десять і здавалося цілою мінною флотилією.
Залишилось ходу тільки на одну добу — і Малаккська протока закінчилась. Остання ніч була найбільш напружена. Ескадра пройшла повз місто Малакка. Видно було вогні, розкидані по набережній. Ледве помітний береговий бриз доносив до нас пряні аромати тропіків.. В уяві поставало інше життя — екзотично-казкове, без гармат і торпед. Хотілось кинутися за лівий борт і пливти прямо на привабливо-блискотливі вогні.
Об одинадцятій годині дня всі вузькі місця протоки залишились позаду нас. Ескадра перестроїлася в попередній похідний порядок. Транспортам було наказано іти в ар'єргарді.
Після обіду ліворуч показалось місто Сінгапур, що розташоване в крайній південній частині Малаккського півострова. В бінокль можна було розглядіти біля десятка пароплавів і два військові кораблі, що стояли в бухті; а також кілька великих цистерн на березі. За ними змішались в одну купу білі квадрати будинків, прорізані плутаними лініями зелені. Вирізнявся тільки один собор в готичному стилі. В місті з населенням у півтораста тисяч панували англійці. Праворуч від нашого курсу розкинулись пустельні острови з обмілинами апельсинового кольору, в оточенні дзеркальних вод. Здавалось, не протокою, а могутньою рікою випливали ми в голубий простір Південно-Китайського моря, в безконечно гаряче марево.
З Сінгапура назустріч нам вийшов невеликий пароплав під прапором російського консула.