У злочинця міг бути спад агресивності з середини квітня приблизно до кінця серпня, а потім вона починала наростати, сягаючи свого "піка" на той час, коли було вчинено вбивства.
У період маніакального, або "пікового", стану той чоловік, як видно, стає надміру сексуально збуджуваним, дуже активним, сміливим і безбоязним. Судячи з усього, він упевнений, що поліція до нього не добереться, — так закінчував свій висновок анонімний психіатр. А автор статті, підсумовуючи сказане, зауважував: "І поки що така його впевненість має під собою підстави".
Джонні згорнув газету й поглянув на годинник: ось-ось мав повернутися батько, якщо тільки не застряг у дорозі через сніг. Тоді взяв газету, відніс її до плити й засунув у вогонь.
Не моє це діло. А Сем Вейзак усе-таки свиня.
Не ховайся в печері, Джонні.
А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя — цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним.
Ну, а себе ж то ти он як жалієш?
— Розтуди його все, — буркнув Джонні сам до себе.
Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину — але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню.
Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився.
Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, — на нормальне, буденне життя?
Немає такого життя, друже.
Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в "Коуловій фермі". Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб'язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі — оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття.
Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу.
Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... ти світи, світи, світи...
Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п'ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака:
— Алло, я слухаю.
— Сем?
— Джон Сміт? — Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання.
— Так, це я.
— Як вам цей сніг? — спитав Вейзак, чи не занадто жваво. — У вас там теж мете?
— Мете.
— У нас тільки з годину як почало. Кажуть... Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон?
— Так, він подзвонив мені, — відказав Джонні, — і я не зовсім розумію, як це вийшло. Чому ви навели його на мене? Чому не подзвонили мені й не сказали, що ви дали... та, власне, чому не спитали перед тим моєї згоди?
Вейзак зітхнув.
— Джонні, я міг би сказати вам неправду, але це ні до чого. Я не спитав вашої згоди, бо боявся, що ви відмовитесь. А вже потім не подзвонив вам тому, що шериф узяв мене на глузи. Коли людина глузує з моєї поради, я, природно, так розумію, що цю пораду знехтувано.
Вільною рукою Джонні потер скроню й заплющив очі.
— Але чому, Семе? Ви ж знаєте, як я до цього ставлюся. Та й ви ж самі казали мені не лізти на рожен і перечекати ту бучу. Ви ж самі так казали.
— Це все через ту статтю в газеті, — сказав Вейзак. — Я подумав: Джонні живе в тих краях. І ще подумав: п'ять убитих жінок. П'ять...
Він говорив повільно, затинаючись, явно збентежений, і від цього Джонні стало ще тяжче на душі. Він уже шкодував, що подзвонив Вейзакові.
— Дві — ще зовсім дівчинки. Молода мати. Вчителька молодших класів, що любила вірші Браунінга... Усе це дуже банальне, правда ж? Таке банальне, що з нього навряд чи зроблять кінофільм чи телепередачу. А проте, все воно правда. Чомусь найдужче мене вразила та вчителька. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками...
— Ви не мали ніякого права приплутувати мене до своїх фантазій і гризот, — хрипко мовив Джонні.
— Мабуть, таки не мав.
— Без усяких "мабуть"!
— Джонні, як ви себе почуваєте? У вас такий голос...
— Добре! — відрубав Джонні.
— Судячи з голосу, не дуже.
— В мене голова розколюється від болю, хіба для вас це така дивина? Бога ради, дайте мені спокій. Коли я сказав вам про вашу матір, ви ж до неї не озвалися. Бо, як ви сказали...
— Я сказав, що є речі, які краще втратити, ніж знайти. Але це не завжди так, Джонні. У того чоловіка, хто б він не був, страшенно покалічена психіка. Він може накласти на себе руки. Певно, коли він два роки не давав про себе знати, поліція так і вирішила. Але в маніакально-депресивних осіб іноді бувають тривалі періоди заспокоєння, так зване "плато нормальності", а потім знов починаються перепади настрою. Він міг вчинити самогубство й після вбивства тієї вчительки минулого місяця. Та якщо не вчинив, що тоді? Він може вбити ще одну жінку. Чи двох. Чи чотирьох. Чи...
— Годі.
— Чому шериф Беннермен усе-таки подзвонив вам? Що змусило його передумати?
— Не знаю. Гадаю, виборці напосідають.
— Я щиро шкодую, Джонні, що дав йому цю пораду і тим наразив вас на прикрощі. Та ще дужче я шкодую, що не подзвонив вам і не сказав про це. Я справді винен перед вами. Бачить бог, ви таки заслужили право пожити спокійно.
Слухаючи ніби відгомін власних думок, Джонні не відчув полегкості. Навпаки, почувся ще нещаснішим і провиннішим.
— Гаразд, — мовив він. — Забудьмо про це, Семе.
— Я більш і слова нікому не скажу. Це, звісно, однаково що поміняти замок у стайні, коли коня уже вкрали, але твердо вам обіцяю. Я вчинив необачно. Лікареві так чинити негоже.
— Гаразд, — повторив Джонні.
Його точило почуття власної безпорадності, а Семові збентежені вибачення тільки посилювали її.
— Ми скоро побачимося?
— Наступного місяця я починаю вчителювати у Клівз-Мілзі. Тоді й до вас під'їду.
— Добре. Ще раз щиро прошу пробачення, Джонні.
Та годі вже вибачатися!
Вони попрощались, і Джонні поклав трубку, шкодуючи, що подзвонив. Може, йому зовсім не хотілося, щоб Сем отак одразу визнав свою вину. Може, насправді він волів би, щоб той сказав: "Ну звісно, порадив. Хотів, щоб ви одірвали зад од стільця і бодай щось зробили".
Він поволі підійшов до вікна й визирнув у темну заметіль. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками...
О боже, як голова болить!
5
Через півгодини приїхав Герб і, тільки-но глянувши на зблідле обличчя Джонні, запитав:
— Болить голова?
— Так.
— Дуже?
— Та ні.
— Треба подивитись вечірні новини, — сказав Герб. — Добре, що не спізнився. Сьогодні в Касл-Року крутилися телевізійники з Ен-бі-сі, щось знімали. Була й ота репортерка, що тобі подобається. Кетті Маккін.
Джонні рвучко обернувся до нього, і Герб злякано кліпнув. На мить йому здалося, ніби на синовому обличчі лишилися самі очі, втуплені в нього й сповнені майже нелюдського болю.
— В Касл-Року? Знову вбивство?
— Еге ж. Сьогодні вранці в міському парку знайшли тіло маленької дівчинки. Такий жах, що й не сказати. Вона пішла до бібліотеки по якусь книжку, потрібну для занять, а туди йти через парк. У бібліотеці вона була, а назад не повернулась... Джонні, ти що, на тобі ж лиця немає...
— Скільки їй років?
— Усього дев'ять, — сказав Герб. — Та я б того, хто таке зробив, за .... підвісив би, ось що.
— Дев'ять років, — промовив Джонні й важко опустився на стілець. — Камінь заплаче...
— Джонні, тобі недобре? Ти ж білий, як крейда.
— Все добре. Вмикай телевізор.
Невдовзі на екрані з'явився Джон Чанселлор з уловом за день: політична боротьба (виборчій кампанії Фреда Гарріса бракує запалу), урядові настанови (за словами президента Форда, американським містам слід виявляти більше здорового глузду в бюджетних питаннях), повідомлення з-за кордону (загальнонаціональний страйк у Франції), біржові новини (курс іде вгору) і, нарешті, "для душі" — розповідь про хлопчика з церебральним паралічем, який, проте, зумів вигодувати корову.
— Мабуть, уже не дадуть, — сказав Герб.
Та після рекламної вставки Чанселлор сказав:
— В одному з невеликих міст на заході штату Мен сьогодні панують страх і обурення. Йдеться про Касл-Рок, де за останні п'ять років учинено п'ять жахливих убивств: зґвалтовано й задушено п'ять жінок і дівчат віком від чотирнадцяти до сімдесят одного року. А сьогодні місто було вражене новим убивством, жертвою якого стала дев'ятирічна дівчинка. Репортаж із Касл-Рока веде Кетрін Маккін.
І ось вона вже на екрані, схожа на чарівне видіння, перенесене на підмостки реального життя. Вона стояла перед будинком міської управи, і перші сніжинки, ніби віщуючи надвечірню заметіль, припорошували її пальто й біляве волосся.
— Це невелике фабричне містечко Нової Англії охоплене сьогодні тривогою, що помалу переростає в істерію, — почала вона. — Населення Касл-Рока давно уже втратило спокій через невідомого злочинця, якого в місцевій пресі називають "душогубом із Касл-Рока", а також "листопадовим убивцею". Цей неспокій змінився справжнім жахом — тут ніхто не вважає це слово перебільшенням — після того, як сьогодні вдень знайшли тіло Мері Кейт Гендрасен. Убивство вчинено у міському парку, недалеко від естради, де колись було знайдено1 труп офіціантки Елми Фречет, першої жертви "листопадового вбивці".
На екрані виникла панорама міського парку, похмурого й неживого в пелені снігу. Потім з'явилася шкільна фотографія Мері Кейт Гендрасен, на якій дівчинка пустотливо всміхалась, показуючи широкі металеві скобки на зубах. Гарне біляве волосся. Сукенка кольору електрик. Мабуть, ЇЇ найкраща, гірко подумав Джонні.