Керрі тільки дивилась на нього великими збентеженими очима. В голові у неї все переплуталось, вона сама не знала, що їй робити.
Поїзд спинився, і Герствуд попрямував до виходу. Він обережно озирнувся, удаючи, що поглядає на неї. Не помітивши, щоб за ним хтось стежив, він підійшов до квиткової каси.
— Коли відходить наступний поїзд на Монреаль? — спитав він.
— За двадцять хвилин, — відповіли йому.
Він купив два спальних місця в пульманівському вагоні і поквапився вернутись до Керрі.
— Ми зараз і їдемо далі,— сказав він, не звертаючи уваги на її стомлений, змучений вигляд.
— Ах, навіщо мені це все! — невесело вигукнула вона.
— В Монреалі ви почуєтеся краще, — сказав він.
— У мене нічогісінько немає з собою, — промовила Керрі,— навіть носової хусточки.
— Ви купите все, що вам потрібно, тільки-но ми приїдемо туди, кохана, — запевнив він. — Можна буде запросити крав-чиху.
Вони почули, що оголошують посадку на їхній поїзд, і поквапились зайняти місця. Герствуд зітхнув з полегкістю, коли поїзд рушив. Коротенький прогін до річки, потім поїзд опинився на поромі, зійшов з нього на тому боці — і Герствуд зітхнув з іще більшою полегкістю і відхилився на спинку сидіння.
— Тепер уже недовго! — промовив він, на радощах одразу згадавши про Керрі.— Ми прибуваємо рано-вранці.
Вона ледве пробурмотіла щось у відповідь.
— Піду дізнаюся, чи є тут вагон-ресторан, — додав він. — Я хочу їсти.
РОЗДІЛ XXIX
Дорога розважає. Кораблі в морі
Тих, хто ніколи не подорожував, завжди приваблюють землі, що різняться від рідного, звичного краю. За винятком хіба кохання, ніщо так не тішить і не захоплює. Усе нове завжди здається дуже значущим і цілком поглинає увагу, а розум, який, власне, лише відбиває сприйняте чуттями, тоне в повені вражень. І можна забути кохану людину, розвіяти горе, відігнати примару смерті. У заяложеному виразі "Я від'їжджаю" криється цілий світ глибоко схованих почуттів.
Керрі задивилась на краєвид, який біг перед нею, і майже забула про те, що її втягнуто в цю довгу подорож проти волі і що в неї немає найнеобхідніших у дорозі речей. Часом вона й зовсім забувала про Герствудову присутність і уважним поглядом проводжала прості фермерські будинки й затишні котеджі в селах. Цей світ її цікавив. Її життя тільки починалося. Вона зовсім не почувала себе розбитою, її надії не встигли зів'янути. Велике місто таїло в собі так багато! Хто знає, може, їй пощастить стати незалежною, опинитись на волі. Може, вона буде щаслива…
Ці думки окрилювали її. Порятунок Керрі був у тому, що вона не втрачала надії.
Другого ранку поїзд прибув у Монреаль, і вони вийшли з вагона, Герствуд — радіючи, що він тепер у безпеці, а Керрі — дивуючись незвичній картині північного міста. Колись давно Герствуд уже бував тут і тепер пригадав назву готелю, в якому тоді зупинявся. Біля головного входу вокзалу, коли вони спускалися в місто, він почув, як цю саму назву вигукував кондуктор омнібуса.
— Ми поїдемо прямо туди і візьмемо номер, — сказав він.
В готелі, чекаючи адміністратора, Герствуд почав перегортати книгу запису приїжджих і міркувати, яке ім'я обрати собі. Та ось адміністратор став перед ним, і часу для вагань уже не лишилось. В одну мить він пригадав прізвище, яке прочитав десь по дорозі до готелю і яке йому більш-менш подобалось. І він недбало написав: "Дж. В. Мердок з дружиною". Він почувався так, ніби кориться прикрій необхідності, проте від ініціалів своїх не зміг відмовитись.
Коли їх завели до їхніх кімнат, Керрі з першого ж погляду переконалась, що Герствуд подбав про всі вигоди для неї.
— Там є ванна, — сказав він, — і ви можете зараз-таки скупатись.
Керрі підійшла до вікна і визирнула на вулицю, а Герст-вуд у цей час розглядав себе в дзеркалі. Він почував, що весь брудний і запорошений. З собою він не мав ні валізи, ні переміни білизни, ні навіть щітки для волосся.
— Я подзвоню, щоб принесли мило й рушники, — сказав він, — і пришлю вам щітку для волосся. Купайтесь і вбирайтесь до сніданку. Я спущусь поголитись, потім зайду по вас, і тоді ми підемо купимо для вас дещо з одягу.
Говорячи це, він добродушно осміхнувся.
— Гаразд, — сказала Керрі.
Вона сіла в одне з крісел-гойдалок, а Герствуд почекав номерного, який незабаром постукав у двері.
— Мило, рушники і карафку холодної води.
— Слухаю, сер.
— А тепер я пішов, — сказав Герствуд, підступаючи до Керрі, і простяг до неї обидві руки, але вона і не подумала взяти їх.
— Ви вже не сердитесь на мене? — спитав віп лагідно.
— Ні,— відповіла вона досить байдуже.
— Але й нітрохи не любите?
Вона не відповіла і не відірвала погляду од вікна.
— Невже ви ніколи не полюбите мене хоч трошечки? — благав він, беручи Керрі за руку, хоч вона й виривала її.— А колись ви казали, що любите мене.
— Навіщо ви мене так дурили? — спитала Керрі.
— Я не міг інакше, — відповів він. — Я надто сильно покохав вас.
— Ви не мали ніякого права кохати мене, — сказала вона безжально.
— О Керрі, не треба так! — промовив він. — Запізно про це говорити. А може, ви спробуєте полюбити мене хоч трошечки?
Він стояв перед нею, і вигляд у нього був нещасний.
Керрі заперечливо похитала головою.
— Дозвольте мені почати все спочатку. Будьте з цього дня моєю дружиною.
Керрі підвелася, ніби щоб відступити від нього, але він не випускав її руки. Він обняв її за стан, вона спробувала звільнитися, але марно: він уже притиснув її до себе. Ту ж мить непереборне жадання спалахнуло в ньому, і він уже не міг опанувати своєї пристрасті.
— Пустіть мене, — мовила Кері, стиснута в його обіймах.
— Невже ви не полюбите мене? — повторював він. — Невже не хочете бути навіки моєю?
Керрі ніколи не почувала неприязні до Герствуда. Хвилину тому вона слухала його досить поблажливо, пригадуючи,
як захоплювалась ним раніше. Він був такий вродливий і відважний!
Однак тепер у ній прокинулися, хоч і кволо, нехіть і опір. Правда, лише на хвилинку, бо відразу ж зів'яли в Герствудових обіймах. Щось інше озвалося в ній. Цей чоловік, що притискає її до своїх грудей, такий дужий, сповнений пристрасті, і він любить її, а вона така самотня! Якщо вона ке прихилиться до нього, не прийме його кохання," куди ж їй тоді податися? І її опір напіврозтанув у полум'ї його жаги.
А він повернув її обличчям до себе і ось уже зазирає їй у вічі. Що за магнетична сила була в його погляді — вона ніколи не могла зрозуміти. У всякому разі, в цю мить усі його гріхи було забуто.
Він притиснув її ще міцніше до себе і почав цілувати, і вона відчула, що далі опиратися шкода.
— А ви одружитесь зі мною? — спитала вона, забуваючи, що він жонатий.
— Сьогодні ж, — відповів він у захваті.
В цю мить номерний постукав у двері, і Герствуд з жалем випустив її з обіймів.
— Ви скоро будете готові? — спитав він.
— Так, — відповіла вона.
— Я повернусь за сорок п'ять хвилин.
Керрі відійшла від нього, розчервоніла й збуджена, а він упустив номерного.
Зійшовши вниз, Герствуд спішився у вестибюлі і озирнувся, шукаючи перукарню. В цю мить він почував себе якнайкраще. Перемога над Керрі обіцяла винагородити його за все, що він витерпів останніми днями. Життя все-таки варте того, щоб за нього боротись! А ця втеча на схід, від усього звичного і любого серцю, здається, обіцяє дати йому щастя. Буря скінчилася, і засяяла веселка, на кінці якої, коли вірити приказці, мусить бути казанок з золотом.
Герствуд уже збирався підійти до дверей, біля яких виднівся червоно-білий стовпчик[5] коли почув голос, що по-дружпьому привітав його. Серце в нього миттю стиснулось.
— Здорові були, Джордже, друзяко! — почав він. — Що ви тут робите?
Обернувшись, Герствуд пізнав свого знайомого, біржового маклера Кенні.
— Маю тут одну невеличку приватну справу, — відповів Герствуд, а мозок його працював тим часом з блискавичною швидкістю. Кенні, очевидно, ще нічого не знає, він ще не читав газет.
— Дивно бачити вас тут, так далеко, — привітно говорив містер Кенні.— Ви тут спинились?
— Так, — відповів Герствуд, затинаючись.
Він пригадав про запис, що його зробив власною рукою в книзі готелю.
— Довго пробудете тут?
— Та ні, день-два.
— Он як! Ви вже снідали?
— Так, — збрехав Герствуд. — Я хочу поголитись.
— Ходімо вип'ємо по одній?
— Тільки не зараз, — сказав колишній управитель бару. — Ми ще побачимось з вами. Ви теж спинились тут?
— Так, — відповів містер Кенні.— А що чути в Чікаго? — додав він.
— Та все по-давньому, — відповів Герствуд, весело всміхаючись.
— Дружина з вами?
— Ні.
— Ну, ми ще повинні зустрітися з вами сьогодні. Я йду снідати, а ви приходьте до мене, тільки-но звільнитесь.
— Неодмінно, — відповів Герствуд, відходячи.
Уся ця розмова була для нього тортурами. Кожне її слово, здавалось, породжувало нові ускладнення. Ця людина викликала тисячу спогадів, вона ніби втілювала все, що Герствуд залишив. Чікаго, дружина, розкішний бар — все це виринало із балачок і розпитів приятеля. До того ж Кенні спинився в цьому самому готелі, хоче з ним зустрітись і, безумовно, сподівається, що вони разом добре погуляють. А газети з Чікаго мають ось-ось прибути, в місцевих газетах новина теж може з'явитися сьогодні ж. Герствуд навіть забув про свою перемогу над Керрі, уявивши, як Кенні дізнається, що він, Герствуд, насправді просто злодій, обкрадач сейфів. Він мало не застогнав, увіходячи в перукарню, і вирішив, що треба тікати звідси і пошукати відлюднішого готелю.
Вийшовши з перукарні і переконавшись, що в вестибюлі нікого немає, Герствуд зітхнув з полегкістю і поквапився нагору. Він зараз же забере Керрі, і вони вийдуть через вихід для дам і поснідають у непримітнішому місці.
Проте з другого кінця вестибюля за ним хтось стежив. То був типовий ірландець, миршавий, невисокий, у недорогому костюмі; обличчям він дуже нагадував одного поважного політичного діяча в зменшеному вигляді. Цей суб'єкт, очевидячки, перед тим розмовляв з портьє, але тепер він уважно придивлявся до колишнього управителя бару.
Герствуд відчув цей багатозначний погляд і розпізнав, хто перед ним. Він інстинктивно догадався: це детектив, значить, за ним стежать. Швидко перейшов він через вестибюль, удаючи, що нічого не помічає, але в голові його знялася буря думок. Що ж тепер буде? Що вони можуть зробити з ним? Він почав стурбовано пригадувати, які існують закони про видачу злочинців, але мав про це надто невиразне уявлення.