Потім звідусіль донеслося галалакання, як звикле кричать маври, битву починаючи, засурмили сурми і кларнети, забили тулумбаси, заспівали жоломійки сливе воднораз, гучно й безугавно, отож тільки глухий міг від цього гармидеру не оглухнути. Дук онімів, дукиня стерялась, Дон Кіхот остовпів, Санчо Панса затрусився, навіть утаємничені і ті перепудились. Зі страху ніхто не пустив пари з уст, аж це підскакав до них гонець у постаті диявола, замість сурми він сурмив у величезний з широченним розтрубом ріг, видобуваючи хрипкі й лиховісні згуки.
— Гей, брате гонче,— покликнув дук,— хто ти єси, куди се верстаєш путь і що то за рать іде через ліс?
На теє гонець одвітував зичним і грізним голосом:
— Я сатана і шукаю я Дон Кіхота з Ламанчі, а лісом їдуть шість затягів чорнокнижників і везуть на тріумфальній колісниці незрівнянну Дульсінею Тобоську. Вона їде сюди злицьована вкупі з доблесним французом Монтесіносом, аби Дон Кіхота звістити, як розбити над сією панією чари.
— Якби ти був, як твердиш і як це з твоєї мацапури знати, сатана, ти б уже давно прирозумів, що Дон Кіхот із Ламанчі — ось він, перед тобою.
— Присягаю на Бога і на моє сумління,— одрік диявол,— я не зауважив його; мені так забили баки, що головне я проочив.
— Виходить,— обізвався Санчо,— цей чортяка зацний чоловік і гор— [500] ливий християнин, інакше не присягся би на Бога' і на сумління. Тепер я повірю, що і пекло не без добрих людей.
Тут диявол, не спішуючись, скинув очима на Дон Кіхота і сказав:
— До тебе, Рицарю Левів (бодай ти потрапив до їхніх пазурів!), послав мене побідений, але хоробрий рицар Монтесінос і звелів передати, аби ти дочекався його в тім місці, де я тебе чекаю. Він везе з собою так звану Дульсінею Тобоську і повинен тобі сказати, що треба робити, аби відчарувати її. На сьому кінчаю по нашому звичаю: хай будуть при тобі такі дияволи, як я, а при сих панах добрі янголи.
Промовивши теє, він засурмив у свій страхолюдний ріг, повернув коня і поїхав, не чекаючи відповіді.
Нове здуміння вдарило всіх, а надто Санча й Дон Кіхота: Санча тим, що, всупереч істині, всі водно запевняли, що Дульсінею зачакловано; а Дон Кіхота тим, що сам гаразд не відав, зазнав він тих пригод у печері Монтесіноса чи ні. Поки він метикував, дук запитав його:
— Чи ж думає ваша милость дожидатися, пане Дон Кіхоте?
— А чом би й ні? — одказав той.— Я дожидатимусь несхибно й нерушиме, хоть би й усе пекло на мене употужнилось.
А Санчо:
— Ну, а мені,— каже,— як випаде уздріти ще одного такого гаспида й почути другий такий ріг, то я вже дожидатимусь десь у Фландрії.
Тим часом геть споночіло, і в лісі замигтіли вогники, як ото буває мигтять у небі сухі визіви землі, а нам вони бачаться летючими зорями. Відтак почулося страшелезне стугоніння, як ніби зарипіли колеса волових запрягів; подейкують, наче цей безугавний і пронизливий рип лякає навіть вовків і ведмедів. Як на те сей гармидер підсилив новий, ще жаськіший: було таке враження, ніби в усіх чотирьох кінцях лісу точаться бої і побої, бо он у тій стороні лунав важкий і грізний рев гарматний, там ішла часта мушкетна пальба, десь поблизу чулися поклики войовників, а здалеку долинало безперервне агарянське галалакання. Коротка річ, ріжки, мисливські роги, сурми, жоломійки, тулумбаси, гармати, пищалі, а надто жаський рип возів — усе зливалося у такий невиразний і непутній гомін, що Дон Кіхот мусив зібрати всю свою одвагу, щоб не стенутися. Зате в Санча пішла душа в п'яти, і він, не-чутенний, упав просто на спідниці дукині — та прикрила його й звеліла боржій водою одволити. Його покропили, і він очумився саме тоді, як на галявину вкотився перший рипучий віз.
Запряг тягли штири воли-тихоплави, чорними попонами вкриті; до рогів кожного попримоцьовувано по великому палахтючому смолоскипу з ярого воску, а на самій колісниці утверджено високий престол, на якому засідав статечний дід з довгою, до пояса, і білою як сніг бородою, вбраний у широкий балахон чорного полотна; колісниця освітлювалася силою-силенною вогнів, і тим-то все, що в ній було, брало на себе очі. За фурмана були двоє поганющих арідників, убрані в такі самі полотняні хламиди; пики такі гидомирні, що, ледве зиркнувши, Санчо притьмом замружився, щоб не бачити їх удруге.
Скоро віз порівнявся з мисливцями, статечний дід звівся зі свого високого трону і, ставши наввипинки, гуконув зично:
— Я характерник Ліргандей! [501]
Більше він нічого не сказав, і колісниця покотилася далі. Потім над'їхала інша подібна колісниця з дідом на престолі. На дідів знак колісниця спинилася, тоді він так само велично, як перший, ознай-мив:
— Я характерник Алкіф, щирий друг Урганди Невловимої!
І поїхав собі. Потім таким самим робом показалася третя колісниця, але на її троні височів не дід, а міцний парубчак з лицем опришка; підкотив, звівся з місця, як тамті двоє, і ще хрипкішим і лютішим голосом промовив:
— Я мудрець Аркалай, лютий ворог Амадіса Гальського та всього його кодла!
І поїхав пріч. Уїхавши нестак далеко, всі три вози спинилися, докучливий колісний рип ущух, у лісі запала цілковита тиша, і тоді почулися звуки музики, ніжні та зграйні, чому Санчо зрадів непомалу, убачивши в цьому добрий знак; от він і звернувся до дукині, од якої не відходив ні на ступінь:
— Сеньйоро, де грає музика, там не може бути нічого лихого.
— Стеменнісінько як і там, де спалахують вогники і де світло,— одвітувала дукиня.
На теє заперечив Санчо:
— Спалахи то од випалів, а світло бува од ватри, ось як зараз довкола нас, і на вогні, між іншим, можуть нас підсмажити, а вже де музика, там завжди веселяться і празникують.
— Діло покаже,— сказав Дон Кіхот, який чув усю ту розмову. І він мов у воду дивився, як це побачите в наступному розділі.
РОЗДІЛ XXXV
Дальший тяг оповіді про те, як Дон Кіхот довідався про спосіб відчарувати Дульсінею, а зарівно про інші чудородні пригоди
Під звуки тієї приємної музики побачили всі, як до них підкочується щось ніби тріумфальна колісниця, запряжена шестериком гнідих мулів, білими капами вкритих, і на кожному мулі сидів покутник у білому одінні, з палахтючим восковим смолоскипом у руці. Колісниця була удвоє чи навіть утроє більша од попередніх, і на самій колісниці і окрай сиділо ще дванадцятеро покутників у сніжистих шатах і з горящими факелами — видовисько і звабливе, і моторошне, а на високому престолі тронувала німфа під габою в сотню пілок зі срібного краму, щедро всипаною золотими лелітками, тож убір її, не вельми багатий, здавався пишним. Обличчя її запнуто прозірчастим і легким серпанком, крізь згортки його прозирали гожі дівочі риси, а безліч посвітачів вияскрав-^ лювали її вроду і юність, виглядала вона десь на сімнадцять-двадцять рочків. Обіч неї сиділа постать під чорним запиналом у доземних шатах з довгим шлейфом. Колісниця зупинилася просто перед дуцтвом і [502] Дон Кіхотом, і як стій на ній замовкли звуки гобоїв, гарф і лютень, постать звелася з місця, розхиристала своє одіння, відкинула запинало, і тут усі уздріли, що це сама Смерть, така кощава й потворна, аж Дон Кіхот сахнувся, Санчо злякався, а дуцтво ледь здригнулося. Звівшись на рівні, ця жива Смерть дещо сонним голосом і, плутаючись язиком, заглаголала так:
Я — той Мерлін, котрий,
як кажуть люди,
Був син диявола (і ця брехня
Віками з уст в уста передавалась).
Князь магії, монах самодержавний,
Що зглибив Зороастрову науку
І протидіє сивому часу,
Який від всіх утаює діяння
Високославних рицарів мандрівних,
Достойних щонайбільшої хвали.
І хоч звичайно магам, ворожбитам,
Волхвам і чародійникам властива
Різка, сувора і жорстока вдача,
Я завжди ніжний, лагідний, ласкавий
І радий благодіяти людині.
У неосвітлені печери Діта,
Де дух мій віддавався ворожінню
Й зображуванню знаків потайних,
Долинув невимовно тужний голос
Красуні Дульсінеї із Тобоса.
Я зрозумів — жахливе чаклування
її із дами знатної зробило
Селянкою простою. Із жалю
Я ув'язнив мій дух в порожні надра
Нікчемної цієї оболонки,
Перегорнув сто тисяч чорних книг
Страшної демонічної науки
І ось прибув до вас — покласти край
Цій злій біді, цьому лихому лиху.
О ти, краса і гордість всіх убраних
В крицеві і алмазні обладунки;
Маяк і світло, шлях і ціль, і вождь
Тих, що, пухкі покинувши перини
Й дрімливі лінощі, воліли краще
Віддатися утомливим трудам
Тяжкої зброї і кривавих битов!
Узнай, герою, вславлений повсюдно
За подвиги безприкладні, узнай,
Відважний і премудрий Дон Кіхоте,
Хвала Іспанії, зоря Ламанчі:
Для того, щоб свій образ віднайшла
Прекрасна Дульсінея із Тобоса,
Твій вірний Санчо мусить сам себе
Три тисячі і триста раз шмагнути
Кнутом по жирнім заду, заголившись
На вільному повітрі, тільки так,
Щоб аж пекло, свербіло та щипало.
Усі на цей пристали рішенець,
Хто винуватцем був її нещастя;
З цим я й прийшов до вас, мої сеньйори. [503]
— Нехай за тобою заклекоче! — гукнув тоді Санчо.— Не те що три тисячі, ба навіть три шмагання кнутом для мене все одно, що три удари кинджалом. Іди ти під три чорти з таким способом відчаровувати! Не второпаю, яку притоку має моя пані-стара до чарощів? Бігме, якщо сеньйор Мерлін не знайде іншого ярмісу відчарувати пані Дульсінею Тобоську, то хай вона спочине в могилі зачарована!
— А я от злапаю вас,— заволав Дон Кіхот,— дитино пана час-никоїда, прив'яжу голого, як мати спородила, до дерева і вчищу вам не три тисячі триста, а шість тисяч шістсот кнутів, та таких замашних, що звивайтесь ви хоть три тисячі триста разів, все одно не відчистяться. І не перечте мені, а то я випру з вас дух.
Тут упав у слово Мерлін:
— Ні, так не гоже, на сю сікуцію добрий Санчо має пристати своєю охотою, а не з принуки, і лише тоді, як він сам того побажає: ніякого певного реченця не покладено. Крім того, хлоста буде зведена до половини, якщо тільки він згодиться, щоб другу порцію ударів завдала йому чужа рука, хоть і важка.
— Ні чужа, ні власна, ні важка, ні поважка,— заперечив Санчо,— словом, ніяка рука мене не торкнеться. Чи ж то я народив сеньйору Дульсінею Тобоську? То чому її очі грішили, а моїм задом одвічать? От уже мій пан то справді частка її самої, він у кожен слід її називає: моє життя, моя душа, підпора і підмога, він може і повинен одшмагать себе за неї і зробити все, що тільки мога його, аби її відчарувати.