То була найвужча з усіх щілина, і вони так втискалися в неї, наче хотіли її розколоти. "Так, мабуть, боїться невеличкий звір, коли до нього наближаються мисливські собаки", — розпачливо подумав Калле.
Авжеж, собаки були вже поряд! Промені прожекторів бігали туди й назад. Калле й Андерс судомно вчепилися один в одного й раптом згадали про своїх матерів удома. Місяць немилосердно світив між деревами, наче мало було самих прожекторів!
— Сюди, Ніке! — гукнув Блюм, і голос його пролунав страхітливо близько. — Пошукаймо між тими густими ялинами. Якщо тут хтось є, то він саме там.
— Він не може бути і тут, і там, — глузливо мовив Ніке. — Я думаю, що шефові щось примарилося.
— Скоро ми побачимо, чи примарилось, чи ні, — понуро сказав Блюм.
"Мамо, мамо, мамо, — думав Калле, — вони зараз надійдуть… і нам буде каюк… прощавайте навіки…"
Вони вже були зовсім близько, і за якусь частину секунди Ніке мав спрямувати свій прожектор просто на їхню криївку в щілині між каменями. Та часом бувають дива.
— Що таке? Що сталося з прожектором? — мовив Ніке.
Хвалити Бога — прожектор Ніке погас. І щоб диво було ще більшим дивом, місяць зайшов за велику хмару. І Блюм жваво поліз між густі ялини біля самих них. Ніке, не відстаючи, пішов слідом за ним. Він щось поправляв у прожекторі.
— Якщо тут хтось є, то він саме там, — перекривив він Блюма. — Глянь, знов світить, — задоволено сказав він і заходився шукати під ялинами. Але там не було нікого, і Ніке, штовхнувши Блюма під бік, додав: — Я ж казав, що шеф марить. Не витримують нерви. Тут немає живої душі.
— Так, тут порожньо, — розчаровано погодився Блюм. — Але задля певності пройдімо ще трохи вглиб.
"Так, так, пройдіть трохи задля певності", — подумав Калле. І, ніби хтось дав їм команду, вони з Андерсом нечутно промчали тих кілька метрів, що відділяли їх від ялин, і сховалися в найбільшій гущавині. Бо досвід війни Троянд навчив їх, що немає надійнішого сховку за той, який щойно обшукували.
Ніке і Блюм скоро повернулися. Вони пройшли повз ялини так близько, що Калле міг би простягти руку й доторкнутися до них. Проходили вони також повз щілину між каменями, і Блюм дуже докладно освітив її. Але там нікого не було.
— Якщо тут хтось є, то в кожному разі не там, — сказав Ніке і також освітив щілину своїм прожектором.
— Авжеж, уяви собі, що він зовсім не там, де ти його шукаєш, — прошепотів Калле і вдячно відітхнув.
10
Настав новий день, сонце, як завше, світило над головами і добрих, і лихих. Воно збудило Калле й Андерса, що мирно спали на ялинових гілках у своєму курені.
— Як ти гадаєш, що ми сьогодні їстимемо? — ущипливо спитав Андерс.
— На сніданок — чорниці, — відповів Калле. — На обід — чорниці. На вечерю… може, задля різноманітності ми з'їмо трохи більше чорниць?
— Ну ні, вечерею нас пригостить Єва-Лотта, — впевнено сказав Андерс.
Вони згадали вчорашній день і тужливо зітхнули: скільки вони всього з'їли! Ллє згадали також про свою страшну пригоду після вечері, і по спині в них пробіг неприємний холодок. Бо ж вони знали, що ввечері їм доведеться робити те саме. Неодмінно. Вони розуміли, що професор чекає на них. Хтось із них повинен знов видряпатись до його вікна й довідатися, де сховані копії. Якщо їм пощастить урятувати професорові папери, то принаймні вони знатимуть, що зробили у своєму житті одне справді добре діло.
Калле обмацав свої потовчені руки й ноги.
— Полізу знов я, бо однаково вже весь у синцях, — сказав він. — А тепер не завадило б трохи поснідати.
— Про сніданок подбаю я, — послужливо мовив Андерс. — Сиди тут, я принесу тобі чорниць до ліжка.
Расмус і Єва-Лотта також снідали в ліжку, тільки їхній сніданок був багато поживніший. Ніке, видно, поклав собі справді заткнути рота всім зухвалим дівчиськам, які є на світі. Він приніс стільки булочок, шинки, яєчок, каші та бутербродів, що їх вистачило б на цілий полк солдатів, і переможно поставив тацю під самий ніс іще сонній Єві-Лотті.
— Уставай і їж, дівуле, щоб не померла з голоду! — загорлав він.
Єва-Лотта оглянула тацю сонними очима.
— Це вже краще, — схвально мовила вона. — Але на завтра можеш спекти ще кілька вафель. Якщо до того часу тебе не схопить поліція.
Расмус швидко сів на канапі.
— Поліція не схопить Ніке, — сказав він ледь тремтячим голосом. — Вона не хапає добрих людей.
— Не хапає, але кіднаперів хапає, — мовила Єва-Лотта.
— Послухай-но, — обурився Ніке, — мені набридли твої теревені про кіднаперів!
— А мені набридло бути в руках кіднаперів. Отож ми поквиталися.
Ніке сердито глянув на неї.
— Тебе ніхто не запрошував сюди. Без тебе тут був би приємний літній відпочинок.
Він підійшов до Расмуса й сів на край канапи. Расмус простяг свою теплу ручку, погладив його по щоці і знов сказав:
— Я думаю, що кіднапери добрі. Що ми сьогодні робитимемо, Ніке?
— Найперше ти поснідаєш, — відповів той. — А тоді побачимо!
Расмус уже з перших годин після приїзду на острів вирішив, що Ніке дуже добрий.
Від самого початку йому здавалося, що ця подорож — дуже вдала вигадка його тата. Йому сподобалося їхати машиною, плисти човном, на острові була гарна пристань, де стояло багато човнів, і він хотів попросити тата, щоб той дозволив йому скупатися. Та потім з'явився той дурний дядько і все зіпсував. Він так дивно розмовляв із татом, і тато розсердився й накричав на Расмуса, а потім зник, і Расмус більше не бачив його.
І тоді Расмус почав дуже сумніватися, що все це справді таке цікаве. І хоч як він намагався стримати плач, що рвався назовні, але вже перше схлипування перейшло в потоки сліз. Інженер Петерс брутально штовхнув його до Ніке й наказав:
— Утихомир хлопця!
То було нелегке завдання. Ніке розгублено почухав потилицю. Він не знав, як вестися з дитиною, що невтішно плаче. Проте ладен був зробити що завгодно, аби тільки припинити той плач.
— Може, вирізати тобі лука? — в розпачі запропонував він.
Це подіяло, як помах чарівної палички. Расмус перестав плакати так швидко, як і почав, і до нього повернулася віра в людську доброту.
А далі вони цілих дві години стріляли в ціль, і Расмус остаточно впевнився, що Ніке добрий. А оскільки Єва-Лотта сказала, що Ніке кіднапер, то, виходить, кіднапери добрі.
Сонце підіймалося, як йому й належало, дедалі вище й світило і добрим, і лихим. Воно нагрівало скелю, на якій Калле й Андерс просиділи цілий день. Воно світило Ніке, що сидів на ґанку будиночка Єви-Лотти й робив із кори човники Расмусові, що випробовував уже готові в діжці з дощівкою на причілку. Воно гралося на русявому волоссі Єви-Лотти, що сиділа на своїй канапі й ненавиділа Ніке, який не хотів випустити її надвір. І воно дратувало інженера Петерса, бо того чудового літнього дня його дратувало геть усе, то чого б він мав робити виняток для сонця. Та воно, незважаючи на роздратування інженера Петерса, спокійно долало свій шлях далі і дійшло нарешті, як йому й належало, до вечірнього пруга, і зникло десь за лісами на суходолі. Отак скінчився другий день на острові.
Ні, не скінчився. Він саме тепер почався. Почався з того, що інженер Петерс зайшов до кімнати Єви-Лотти. На Єву-Лотту він не звернув ніякої уваги: з нею він усе з'ясував. На лихо, вона випадково побачила, як забирали Расмуса, їй пощастило закрастися до машини, бо той йолоп Сванберґ не охороняв її як слід, тут вона заважала, але доводилось терпіти з надією, що вона допомагатиме втихомирювати хлопця, поки його впертий батько нарозумиться, — це, власне, все, що можна було сказати про Єву-Лотту. Більше нічого в ній його не цікавило. Він хотів порозмовляти з Расмусом.
Расмус лежав уже в постелі, розіклавши на покривалі п'ять зроблених з кори човників. На стіні висів його лук. Він був багатий і щасливий. На цьому острові йому подобалось, і кіднапер був добрий.
— Слухай, малий, — звернувся до нього інженер Петерс і сів на край канапи, — що б ти сказав, якби тобі довелося лишитись тут на ціле літо?
На обличчі в Расмуса розквітла усмішка.
— На ціле літо! Який ти добрий! То ми з татом гарно відпочинемо в цьому будиночку.
"Один нуль на користь Расмуса" — подумала Єва-Лотта і зловтішно посміхнулася. Але розважливо промовчала, з інженером Петерсом краще було не заводитись.
Ніке сидів на стільці перед вікном і, видно, був дуже задоволений. Нарешті це зухвале дівчисько змушене мовчати.
Інженер Петерс був не такий задоволений.
— Слухай, Расмусе… — почав він. Але Расмус перебив його:
— І ми будемо щодня купатися, правда? Я можу зробити п'ять помахів на воді й не піти під воду. Хочеш побачити, як я роблю п'ять помахів?
— Добре, добре, — мовив інженер Петерс, — але…
— От буде цікаво! — не вгавав Расмус. — Якось улітку, коли ми купалися, Маріан пішла під воду. Лише забулькало: буль-буль-буль. Але відразу виринула. Маріан може зробити тільки чотири помахи.
— На біса мені твоє плавання! — трохи знервовано вигукнув інженер Петерс. — Я хочу знати, де твій батько сховав свої папери з червоними цифрами.
Расмус насупив брови і осудливо мовив:
— Пхе, ляпало, який ти дурний. Хіба ти не чув, як тато сказав мені мовчати?
— Начхати нам тепер на твого тата. А крім того, такий малий шмаркач не повинен казати на старшого "ти". Зви мене інженером Петерсом.
— А хіба тебе так звуть? — спитав Расмус і любовно погладив свого найкращого човника.
Петерс промовчав. Він збагнув, що мусить опанувати себе, коли хоче домогтися якогось успіху.
— Расмусе, я подарую тобі щось дуже гарне, як ти скажеш мені те, що я прошу, — лагідно мовив він. — Я подарую тобі парову машину.
— Парова машина в мене вже є, — відповів Расмус. — Човники з кори кращі.
Він тицьнув свого найкращого човника Петерсові під самий ніс.
— Ти колись бачив кращого човника, інженере Петерсе?
Потім почав совати його сюди й туди по покривалі. Це він плив до Америки, де мешкають індіянці.
— Коли я виросту, то стану індіянським ватажком і вбиватиму людей, — заявив Расмус. — Але жінок і дітей не вбиватиму.
Петерс нічого не сказав на таку сенсаційну заяву. Він силкувався бути спокійним і обмірковував, як спрямувати думки Расмуса в потрібне йому річище.
Човник із кори плив покривалом, ведений засмаглою, не дуже чистою дитячою ручкою.
— Ти кіднапер, — мовив Расмус, а його очі тим часом стежили за човником, що плив океаном, і думки також були там.