до н.е. китайські джерела згадують про існування племені юечжі, яке займало посушливі степові пасовища в східній частині Таримського басейну. Саме через юечжі китайці отримували зелений нефрит із Хотану та рідкісний білий нефрит, який знаходили у вигляді гальки у річці Яркенд на західному краю басейну. У період Воюючих царств юечжі були відомі як постачальники породистих коней. Завдяки своєму розташуванню на східному кінці Таримського басейну, поблизу коридору Ганьсу, який забезпечував найзручніший шлях до Китаю, юечжі могли служити посередниками між китайськими державами та різними громадами з пустельних окраїн на заході й кочовиками на півночі. Коли на початку ІІ ст. на них напали кочові хунну з Монголії, вони відступили на захід, спочатку в долину річки Ілі, а звідти до Центральної Азії, причому їхня міграція, вочевидь, відбувалася вздовж торговельного шляху, який вони деякий час ще могли контролювати.
Відволікаючись від деталей, цікаво бачити, як протягом 1-го тисячоліття до н.е. Таримський басейн починає виходити на центральне місце в системах сполученості, що тоді зароджувалися. Хоча пустеля Такла-Макан і навколишні гори були серйозними перешкодами, края пустелі, порівняно добре зрошувані гірськими потоками, були придатними для заселення, і там виникла низка оазних поселень, розташованих уздовж двох шляхів зі сходу на захід, що пролягали на північ і на південь від пустелі. Обидва шляхи врешті-решт досягали перевалів, що вели через Памір до Ферганської долини, а північний шлях ще й надавав подальші можливості перейти через Тянь-Шань у долину річки Ілі та Джунгарську улоговину, звідки можна було дістатися до алтайських громад і кочових племен східного казахського степу. Цими мережами рухалися товари й люди, і Таримський басейн став чимось на кшталт плавильного котла культур, куди з півночі рухалися саки, а зі сходу – поселенці з Монголії. Хоча оази мали умови для землеробства, на великих територіях, особливо на сході, нормою був більш кочовий спосіб життя: саме там як окрема етнічна група сформувалися юечжі. З роками, слухаючи розповіді торговців, китайці почали поступово дізнаватися про захід. Незабаром вони стануть проявляти все більшу зацікавленість цим регіоном і активізують торгівлю зі сходу на захід маршрутами, що набагато пізніше здобудуть назву Великий шовковий шлях.
Китайські держави та північні кочовики
Характерною ознакою Східної Чжоу в Китаї був тривалий період конфліктів, що поділяється на період Весни та Осені (770–481 рр. до н. е.) та період Воюючих царств (480–221 рр. до н. е.). На ранніх етапах, у міру того як провідні держави Центральних рівнин виснажували себе, народи периферії, що не були підданими династії Чжоу, почали приймати участь у війні, поки в плутанині союзів і конфліктів відмінності між Чжоу та іншими не почали зникати, і держави Цінь на заході й Чу на півдні не стали частиною Китаю Чжоу.
Боротьба тривала й далі впродовж періоду Воюючих царств. На момент 300 р. до н.е. постійні бойові дії вели 11 держав, але станом на 256 р. до н.е., коли було повалено останнього з титулованих правителів Чжоу, їхня кількість скоротилася до 7, а решту були знищено або поглинуто. Кінець кінцем у 221 р. до н.е. залишилася лише одна держава – Цінь. Її лідер, Їн Чжен, об'єднав увесь Китай і присвоїв собі титул Цінь Шихуанді ("Перший найясніший і божественний імператор Цінь").
Період Весни та Осені й період Воюючих царств були часом безперервних конфліктів, часто масових і жорстоких, але це також був час надзвичайних соціальних, технологічних і культурних змін. Було схоже на те, що стан тотальної війни заохочував людей до винахідливості. Міста зростали в кількості та розмірах, а покращення шляхів сполучення сприяло розквіту торгівлі. Щоби прогодувати зростаюче населення, сільське господарство ставало все більш інтенсивним; відбувався стрімкий розвиток технології і виробництва. Деякі великі міста налічували сотні тисяч мешканців, і імущі люди в них жили непогано. Ліньцзи, столиця держави Ци, була настільки заможною, що її мешканці мали дозвілля, щоб "грати на флейті, бринчати на арфі, щипати цитру або гладити ліру". Вулиці міста були переповнені так, що "повозки терлися краями, а люди у натовпі – плечима".
6.28 Китай від періоду Воюючих царств до часів правління династії Цінь.
Щоби забезпечити швидко зростаюче населення продовольством, сільськогосподарське виробництво досягло величезних масштабів. Нові іригаційні системи, запряжені волами плуги, і поява залізних знарядь праці, що прийшли на зміну бронзовим, підвищили продуктивність, але водночас господарство ставало все більш інтенсивним. Один сучасний письменник, аналізуючи стан землеробства в державі Вей, зазначив, що "обробляється вся земля між хатами селян і між будинками на вулицях. Кожна п'ядь перетворена на вигін чи пасовище".
Не бракувало новацій і в галузі технологій. Хоча метеоритне залізо було відоме ще із часів династії Шан, на момент VI ст. до н.е. ковалі опанували процес виливки виробів з чавуну, який вимагав значно вищих температур. Залізо тепер широко використовувалося для виготовлення всіх знарядь праці й зброї. У військовій справі винахід арбалета з дальністю стрільби до 800 м значно підвищив ефективність бойових дій, а для полегшення торгівлі, яка тепер набула широких масштабів, багато держав почали використовувати власні бронзові монети у формі лопат, ножів і мушель каурі. Енергія та винахідливість цього періоду були дивовижними.
Темпи політичних і соціальних змін були такими, що стара аристократія вже не могла впоратися зі зростаючою складністю завдань, що стояли перед ними. Це призвело до виникнення нових бюрократичних систем, де до чиновницької роботи стали залучати інтелектуальні верстви. Наслідком цього стало зростання чисельності й впливу інтелектуальної еліти та поява шкіл філософської думки на чолі з такими людьми, як Мен-цзи (Менцій) і Кун-фуцзи (Конфуцій), з чиїми іменами пов'язане виникнення даосизму й конфуціанства. Те, що 500 років безупинної і жорстокої війни мали призвести до значного технічного прогресу й підвищення якості управління, не є дивним; але те, що саме в цей період з'являються філософські школи, які обговорювали такі абстрактні поняття, як гуманізм і індивідуалізм, ставить цікаві, хоча й не дуже зручні питання про те, що стимулює розвиток людського розуму.
Під час періоду Воюючих царств були зроблені численні вдосконалення у військовій тактиці та техниці, але жодне з них не було більш далекосяжним, ніж запровадження регулярної кінноти. Кочовики півночі вже давно використовували кінноту, і північні держави Китаю, що воювали з кочовиками, мали добре розуміти її переваги, особливо там, де горбистий рельєф заважав ефективно керувати колісницею. Проте деякий час китайці уперто не бажали засвоювати щось настільки варварське. У 307 р. до н.е. справа дійшла до відкритої суперечки, коли далекоглядний правитель держави Чжао Улін-ван намагався переконати своїх консервативних радників, що Чжао має розвивати власні кавалерійські підрозділи. Логіка короля була очевидною: кіннота потрібна не лише для перемоги над північними кочовиками, але й для захисту кордонів від агресії сусідніх держав; коли виникає військова проблема, логічно користуватися належними засобами для її вирішення. Відповідь його опонентів був типовою для впертих консерваторів усіх часів: зміни небезпечні. Запозичення звичаїв та одягу (штанів) "північних чужинців" може засмутити простих людей Піднебесної та їхніх союзників. "У тих, хто одягається незвичайно, наміри стають безладними; ті, хто нехтують звичаями, стають бунтарями". На це Улін-ван відповів: "Щоби покращити світ сьогодні, треба дещо більше, ніж вміння йти вчорашніми шляхами". Його аргументи перемогли, і кінні лучники, що билися в щільному строю, стали потужною складовою частиною китайської армії.
На північ від ворогуючих китайських держав знаходилися землеробсько-скотарські громади таких народів, такі як ронг і ді, а за ними – повністю кочові племена, залежні від своєї худоби й торгівлі з південними сусідами. Цих людей, що були відомі як вправні вершники та лучники, китайці називали ху, що, скоріш за все, було загальною назвою для всіх, хто веде кочовий спосіб життя, ніж етнонімом окремого народу. На момент VII ст. до н.е. кочове скотарство у цьому регіоні вже було добре розвинене. З V ст. їхні розрізнені племена, що розмовляли багатьма мовами й мешкали на величезній території, починають відігравати важливу роль у свідомості китайців.
Щоб отримувати товари, які не міг забезпечити їхній дуже специфічний спосіб життя, кочовим скотарям було необхідно торгувати. Як наслідок, між кочовиками й китайцями встановилися регулярні торговельні відносини, у яких землероби-скотарі ронг і ді, ймовірно, грали роль посередників. Існують переконливі документальні свідчення того, що держави Чжоу отримували від ху коней, хутра і, ймовірно, велику рогату худобу та овець в обмін на дорогоцінні подарунки – золото, шовк і жінок як наречених. Те, що до північних кочовиків потрапляли карбовані державами монети, вказує на можливість того, що ця торгівля була чимось більшим, ніж простий бартер, і, ймовірно, включала досить складні ринкові операції.
У період Воюючих царств деякі північні держави почали зводити захисні мури, відомі як "довгі стіни" (чангченг), щоби позначити кордони своїх територій. Будівництво мурів почалося на Центральній рівнині, але незабаром поширилося на північні регіони, де наприкінці IV і на початку III ст. три держави вели будівництво по лініях своїх кордонів: Цінь створили кордон, що пролягав від верхів'їв річки Вейхе у північно-східному напрямку до східної частини вигину річки Хуанхе; Чжао побудували два бар'єри на відстані 50–100 км один від одного через степ на північ від Хуанхе; а Янь додали схожий кордон, приблизно продовжуючи лінію від північного муру Чжао на схід до моря. Після об'єднання Китаю під владою династії Цінь перший кордон Цінь було продовжено на північ і на захід до річки Хуанхе, охопивши область Ордос.
Ці довгі стіни, збудовані з каміння та втрамбованої землі, були до 5 м завширшки в основі та 3–4 м заввишки.