Метелик

Анрі Шарр'єр

Сторінка 47 з 106

Таким чином, то по п'ятдесят, то по сто він витяг з нас майте дві тисячі франків. Коли ми вклалися в денну норму, в нас тюремника забрали. І тоді, сподіваючись, що тюремник не донесе на нас, бо він висотав з нас стільки грошей, ми шукали в джунглях уже прийняті складометри й пророблювали ту саму операцію, що й з тюремником. Одного дня тюремник нишком підкрався слідком за нами і став стежити, чи ми не крадемо головешки. Потім він вигулькнув перед нами:

– Ага, ага! Ти далі красти дрова й не платити! Якщо ти не дати п'ятсот франків мені, я на тебе доносити!

Ми подумали, що він тільки погрожує, і відмовилися задовольнити його вимогу. Наступного дня він знову прийшов.

– Ти платиш, а то ввечері сядеш до карцеру!

Ми знову відмовилися. Пополудні він прийшов з наглядачами. Це було жахливо, Метелику! Нас роздягли догола й повели до складометрів, з яких ми брали поліна, потім ці дикуни разом з тюремником-арабом, який немилосердно шмагав нас гарапником, погнали до наших складометрів, примусивши розбирати їх і доповнювати пограбовані. Ця "біганина" тривала два дні, без їжі й без води. Ми часто падали. Тюремник піднімав нас копняками й ударами гарапника. Нарешті ми полягали на землю, неспроможні більше тягнути ноги. І ти знаєш, як він нас підвів? Він скористався з гнізда, схожого на осине, в якому живуть вогняні мухи. Тюремник зрубав гілку, з якої звисало те гніздо, й розчавив його на наших тілах. Ми відчули такий біль, що не тільки схопилися на ноги, а й побігли, мов навіжені. Сказати, що нам було боляче, – це нічого не сказати. Знаєш, як болить, коли укусить оса? Тож уяви собі, що тебе вкусили п'ятдесят-шістдесят ос водночас! Ці вогняні мухи шпилять дужче за ос…

Нас посадили на самий хліб і воду в карцер, зовсім не лікуючи. Навіть після того, як ми змочили ці укуси сечею, вони боліли ще три дні. Я залишився без лівого ока, на яке накинувся цілий десяток вогняних мух. Коли нас повернули до табору, інші в'язні вирішили нам допомогти. Вони ухвалили, що кожен з них дасть нам по головешці однакового розміру, вирубаній з твердого дерева. Це становитиме цілий складометр і буде для нас великою підмогою, бо нам двом лишиться нарубати тільки однин складометр. Ми насилу його нарубали, та все ж таки нарубали. Поволі ми набрали сил. Багато їли. І ненароком нам спало на думку помститися тюремникові, використавши для цього мурах. Шукаючи твердого дерева, ми знайшли в нетрищах величезний мурашник, м'ясоїдні мурахи якого поїдали лань завбільшки з козу.

Тюремник і далі робив свої обходи, перевіряючи роботу, і одного дня ми оглушили його ударом топорища, а потім потягли до мурашника. Ми роздягли тюремника догола й прив'язали до дерева, поклавши його на землю й зв'язавши йому ноги і руки мотузкою, яка правила нам для зв'язування дров.

Сокирою ми зробили кілька подряпин у різних місцях його тіла. А щоб він не закричав, ми набили йому повен рот трави, заткнули його кляпом, а тоді трохи зачекали. Але мурахи не накинулися на нього, тоді ми встромили в мурашник костур, вичекали, коли вони полізли на цей костур, і струсили його над тілом тюремника.

Тепер не довелося довго чекати. За півгодини вже тисячі й тисячі мурашок накинулися на нього. Ти бачив м'ясоїдних мурашок, Метелику?

– Ні, ніколи, Я бачив великих чорних мурах.

– Ці дрібнесенькі й червоні, як кров. Вони відривають мікроскопічні часточки тіла й носять до мурашника. Якщо ми зазнали страхітливого болю після укусів вогняних мух, то уяви собі, чого зазнав тюремник, якого живцем загризали тисячі мурашок. Його агонія тривала три з половиною доби. Через двадцять чотири години в нього уже не було очей. Я визнаю, що ми були немилосердні в своїй помсті, але треба зважити на те, що він зробив з нами! Звісно, наглядачі та інші тюремники-араби скрізь шукали його, здогадуючись, що ми причетні до цього зникнення.

В інших хащах ми щодня поволі копали яму, аби потім закопати там його останки. Наглядачі й далі не знаходили останків тюремника, але вони помітили, що ми копаємо яму. Коли ми йшли на роботу, вони ступали назирці за нами. Ось що нас і погубило.

Одного ранку ми, прийшовши на роботу, відв'язали тюремника, від якого лишився самий тільки кістяк, обліплений мурахами, і саме тієї миті, коли ми тягли його до ями (ми не могли його нести, щоб нас не покусали мурашки), нас заскочили троє тюремників-арабів та два наглядачі. Вони, сховавшись, терпляче чекали, поки ми його поховаємо.

І ось ми офіційно заявили, що спершу ми його вбили, а потім віддали мурашкам. Прокурор, який сперся на висновок судового лікаря, зробив припущення, що на тюремнику т не було жодної смертельної рани, отже, на його думку, ми віддали його з'їсти мурахам живцем.

Наш наглядач-захисник (там наглядачі виступають у ролі адвокатів) сказав нам, що коли наше твердження буде прийнято, то наші голови буде врятовано. Якщо ж ні, то нам каюк. Відверто кажучи, в нас мало надії. Ось чому ми зі своїм другом обрали тебе собі за спадкоємця.

– Будемо сподіватись, я нічого не успадкую від вас, я цього щиро бажаю.

Ми закурюємо, і я бачу, як він дивиться на мене з таким виглядом, мовби промовляючи: "Ну, що ти скажеш нам?"

– Послухайте, друзі, бачу, ви чекаєте, що я вам скажу: я волів би оцінити ваш випадок по-людськи. Тож хочу почути відповідь на останнє запитання, воно анітрохи не вплине на моє рішення: як гадає більшість у цьому залі й чому ви ні з ким не розмовляєте?

– Більшість вважає: ми мали б його вбити, але не віддавати мурахам з'їсти живцем. Що ж до нашої мовчазності, то ми ні з ким не розмовляємо, бо одного дня всі ми мали нагоду збунтуватися і втекти, але цього не зробили.

– Друзі, послухайте мене. Ви вчинили правильно, відплативши тюремникові сторицею за те, що він зробив з вами: його вчинок з гніздом ос чи вогняних мух не можна було простити. Коли вас гільйотинуватимуть, то в останню мить напружено думайте тільки про одне: "Мені відрубають голову, це триватиме тільки півхвилини, необхідні для того, аби прив'язати мене, просунути мою голову в отвір гільйотини й опустити ніж. Його ж муки тривали шістдесят годин. Отже, я став переможцем". А щодо людей з цієї зали, то я не знаю, чи ви маєте слушність, бо ви могли вважати, ніби бунт, вчинений того дня, допоміг би вам усім разом утекти, а інші могли дотримуватися іншої думки. До того ж під час бунту можна було, не бажаючи того, когось убити. Поки що з усіх, хто тут є, гадаю, головами ризикуєте тільки ви й брати Гравілі. Друзі, кожна окрема ситуація неодмінно викликає різну реакцію.

Задоволені нашою розмовою, двоє бідолах покинули мене і знову поринули в мовчанку, яку вони перервали заради мене.


Втеча людоїдів

"Вони його зжерли, цього одноногого!", "Прошу вас, рагу, з дерев'янки!" Або голос, що імітує жіночий голос: "Чи не бажаєте, пане, шматок добре підсмаженої без перцю чоловічини?"

Рідко траплялося, щоб пізньої ночі хтось не викрикнув ту чи ту з цих трьох фраз.

Клузйо і я запитували себе, кого стосувалися ці слова, викрикнуті серед ночі.

Сьогодні пополудні я отримав ключ до розгадки цієї таємниці. До мене підійшов один з головних героїв тієї події, майстер грабувати сейфи, його звати Маріус де Ла-Сьйота. Коли він дізнався, що я знав його батька, Тітена, то не побоявся поговорити зі мною.

Розповівши йому дещо про свою втечу, я спитав його, що виглядало цілком природно:

– А що тебе сюди привело?

– Ох, мене, – зітхнув він, – сюди привела одна брудна історія. Боюсь, за звичайнісіньку втечу схоплю п'ять років. Я брав участь у втечі, яку назвали "втечею людоїдів". Ти ж бо чув викрики серед ночі: "Вони його зжерли" або "Прошу вас, рагу з дерев'янки!" Це стосується братів Гравілів.

Нас шестеро втекло з "Сорок другого кілометра". Серед втікачів були ліонці Деде та Жан Гравілі, брати тридцяти та тридцяти п'яти років, один марселець і я, а також один чолов'яга з дерев'яною ногою родом з Анже та двадцяти– трирічний юнак, що був йому за жінку. Ми вдало вийшли з Мароні, але в морі ми не змогли впоратися із своїм човном, і за кілька годин нас викинуло ір узбережжя Нідерландської Гвіани.

Ніщо не вціліло після цієї катастрофи, ні наші харчі, ні будь-що інше. Ми опинилися, на щастя, вдягнені, в джунглях. Скажу тобі, в цьому місці нема берега, море проникає в праліс. Ці джунглі тут непрохідні, неприступні, там скрізь лежать то зламані, то підмиті й викорчувані з корінням дерева, які безладно попадали одні на одних.

Пробираючись цими хащами цілий день, ми нарешті дісталися суходолу. Тоді поділилися на три пари: брати Гравілі, я і Гезепі, чолов'яга з дерев'яною ногою та його юний друг. Одне слово, ми розійшлися парами в різні сторони, а через дванадцять днів четверо нас – брати Гравілі, Гезепі і я знову зустрілися майже в тому самому місці, де розлучилися. Річ у тім, що джунглі, в яких ми опинилися, були оточені намулом, який буквально всмоктував у себе, і ніхто з нас не знайшов жодного проходу. Мабуть, тобі не варто розповідати, які були в нас пики. Ми прожили всі ці дні, харчуючись корінцями дерев та молодими пагонами. Помираючи з голоду й утоми, доведені до розпачу, ми ухвалили, що Гезепі і я зберемося з рештою сил і повернемося назад до моря, де почепимо якомога вище на дереві сорочку, це буде знаком того, що ми хочемо здатися першому-ліпшому катерові голландської берегової охорони, який неодмінно пропливатиме повз нас. Брати Гравілі, перепочивши кілька днів, мали шукати сліди тих двох останніх наших товаришів.

Зробити це було легко, бо ми домовилися, що кожна пара робитиме на своєму шляху позначки, ламаючи гілки.

Одначе за кілька годин чолов'яга з дерев'яною ногою повернувся, але без свого супутника.

– А де юнак?

– Я залишив його дуже далеко звідси, бо він більше не міг іти.

– Ну й негідник ти!

– А то він сам забажав, аби я повертався без нього.

Цієї миті Деде помітив, що той на своїй єдиній нозі має черевик юнака.

– До того ж ти роззув його й сам узувся! Вітаю тебе! Ти непогано виглядаєш, ти далеко не в такому стані, як ми. З усього видно, що ти щось їв.

– Так, я знайшов поранену мавпу.

– Тобі пощастило, – сказав Де де й підвівся з ножем у руці, бо, здається, все зрозумів, побачивши його чимось наповнений заплічний мішок.

44 45 46 47 48 49 50

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: