На твердих, як залізо, стінах не виявилось ні плямки плісняви, кістки скелетів теж були сухі. А в Атана стіни печери відразу за входом були вкриті тонким шаром ніжнозеленого моху.
Тут у печері час минав непомітно. Вибравши кілька найцікавіших скульптур, ми домовились, що Лазарус і Білл вилізуть назовні і візьмуть від мене фігурки, які мені треба було просунути, не подряпавши, крізь вузький отвір. Це було багато легше сказати, ніж зробити: нести що-небудь так, щоб не пошкодити його, та ще й освічувати ліхтариком шлях зовсім неможливо в таких умовах. І взагалі, як повзти самому, коли руки зайняті? Тільки тепер я оцінив спритність Лазаруса, що лазив сюди сам уночі і лиш один раз трохи подряпав скульптуру — морду звіра.
По черзі пересуваючи перед собою кілька каменів, я дістався до кінця виходу і почув здивований крик Білла, але за шумом прибою не зміг розібрати слів. Шлях був загороджений скульптурами, і я не міг лізти далі, поки Лазарус не забере їх від мене. Я виглянув назовні слідом за рукою Лазаруса і раптом зрозумів, що сталося: там було цілком темно, наступила ніч.
Лазарус узяв від мене один за одним усі камені і передав їх далі Біллу. Коли отвір було звільнено, я виповз назовні і не впізнав навколишньої місцевості. При тьмяному світлі молодого місяця ледве можна було розрізнити контури скелі. Коли я, нарешті, опинився в безпечному місці на плато, я весь тремтів, коліна в мене підгиналися. Я переконував себе, що, можливо, я дуже змерз. Адже в печері було холодно, а ще гірще стало, коли я голий виліз на нічний вітер.
Поки ми з Біллом видиралися нагору, Лазарус устиг ще раз спуститись в печеру з двома сувоями матерії, які повинні були залишитись там.
Ми швидко одяглись і, жадібно ковтаючи гарячий кофе з термоса, показували фотографу свою нічну здобич. Я помітив, що Лазарус трохи покашлює, і Білл теж признався, що не зовсім добре себе почуває. Ми знали, що після відвідин "Пінто" в селищі почався коконго. Хоч цього разу хвороба лютувала не так, як завжди, все ж таки вона була небезпечна. Я дуже боявся, що коли Білл чи Лазарус захворіють, то останній, сповнений забобонів, не тільки не переборе страх передаку-аку й табу, але ще дужче боятиметься.
Білл мав непромокальну куртку, я дав свою Лазарусу, а сам узяв мішок з цінними фігурами. Перш ніж іти до коней, Лазарус при тьмяному світлі місяця докладно оглянув усе навколо, щоб часом не залишилося клаптя паперу чи якогось іншого сліду. Потім наш караван вирушив у дорогу.
Мішок був важкий, а місцевість надзвичайно кам'яниста, і триматися на коні в сідлі з одним стременом виявилось нелегко. Та ось ми досягли стародавньої брукованої дороги, і я, під'їхавши до Лазаруса, зауважив, що в печері не виявилось злих аку-аку.
— Це тому, що я спустився туди першим і сказав потрібні слова, — спокійно відповів він.
Що це були за слова, я так і не дізнався. Я не дізнався також, чому треба було лізти роздягненим у печеру, де завжди гуляє вітер. Можливо, печерний аку-аку дуже старомодний і звик бачити відвідувачів тільки з набедреними пов'язками? Спитати про це я не наважувався: адже Лазарус думав, що я все знаю про аку-аку не гірше за нього, коли навіть не краще.
Ми мовчки їхали шляхом, тільки копита коней цокотіли на бруківці. От почулося скрипіння самотнього вітряка в Ханга-о-Тео. Крізь хмари, що пливли по небу, раз у раз витикався молодий місяць і зацікавлено заглядав у мішок з скульптурами. Ніч була повна таємниць. Віяв холодний вітер, і ми не зупинились на водопій біля вітряка, як звичайно, а погнали коней далі: адже Лазарус кашляв.
Розділ IX
СЕРЕД БОГІВ І ДИЯВОЛІВ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ ОСТРОВА ПАСХИ
Тими днями, коли ми проникали в потаємні печери, по острову Пасхи разом з аку-аку мандрував інший страшний привид. З'явившись кілька тижнів тому, він ходив із хати в хату, і ніхто не міг зачинити перед ним двері. Він ставав усе настирливішим і невдовзі добрався до нас в Анакену. Привид залазив всередину через рот і ніс ошаленів по всьому тілу. Приїхавши зайцем із-за океану, він прокрався на берег під назвою коконго.
Бургомістр тільки двічі встиг сходити по камені, як коконго постукав і до його дверей. Він ще кілька днів кріпився, але, зрештою, мусив злягти. Коли я відвідав його, він щасливо посміхнувся і сказав, що коконгозвичайно лютує гірше, ніж зараз: він, напевно, швидко видужає.
Через тиждень я знову пішов до нього. Тепер бургомістр лежав уже в сільській лікарні. Я привітався з новим лікарем, який прибув замість колишнього кораблем "Пінто", і попрямував до маленької палати, де лежали кашляючи, хворі на грип. Я не міг знайти серед них бургомістра і вже почав хвилюватись, як раптом в одному кутку піднявся на ліктях худий, старий, виснажений чоловік і заговорив до мене хрипким голосом:
— Сеньйоре Кон-Тікі, я тут.
Побачивши бургомістра, я дуже злякався.
— Запалення легенів, — прошепотів лікар. — Йому було дуже погано, але я сподіваюсь, що ми врятуємо його.
Бургомістр лежав блідий, як мрець, з запалими щоками і судорожно посміхався своїми тонкими губами. Ледь помітним кивком він запросив мене сісти на край ліжка і прошепотів на вухо:
— Усе буде гаразд. Коли я видужаю, ми разом звершимо великі діла. Коконго забрало в мене внучку. Вона з неба покаже мені шлях. Я розумію, що це не кара. Тільки почекай, сеньйоре Кон-Тікі, ми з тобою ще будемо робити великі діла.
З важким серцем я покинув лікарню. Страшно було бачити завжди веселого бургомістра в такому стані. Він так дивно поводився! Я так і не міг зрозуміти, на що він натякав. Можливо, він говорив так недоладно й очі в нього блищали з гарячки? Звичайно, дуже добре, що цей надто забобонний чоловік не вважав свою хворобу кароюаку-аку. Хоч це здалося мені дивним.
Минали дні. Внучка бургомістра була єдиною жертвою коконго. Сам він згодом настільки поправився, що перебрався додому. Коли я зайшов відвідати його, він так само дивно посміхався, і хоч температура в нього спала, однак він повторював ті самі загадкові слова. Першого тижня бургомістр був надто кволий, щоб повернутись до своєї бригади в Анакену. Він залишився вдома зі своєю дружиною, і ми постійно посилали йому масло та іншу ситну їжу, щоб він якнайшвидше видужував.
Наймолодший брат бургомістра, маленький Атан, цього разу не захворів на коконго і зовсім перестав боятися кари аку-аку. Позбувшись відповідальності за печеру і пов'язаного з нею страху, він став зовсім іншою людиною. Замість кари він дістав велику нагороду і міг тепер спокійно глядіти в майбутнє. За поняттями остров'ян, Атан став багатою людиною. Одежу і гроші він сховав у своєму природному сейфі під землею. Атан і не думав, вважати тяжку хворобу бургомістра карою за порушення табу. А втім, він навіть не підозрював, що брат теж носив камені з своєї печери. Атан все ще радив мені спитати бургомістра про його печеру, як тільки той видужає, бо вона найважливіша з усіх печер.
Лазарус також майже не хворів. Вранці другого дня після нашої поїздки до його печери він з'явився перед моїм наметом і, кашляючи, хрипким голосом спитав, як я себе почуваю.
— Чудово, — відповів я.
Лазарус зрадів цьому. Добре, що він не спитав про Білла, бо сьогодні той почував себе набагато гірше. Кілька днів Лазарус кашляв і приймав ліки, але хвороба пройшла, і він не лягав до ліжка. Він теж дістав добру винагороду для себе й для сестер. В той час як сільський лікар боровся з коконго в селищі, експедиційний лікар мав по вуха роботи з нашими людьми, яких тепер набиралось до ста чоловік. У нас було доволі антибіотиків та інших ліків, які дуже згодились остров'янам, що працювали на розкопках. Всі вони дуже любили таблетки від болю голови і, коли ми не бачили, їли їх, як цукерки.
Ми відбивали хвилі коконго одну за одною і, невдовзі почували себе впевненіше. Та біда ніколи не приходить сама, і тут сталася подія, яка наробила в селищі чимало галасу.
Якось, сидячи у себе в хаті, повній печерних каменів, і чекаючи на машину, щоб завезти їх до табору, бургомістр пережив великий страх. Уже було досить того, що капітан забрав у машину черниць, як тут ще неждано перед приїздом капітана постукав до дверей Гонзало і помітив кам'яного омара, якого бургомістр не встиг заховати.
— Це старовинна річ, — заявив Гонзало, жадібно схопивши з долівки скульптуру.
— Ні, нова, — збрехав бургомістр.
— А я кажу, що вона старовинна, — наполягав Гонзало.
— Я її сам навмисно зробив такою, — відповів бургомістр.
Врешті Гонзало довелось здатися.
Прибувши до табору, бургомістр зразу розповів про випадок з Гонзало і просив мене нізащо не промовитися нікому, що він узяв камені з родової печери.
— Сеньйор Гонзало, мабуть, про щось здогадується, — недовірливо заявив бургомістр. — Він ніяк не хотів повірити, що я сам зробив омара.
Після цього до намету зайшов Гонзало і теж розповів про це саме, щиро переконаний, що розгадав таємницю печер.
— Бургомістр тебе обдурює, — сказав він. — Я бачив надзвичайно красивого омара, і бургомістр заявив, що сам його зробив. Гляди не попадися, коли він прийде І скаже, що скульптура з печери.
Він був страшенно здивований, почувши, що бургомістр уже приніс мені омара і розповів усе про відвідини Гонзало.
Бургомістр тепер був насторожі і, з метою самозахисту, розпустив у селищі чутку, що сам робить дивовижні скульптури. Коли почався грип і бургомістру довелось лягти в ліжко, якось увечері до нього завітали Гонзало й Ед. Вони зустріли на подвір'ї бургомістрового зятя Ріророко і не встигли привітатись до нього, як той почав хвалитись, які чудові скульптури виготовляє його тесть з каменю. Бургомістр має спеціальні різці, якими: робить омарів, тварин і човни; потім він миє їх водою І натирає банановим листям, щоб фігурки скидалися на старовинні.
Ні Ед, ні Гонзало самі не питали про камені в бургомістра, тому ще більше здивувались цьому щирому признанню і відразу розповіли про це мені. В той час бургомістр лежав безпомічний в ліжку з високою температурою і не міг ні робити фігурок, ні носити їх з печери. Але Гонзало насторожився і намагався дізнатись про все в остров'ян.