Я подаю цей папір, записаний доктором Манеттом, до рук президентові.
— Нехай прочитають.
Серед мертвого мовчання й тиші почали читати папера. Обвинувачений з любов'ю дивився на свою дружину, його дружина від нього переводила свій стурбований погляд на батька, доктор Манетт втупив очі в того, що читав; мадам Дефарж не спускала •очей з обвинуваченого; Дефарж увесь час зорив на свою радіючу жінку, а всі інші уважно дивилися на доктора, який не бачив нікого з них. Папір був такий.
Розділ X.
ЯКІ САМЕ ТІНІ.
Я, Олександер Манетт, нещасний лікар, родом з Бове, що потім мешкав у Парижі, пишу оцю сумну історію в моїй скорботній камері в Бастілії протягом останнього місяця року 1767-го. Пишу крадькома, уривками, серед усяких труднощів. Маю заховати це писання в стінці в каміні, де я поволі і з великим трудом підготував для нього потайне місце. Якась співчутлива рука, може, знайде його тут, коли я й мої скорботи зотліють.
Ці слова пишу з великими труднощами заржавілим цвяхом, наскрябавши сажі й вугілля з каміна і змішавши з кров'ю, останнього місяця десятого року мого ув'язнення. Надія цілком покинула моє серце. З деяких страшних пересторог, що я примітив їх у собі, я знаю, що розум мій ненадовго залишиться здоровим, проте я урочисто об'являю, що в цей час я здорового розуму... що пам'ять моя точна й певна... що я пишу правду й Що я готовий дати відповідь за ці останні мої слова, чи їх лрочитае хтонебудь з людей, чи перед престолом вічного судді.
Однієї хмарної місячної ночі на третьому тижні грудня (думаю двадцять другого числа цього місяця) року 1757-го, я проходжувався в безлюдній частині Сенської набережної, щоб освіжитися, на відстані години ходи від місця мого мешкання на вулиці Медичної Школи, коли почув позад себе гуркіт карети, що їхала дуже швидко. Коли я став набік, щоб пропустити її повз себе, побоявшися, що вона може переїхати мене, то з вікна висунулася голова й голос наказав візникові спинитися.
Карета спинилася, скоро візник стримав коней, і той самий голос назвав мене на імення. Я озвався. Карета була так далеко вперед мене, що два джентлмени встигли відчинити дверці й вийти раніш, ніж я порівнявся з ними. Я примітив, що вони обидва були закутані в плащі й, очевидячки, ховалися. Коли вони стояли біля дверець поруч один одного, я примітив, що вони на вигляд були мого віку, або трохи молодші, і що вони були дуже схожі на зріст, на маніри й голосом і (оскільки я міг бачити) навіть і лицем.
— Ви доктор Манетт? — сказав один.
— Я самий.
— Доктор Манетт, що був раніш у Бове, — сказав другий,— молодий лікар, первісно досвідчений хірург, що за останній рік чи два набув слави в Парижі?
— Джентлмени, — відповів я, — я доктор Манетт, про якого— ви так похвально говорите.
— Ми були у вашому помешканні, — сказав перший, — і там не пощастило застати вас дома; ми довідалися, що ви правдоподібно пішли в цьому напряму, і поїхали слідом за вами,, сподіваючися наздогнати вас. Будь ласка, сідайте в карету.
Маніри обох були владні й, сказавши ті слова, вони обидва повернулися так, що я опинився між ними й дверцями карети. Вони були озброєні. Я — ні.
— Джентлмени, — сказав я, — вибачайте, однак я звичайно питаю, хто робить мені честь, звертаючися до мене по допомогу,, і. який той випадок, що ради нього мене кличуть.
У відповідь на це сказав той, що говорив другим:
— Докторе, ваші пацієнти — люди значного становища.. Щождо випадку, то ми такі певні вашої майстерности, що переконані, що ви краще дізнаєтеся сами, ніж ми зможемо описати вам. Досить. Будь ласка, ви сядете до карети?
Мені не залишалося нічого іншого, як скоритися, і я сів мовчки. Обидва сіли слідом за мною, — останній вскочив, закинувши наперед підніжки. Карета повернула й поїхала так швидко, як і перед тим.
Я повторюю цю розмову точно, як вона відбулася. Не маю сумніву, що це те саме, слово до слова. Я описую все точно, як воно було, напружуючи свою думку, щоб не відхилятися від завдання. Там, де я роблю такі'знаки, що їх показано далі, там я на час перериваю писати й ховаю мій папір у потайне місце. хххххх
Карета залишила міські вулиці позаду, проїхала північну заставу й виїхала на польову дорогу. Так десь зо три чверті милі від застави я тоді не рахував відстані, а потім, коли знов переїздив тією самою дорогою — вона звернула з головної дороги и зараз спинилася коло самотнього будинка. Ми всі троє встали й пішли вогкою грузькою стежкою в саду, де розлився занехаяний фонтан, до дверей будинка. Дверей не відчинили відразу, на перший дзвінок, і один із моїх проводирів ударив того, що відчинив їх, важкою рукавицею по лицю.
В цьому вчинку не було нічого такого, що притягло б до— себе мою особливу увагу, бо я часто бачив, як били простих людей гірше, ніж собак. Однак другий із двох, розсерджений так само, вдарив його таким самим способом рукою. Погляд і поведінка обох братів були остільки схожі, що я тоді вперше примітив, що вони були близнята.
Від того часу, як ми встали з карети коло хвіртки (що була замкнена, і що її один з братів одімкнув, а потім знову замкнув), я чув крики, що виходили з верхньої кімнати. Мене повели прямо до тієї кімнати; крики ставали голоснішими, коли ми піднімалися по сходах, і я знайшов там хворого, що лежав на ліжку в сильній гарячці.
То була жінка, дуже гарна й молода, напевне не набагато більш як двадцяти років. Волосся було покошлане й порване на клоччя, її руки були прив'язані до боків шарфами й хустками. Я примітив, що всі ці обв'язки були частинами джентлменського одягу. На одній з них, а саме на шарфі з торочками до парадного вбрання, я побачив вишиваний дворянський герб і літеру Е.
Я побачив це в перші хвилини, коли споглядав хвору; бо, неспокійно кидаючись, вона повернулася лицем униз, на краю— ліжка, і запихала кінець шарфа в рот, була небезпека, що вона задушиться. Перша моя дія була витягти її руку, щоб звільнити дихання, і коли відсував шарф набік, я и побачив край вишивання.
Я обережно перевернув її на спину, поклав їй на груди свою руку, щоб заспокоїти її и притримати, і подивився їй у лице. Очі їй були широко розкриті й дикі; вона безнастанно пронизливо кричала й повторювала слова: "мій чоловік, мій батько й мій брат", потім лічила до дванадцяти и казала "тс . На хвилину, не більш, вона переставала лічити, потім знову починала пронизливо кричати: "мій чоловік, мій батько й мій брат , лічила до дванядцяти й казала "тс". Не було змін ні в порядку, ні в тоні. Вона власне й не переставала, а були тільки правильні павзи на хвилину і в повторюванні тих самих звуків.
— Як давно, — спитав я, — це триває?
Щоб відрізнити братів, я зватиму одного старшим, а другого Молодшим; під старшим я розумію того, що виявляв більше владности. Так от старший відповів:
— З минулого вечора, близько такого часу.
— В неї є чоловік, батько й брат?
— Брат.
— Чи не розмовляю я з її братом?
Він відповів з великим презирством:
— Ні.
— В неї якісь недавні спогади, зв'язані з числом дванадцять?
Молодший брат нетерпляче відповів:
— Про дванадцять годин.
— Бачите, джентлмени, —сказав я, все ще державши мою руку на її грудях, — який я некорисний у такому стані, як ви привезли мене. Якби я був знав, що мені доведеться тут побачити, я б запасся тим, що потрібне. А тепер тільки марно йде час. У такому безлюдному місці не дістати будь-яких ліків.
Старший брат подивився на молодшого, який сказав чванливо: "Тут є скринька з ліками", пішов дістав її з шахви и поставив на столі. хххххх
Я відкрив деякі пляшечки, понюхав їх і приклав пробки до губів. Коли б я не захотів уживати нічого, крім наркотичних ліків, що були сами по собі отрутою, то в мене не було б ніяких ліків.
— У вас вони викликають сумнів? — спитав молодший брат.
— Ви бачите, месьє, що я хочу використати їх, — відповів я й не сказав більше ні слова.
З великим трудом і після багатьох зусиль я примусив хвору проковтнути дозу, що я хотів їй дати. Я мав намір повторити її по деякім часі, і що для цього треба було простежити її вплив, то я сів коло ліжка. Услуговувала боязка и пригнічена жінка (дружина того чоловіка, що відчиняв двері), яка тепер одійшла в куток. Будинок був вогкий, застарілий й бідно устаткований, — очевидячки, в ньому оселилися недавно й використовували тимчасово. На вікна повішено було товсті старі завіси, щоб заглушити пронизливі крики. А вони продовжувалися й далі в правильній послідовності: спершу крик "мій чоловік, мій батько, мій брат", потім рахування до дванадцяти і "тс". Вона кидалася так, що я не наважився розв'язати тих обв'язок, які стримували руки; проте я обдивився їх, щоб побачити, чи їй не болісно. Єдине, що підбадьорювало мене, так це було те, що коли я прикладав свою руку до Грудей хворої, їй ставало трохи легше, і вона на декілька хвилин заспокоювалася. Проте це ніяк не впливало на крики: маятник не міг бути правильнішим.
Зважаючи на те, що моя рука робила такий вплив (принаймні, я так гадав), я сидів уже з півгодини коло ліжка; обидва брати дивилися на це, аж поки старший сказав:
— Тут є ще хворий.
Я кинувся й спитав:
— Що? Теж тяжкий випадок?
— Краще подивіться сами, — відповів він байдуже і взяв світло. хххххх
Другий хворий лежав у другій кімнаті, по других сходах, що мала вигляд горища над стайнями. Над однією частиною її була низька затинькована стеля, решта була відкрита аж до черепиці, що нею покрито було дах з перехрещеними балками. Тут лежало сіно й солома, хворост на підпал і купа яблук у піску. Я мусів пройти через цю частину, щоб потрапити до другої. Я пам ятаю все докладно й твердо. На цих деталях я випробовую свою пам'ять і бачу їх усі, в цій моїй камері в Бастілії, майже на кінці десятого року мого ув'язнення, як я бачив їх тієї ночі.
На сіні на підлозі, з кинутою під голову подушкою, лежав гарний селянський хлопець — хлопець не більш сімнадцяти років; він лежав на спині, зціпивши зуби; стиснута в кулак права рука була на грудях; блискучі очі дивилися прямо вгору. Я не міг бачити де була його рана, коли став на одно коліно над ним; проте я міг бачити, що він умирав од рани, що її завдано1 гострою зброєю.
— Я лікар, мій бідний хлопче, — сказав я.—Дай мені подивитися на твою рану.
— Я не хочу, щоб її оглядали, — відповів він, — облиште.
Рана була під рукою, і я умовив його прийняти руку.