— Я вже сказав, що я безумець.
— Перша справа в житті для вас — кохання, любий Ла Моль?
— Одна, пані, єдина.
— Що ж, хай так. З решти я зроблю лише додаток до кохання. Ви кохаєте мене, ви бажаєте жити при мені?
— Моя єдина молитва до бога, щоб він ніколи не розлучав мене з вами.
— І ви не покинете мене. Ви потрібні мені, Ла Моль.
— Я потрібен вам? Сонцю потрібен світлячок?
— Якщо я скажу вам, що кохаю вас, чи будете ви цілком віддані мені?
— О, чи я й так не відданий вам уже, пані, всією душею моєю?
— Так. Але ви ще маєте сумніви.
— О, я винен, я невдячний, або, як я вже сказав вам і знову скажу, я безумець. Але чого пан де Муї був у вас сьогодні ввечері? З якої причини я бачив його сьогодні вранці у герцога д'Алансона? Для чого цей вишневий плащ, біле перо, спроби наслідувати мої манери?.. Ах, пані, я маю підозру не на вас, а на вашого брата!
— Нещасний! — сказала Маргарита. — Він гадає, що герцог Франсуа доведе свою прислужливість до того, що заведе коханця для сестри. Безумець, він говорить про свої ревнощі і — не догадується! Та знаєте ви, Ла Моль, що герцог д'Алансон завтра ж убив би вас власними руками, коли б дізнався, що ви були сьогодні ввечері тут, коло моїх ніг, і що я не відштовхую вас, а кажу: залишіться, Ла Моль, бо я кохаю вас, прекрасний мій дворянине. Чуєте? Кохаю! Так, кажу вам ще раз: він убив би вас!
— Боже великий! — скрикнув Ла Моль, відступаючи назад і з жахом дивлячись на Маргариту. — Чи може це бути?
— В наші часи і при нашому дворі все може бути, друже. Тепер ще кілька слів: де Муї не до мене приходив у Лувр, перебравшись у ваш плащ і закривши обличчя вашим капелюхом. Він приходив до герцога д'Алансона. Але я завела його сюди, думаючи, що то ви. В його руках наша таємниця, Ла Моль, треба його привернути до себе.
— Я волію вбити його, — сказав Ла Моль, — це швидше й певніше.
— А я, відважний мій дворянине, — сказала королева, — волію, щоб він був живий, і — щоб ви знали все — життя його для нас не тільки корисне, а й потрібне. Вислухайте мене і обміркуйте добре мої слова, перш ніж відповісти мені: чи досить кохаєте ви мене, Ла Моль, щоб радіти, якщо я стану справді королевою, тобто володаркою справжнього королівства?
— Ах, пані, я кохаю вас так, що бажаю того, чого ви бажаєте, хоч би бажання це стало нещастям усього мого життя!
— Чи згодні ви допомогти мені здійснити це бажання, щоб стати ще щасливішим?
— О, я втрачу вас, пані! — скрикнув Ла Моль, закриваючи обличчя руками.
— Ні, навпаки. Замість бути першим між моїми слугами, ви станете першим між моїми підданими. Та й годі.
— О, не з інтересу... не з честолюбства, пані... Не скверніть почуття, які я маю до вас... відданість, сама відданість!
— Благородна душа! — сказала Маргарита. — Добре, так, я приймаю твою відданість і зумію бути вдячна.
І простягла йому обидві руки; Ла Моль вкрив їх поцілунками.
— Ну? — сказала вона.
— Ну, так! — відповів Ла Моль. — Так, Маргарита, я починаю розуміти той таємничий проект, про який ходили невиразні чутки між гугенотами напередодні святого Варфоломія, — проект, задля виконання якого послано було в Париж і мене і стільки інших, значно достойніших від мене людей. Ви бажаєте справжнього Наварського королівства, яке мусить замінити собою королівство фіктивне, і король Генріх керує справою. Де Муї в змові з ним, — правда? Але що робить в цій справі герцог д'Алансон? Де тут трон для нього? Я не бачу. Чи такий же... друг вам герцог д'Алансон, щоб допомагати вам і не вимагати собі нічого за небезпеку, на яку він наражається?
— Герцог, друже, влаштовує змову на власну користь. Хай дурить сам себе: його життя відповідає за наше.
— Але я, я служу йому, чи можу я його зрадити?
— Зрадити? В чому? Що він довірив вам? Чи не він сам зрадив вас, давши де Муї ваш плащ і капелюх, як засіб пройти до нього? Ви на службі у нього, кажете ви! Чи не були ви моїм прихильником, перш ніж стали служити йому? Чи дав він вам такий доказ своєї дружби, який дала вам я про моє кохання?
Ла Моль підвівся блідий і ніби вражений громом.
— О, — промурмотів він, — Коконна казав правду. Інтрига обвиває мене своїми кільцями. Вона задавить мене.
— Ну? — спитала Маргарита.
— Ну, — сказав Ла Моль, — от моя відповідь. Кажуть, — і я чув це на другому кінці Франції, куди дійшла до мене слава вашого імені та загальновідомої краси вашої, дійшла і торкнулася мого серця, як невиразне поривання до майбутнього, — кажуть, що ви кохали кілька разів і що кохання ваше було завжди фатальне для тих, кого кохали ви, що смерть з ревнощів майже завжди виривала у вас ваших коханців.
— Ла Моль!..
— Не перепиняйте мене, дорога Маргарита, бо додають ще, ніби ви переховуєте в золотих скриньках серця цих вірних друзів[77] і що часом ви приділяєте цим сумним останкам меланхолічний спогад, побожний погляд. Ви зітхаєте, королево моя, ваші очі затуманюються, — отже це правда. Ну, що ж! Зробіть мене найкоханішим і найщасливішим з улюбленців ваших. Іншим ви протинали серця і тепер серця ті ховаєте. Зо мною ви робите більше, — під небезпеку ви підставляєте мою голову... Ну, Маргарита, заприсягніться ж мені перед образом бога, що врятував мені життя, заприсягніться, що коли я вмру за вас, як це віщує мені сумне передчуття, заприсягніться, що переховаєте цю голову, яку кат відділить від мого тіла, і уста ваші торкатимуться часом до неї. Заприсягніться, Маргарита, і обіцянка такої нагороди від моєї королеви зробить мене німим, зрадником, негідником, якщо це буде вам потрібно, тобто цілком відданим, яким повинен бути ваш коханець і ваш спільник у змові.
— О, яке страшне безумство, дорогий мій! — сказала Маргарита. — Яка фатальна думка, коханий!
— Заприсягніться...
— Заприсягнутись?
— Так, на цьому срібному ковчежку, над яким зноситься хрест. Заприсягніться.
— Ну, що ж! — сказала Маргарита. — Якщо, не дай боже, похмурі передчуття твої справдяться, прекрасний дворянине мій, присягаюсь тобі на цьому хресті, ти будеш доти зо мною, живий чи мертвий, доки я сама буду жива; і якщо я не зможу врятувати тебе від загибелі, на яку ти йдеш для мене, — для мене однієї, я це знаю, — я дам, принаймні, бідній душі твоїй втіху, якої ти просиш і якої ти заслужиш.
— Ще слово, Маргарита. Тепер я можу вмерти, ти заспокоїла мене щодо моєї смерті. Але так само я можу лишитись живим, ми можемо мати успіх: король Наварський може стати королем, ви можете стати королевою, і тоді король візьме вас із собою; обітниця не жити подружнім життям, яку ви склали між собою, відпаде, і тоді нам доведеться розійтись. Отже, Маргарита, дорога Маргарита, кохана, одним словом ви заспокоїли мене щодо моєї смерті, другим словом заспокойте тепер щодо мого життя.
— О, не бійсь нічого! Я твоя і тілом і душею, — скрикнула Маргарита, кладучи знову руку на хрест на ковчежку. — Якщо я поїду, ти поїдеш зо мною, а якщо король не згодиться взяти тебе, я теж не поїду.
— Але ви не насмілитесь противитись!
— Любий Гіацинт мій[78], — сказала Маргарита, — ти не знаєш Генріха. В цей час Генріх думає тільки про одно: щоб стати королем, і цьому бажанню він принесе в жертву все, що має, а тим більше те, чого не має. До побачення.
— Пані, — усміхаючись сказав Ла Моль, — ви відсилаєте мене?
— Пізно, — сказала Маргарита.
— Безперечно. Але куди ж я піду? В моїй кімнаті пан де Муї з герцогом д'Алансоном.
— Так, правда ваша, — сказала Маргарита з чарівною усмішкою. — Та й взагалі у мене багато чого є розказати вам про змову.
Від цієї ночі Ла Моль став не звичайним улюбленцем, він міг високо підносити голову, якій, — чи жива вона буде чи мертва, — забезпечено таке солодке майбутнє.
Проте чоло його часом важко схилялося вниз, щоки бліднули, похмурі міркування прорізували борозну між бровами у молодого чоловіка, колись такого радісного, тепер такого щасливого.
XXVII. Рука божа
Генріх сказав пані де Сов, коли йшов від неї:
— Лягайте в ліжко, Шарлотта. Удайте, ніби ви тяжко хворі і ні в якому разі нікого не приймайте завтра цілий день.
Шарлотта виконала його наказ, не питаючись про мотиви, які мав король, кажучи це. Вона почала звикати до його ексцентричностей, як сказали б у наші часи, або до його фантазій, як тоді говорили.
До того ж вона знала, що Генріх ховає в душі своїй таємниці, про які не говорить нікому, в думках своїх — плани, які боїться виявити навіть у мріях, отже вона слухняно скорилася його бажанням, певна, що найчудніші його витівки мають свою мету.
Того ж вечора вона почала жалітися Даріолі на тяжкий біль голови і потьмарення в очах. Це були симптоми, які вказав їй Генріх.
Другого дня вона удала, ніби хоче встати, але тільки поставила ногу на паркет, як почала жалітися на загальну слабість і знову лягла..
Звістка про її нездоров'я, яку Генріх уже сказав герцогові д'Алансону, була першою новиною, сповіщеною Катерині, коли вона з спокійним виглядом спитала, чому Сов не з'явилась, як звичайно, на її вставання.
— Слаба, — сказала графиня Лотарінгська, що була при тому.
— Слаба! — сказала за нею Катерина, і жоден мускул її обличчя не виказав, з яким інтересом почула вона цю відповідь. — Утома від лінощів.
— Ні, пані, — відповіла принцеса. — Вона жаліється на страшенний біль голови і слабість, що не дає ходити.
Катерина не відповіла нічого, але, бажаючи, певне, не виявити своєї радості, повернулася до вікна, побачила Генріха, що йшов по двору після розмови з де Муї, підвелася, щоб краще роздивитись на нього, і, спонукувана совістю, що завжди, хоч і невидимо, ворушиться на дні душі навіть у найзапекліших злочинців, спитала у капітана своїх гвардійців:
— Чи не здається син мій Генріх сьогодні блідшим, ніж звичайно?
Нічого такого не було. Генріх був дуже збентежений душею, але цілком здоровий тілом.
Потроху особи, що звичайно бували присутні при вставанні королеви-матері, пішли від неї, за винятком трьох-чотирьох найближчих; Катерина з нетерплячістю відіслала їх, сказавши, що хоче лишитись сама.
Коли вийшов останній придворний, Катерина замкнула за ним двері, підійшла до потайної шафи, зробленої в панелі її кімнати, відсунула двері і вийняла книжку, потерті сторінки якої свідчили про часте її вживання.
Вона поклала книжку на стіл, розгорнула там, де була закладка, сперлася ліктем на стіл і підперла рукою голову.
— Цілком так, — мурмотіла вона, читаючи, — біль головний, загальна слабість, болі в очах, опух піднебіння.