У мене й досі зберігається цей гаманець, великий червоний капшук, плетений.
– Цей пан Моррель живий?
– Живий, – відказав Кадрус.
– І, мабуть, небо благословило його – він заможний, щасливий?
Кадрус гірко посміхнувся.
– Такий щасливий, як я оце, – відказав він.
– Що? Невже пан Моррель нещасливий? – вигукнув священик.
– Він на краю бідності, панотче, і навіть гірше – йому загрожує ганьба.
– Чому?
– Річ у тім, – сказав Кадрус, – що після двадцятип'ятирічної праці, посівши найпочесніше місце поміж марсельськими купцями, пан Моррель геть розорився. За два роки він утратив п'ять кораблів, став жертвою трьох банкрутств, і тепер уся його надія на той-таки "Фараон", яким орудував сердега Дантес; незабаром він має повернутися з Індії з вантажем кошенілі й індиго. Якщо цей корабель потоне, як ото інші, пан Моррель пропаде.
– А чи є в цього нещасливця дружина і діти?
– Авжеж, є в нього жінка, що все терпить, немов свята; у нього є й донька, що хотіла вийти заміж за коханого хлопця, та тепер батьки не дозволяють йому одружитися з дівчиною, що раптом зубожіла. Крім того, є в нього і син, офіцер; та ви ж розумієте, що все це тільки загострює горе бідолахи, а не втішає його. Якби він був сам, то всадив би собі кулю в голову, та й годі.
– Жах! – прошепотів панотець.
– Отак Господь винагороджує чесноту, панотче, – сказав Кадрус. – Погляньте на мене: я не вчинив ніякого лиха, крім того, у чому я вам покаявся, і докотився до злиднів. Мені судилося побачити, як моя сердешна дружина помре від лихоманки, і я не зможу їй нічим допомогти, а сам я помру від голоду, як помер старий Дантес, тоді як Фернан і Данґляр купаються у грошві.
– Як же це сталося?
– Бо їм поталанило, а чесним людям ніколи не щастить.
– Що ж сталося з Данґляром, головним винуватцем? Адже він підбурив на все те, еге?
– Що з ним сталося? Він подався з Марселя, і за рекомендацією пана Морреля, який нічого не знав про його злочин, найнявся до одного іспанського банкіра. Під час іспанської війни він опікувався постачанням французького війська і розбагатів; потім почав грати на біржі й у такий спосіб потроїв свій капітал, а втративши дружину, доньку свого банкіра, одружився з удовою, панею де Нарґон, донькою камергера теперішнього короля, пана де Серв'є, який зараз у великій милості. Він став мільйонером, його зробили бароном, тож він тепер барон Данґляр; у нього кам'яниця на вулиці Монблан, десять коней у стайні, шестеро лакеїв у передпокої і хтозна-стільки мільйонів у скрині.
– Ти ба! – з чудернацькою інтонацією сказав абат. – Та й що, він щасливий?
– Чи він щасливий? Хтозна. Щастя чи нещастя, про це знають стіни; у стін є вуха, та нема язика. Якщо багатство становить щастя, то Данґляр щасливий.
– А Фернан?
– О, тому ще ліпше поталанило.
– Та як же ж міг забагатіти і вийти в люди вбогий каталянський рибалка, без коштів, без освіти? Зізнаюся, це дивує мене.
– Це всіх дивує; либонь, у його житті є якась таємниця, якої ніхто не знає.
– Але якими видимими шляхами доскочив він великого маєтку чи високого становища?
– І того, і того доскочив він, пане абате, і маєтку чималенького, і високого становища.
– Таке тільки в казках буває!
– Справді, це схоже на казку, але послухайте, і ви все збагнете.
За декілька днів до повернення імператора Фернана мали взяти до війська. Бурбони не встигли призвати його, та повернувся Наполеон, видав указ про надзвичайний призов, і Фернанові довелося іти служити. Я теж пішов; та оскільки я був старший від Фернана і допіру одружився з моєю сердешною дружиною, то мене послали охороняти узбережжя. А Фернан потрапив до дійсного війська, подався з полком на кордон і брав участь у битві коло Ліньї.
Уночі після битви він був ординарцем в одного генерала, що мав таємні стосунки з ворогом. Тієї ночі генерал мав перейти до англійців; він запропонував Фернанові супроводжувати його. Фернан погодився, покинув пост і подався за генералом.
Якби Наполеон лишився на престолі, за той учинок Фернана віддали б до суду, та за Бурбонів це визнали заслугою. Він повернувся до Франції з еполетами молодшого лйтенанта, і оскільки той генерал, що тішився великою ласкою в короля, опікувався ним і далі, то йому дали звання капітана в 1823 році, під час іспанської війни, тобто за тієї пори, коли Данґляр узявся до своїх перших комерційних спекуляцій. Фернан зроду був іспанцем, тож його послали до Мадрида, щоб він дізнався, яким духом там дихають. Там він зустрівся з Данґляром, змовився з ним, пообіцяв своєму генералові сприяння роялістів у столиці й у провінції, заручився від нього обіцяннями, узяв на себе, зі свого боку, декотрі зобов'язання, провів свій полк тільки йому самому відомими ущелинами, що їх охороняли роялісти, – одне слово, надав у тому недовгому поході такі послуги, що після взяття Трокадеро його підвищили до полковника і нагородили офіцерським хрестом Почесного легіону і титулом графа.
– О доле, доле! – прошепотів панотець.
– Авжеж; але послухайте, це ще не все. Іспанська війна скінчилася, і тривалий мир, що мав запанувати в Європі, міг зашкодити Фернановій кар'єрі. Лише Греція повстала проти Туреччини і розпочала війну за незалежність; уся увага звернулася до Афін. Тоді було модно жаліти й підтримувати греків. Французький уряд хоч і не опікувався ними відкрито, дозволяв, як ви знаєте, надавати їм приватну поміч. Фернан попросив дозволу податися до Греції, перебуваючи заразом у війську.
Згодом стало відомо, що граф де Морсер, – він носив це ім'я, – вступив на службу до Алі-паші у званні генерала-інструктора. Як вам відомо, Алі-пашу вбили; та перед смертю він дав Фернанові щедру винагороду; Фернан повернувся до Франції, і там його затвердили у званні генерал-лейтенанта.
– І тепер?.. – запитав священик.
– І тепер, – провадив Кадрус, – він мешкає у пречудовій кам'яниці в Парижі, на вулиці Ельдер, номер двадцять сім.
Панотець хотів було щось сказати, та нерішуче затнувся; аж зібрався на дусі й запитав:
– А Мерседес? Я чув, що вона зникла?
– Зникла! – вигукнув Кадрус. – Авжеж, як ото сонце зникає, щоб уранці зійти ще кращим.
– Чи ж не усміхнулося щастя і їй? – іронічно посміхаючись, запитав панотець.
– Мерседес зараз одна з перших пань у паризьких світських колах, – відказав Кадрус.
– Кажіть далі, – мовив священик, – мені здається, наче я слухаю про якийсь сон. Та й сам я бачив стільки незвичайного, що ваша розповідь не дуже мене дивує.
– Спершу Мерседес була у відчаї від того лиха, що розлучило її з Едмоном. Я вже казав вам про те, як вона благала пана де Вільфора і як віддано опікувалася старим Дантесом. А тут ще й нове лихо – Фернана забрали до війська; вона не знала про його злочин і любила його як брата.
Фернан поїхав, вона лишилася сама.
Три місяці перевела вона у сльозах; ніяких звісток ні від Едмона, ні про Фернана; нікого, крім дідугана, що вмирав із горя.
Якось, просидівши, як вона звикла, на середохресті двох шляхів, що провадять із Марселя до Каталян, Мерседес повернулася додому ввечері у ще дужчій розпуці, ніж будь-коли; ні її коханий, ні її друг не повернулися до неї жодним із тих шляхів, і вона не здобула звістки ні про того, ні про того.
Раптом вона почула знайомі кроки. Вона схвильовано озирнулася, двері відчинилися, і перед нею постав Фернан у мундирі молодшого лейтенанта.
Хоч тужила вона і побивалася не за ним, проте їй здалося, наче частка її колишнього життя повернулася до неї. Мерседес ухопила Фернана за руки з такою радістю, що він узяв її за кохання; та то була тільки втіха від думки, що вона не сама на світі й що нарешті після довгих днів самоти вона бачить перед собою друга. Та й слід зауважити ще, що Фернан ніколи не викликав у неї відрази, просто в неї не було до нього кохання, та й годі.
Серце Мерседес належало іншому, і той інший був далеко... зник... може, й помер. Від тієї думки вона ридала й у відчаї заламувала руки. Та ця думка, яку вона передніше відкидала, коли хтось підказував її, тепер сама напрошувалася. Та й старий Дантес знай повторював їй: "Наш Едмон помер, якби він був живий, то повернувся б до нас".
Старий помер, як я вам уже казав. Якби він жив на світі, то, може, Мерседес ніколи не вийшла б за іншого. Старий почав би докоряти їй за невірність. Фернан це розумів. Дізнавшись про смерть старого, він повернувся. Цього разу він з'явився у званні лейтенанта. Під час першого свого повернення він не сказав Мерседес ні слова про кохання; під час другого нагадав, що кохає її. Мерседес попросила в нього ще півроку, щоб чекати Едмона і побиватися за ним.
– Та й правда, – сказав панотець із гіркою посмішкою, – адже разом усе це становило аж півтора року! Чого ще може вимагати чоловік, навіть якщо його палко кохають? – І тихо додав слова англійського поета: – "Frailty, thy name is woman!"[23]
– За півроку, – провадив Кадрус, – вони повінчалися в Аккульській церкві.
– Це та сама церква, де вона мала вінчатися з Едмоном, – прошепотів священик, – вона тільки нареченого поміняла, та й годі.
– Отож, Мерседес вийшла заміж, – провадив Кадрус. – Хоч вона і намагалася здаватися спокійною, усе ж таки вона зомліла, проходячи повз "Резерв", де півтора року тому святкували її заручини з тим, кого вона й досі кохала у глибині свого серця.
Фернан здобув щастя, та не здобув спокою; я бачив його за тої пори; він весь час боявся повернення Едмона. Тим-то він і поквапився якомога далі завезти дружину й самому хутчій ушитися. У Каталянах було забагато небезпек і забагато спогадів.
За тиждень після весілля вони виїхали.
– А ви ще коли-небудь стрічали Мерседес? – запитав панотець.
– Авжеж, я бачив її після іспанської війни, в Перпіньяні, де лишив її Фернан; вона тоді виховувала сина.
Священик здригнувся.
– Сина? – перепитав він.
– Так, – відказав Кадрус, – малого Альбера.
– Та якщо вона навчала сина, – провадив панотець, – то, виходить, вона й сама здобула освіту? Пам'ятаю, Едмон казав мені, що то була донька простого рибалки, вродлива, та геть неосвічена.
– Невже він так погано знав свою наречену? – вигукнув Кадрус. – Мерседес могла стати королевою, панотче, якби корона завжди вінчала найпрекрасніші й найрозумніші голови.