Після цієї зустрічі він зателефонував Михайлові й запитав:
— Мені треба вибиратися з країни. Чи зможеш допомогти?
— Зроблю все, що зможу, — відповів Михайло.
Росія має багато різних регіонів, і в деяких краях влада великого підприємця часом не поступається владі Головного управління внутрішніх справ у місті Москві. Михайло був одним з ключових осіб у Хабаровську, й Едуарду довелося покластися на нього; на виїзді з країни йому ще треба було пройти паспортний контроль.
Михайло домовився із працівником місцевого аеропорту провести Едуарда від входу до літака.
18 жовтня 2008 року о десятій годині ранку Едуард прибув до аеропорту, де на нього вже чекав невисокого зросту чоловік із доброзичливим поглядом, одягнений в елегантний сірий костюм. Едуард мав англійську візу, тому одразу попрямував до квиткової каси південнокорейської авіакомпанії "Азіана" і купив квиток в економклас за маршрутом Хабаровськ — Сеул — Лондон. Зареєструвавшись на рейс, він вирішив почекати, поки до вильоту залишиться година, потрібна для огляду багажу та паспортного контролю. Коли більше чекати було вже не можна, Едуард із провожатим попрямували до стійки служби безпеки.
Минаючи чергу, вони пройшли далі.
Людина Михайла весь час була поряд з Едуардом, періодично обмінюючись рукостисканнями із працівниками служби безпеки аеропорту. Едуард поклав сумку на стрічку транспортера, подав посадковий талон і пройшов через металошукач.
Потім вони підійшли до стійки паспортного контролю.
Прикордонник узяв паспорт Едуарда. Поклавши його на стіл, він глянув на Едуарда, знайшов у паспорті вільне місце й поставив штамп відбуття. Закривши паспорт, повернув його власнику. Едуард зустрівся поглядом з людиною Михайла і сказав: "Дякую". Той підбадьорливо підморгнув. Едуард повернувся й поквапився до свого виходу. До закінчення посадки залишалося кілька хвилин.
Він встиг на борт вчасно. І лише коли літак був уже над Японським морем, залишивши повітряний простір Росії, напруга цих страшних тижнів почало поступово відпускати.
Едуарда переслідувачі вже не могли дістатися.
Пізніше того ж дня в Лондоні задзвонив телефон Вадима. На екрані з'явився номер із кодом незнайомої країни. Вадим підняв слухавку:
— Так?
— Вадиме, це Едуард.
Вадим скочив зі стільця. Від Едуарда не було звісток майже два місяці. Щодня ми розривалися між надією та розпачем, не знаючи, що з ним, чи живий він, чи в безпеці.
— Едуарде! — вигукнув Вадим. — Ти де? З тобою все гаразд?
— Так, усе добре. Я в Сеулі.
— У Сеулі?!
— Так. Вилітаю в "Гітроу" наступним рейсом авіакомпанії "Азіана". Завтра буду у вас. Нам багато про що треба поговорити. До зустрічі!
— То все добре?
— Так. Так.
Наступного вечора, о сьомій годині, машина забрала Едуарда в аеропорту й привезла в наш офіс на Голден-сквер. Варто було йому увійти, як ми кинулися обіймати його та плескати по спині. У мене було таке відчуття, що я возз'єднався з давно зниклим братом, попри те що зустрічався з Едуардом до цього всього раз.
Ми влаштувалися в переговорній кімнаті, й Едуард розповів нам усе, що йому довелося пережити, а Вадим з Іваном допомагали з перекладом. Усі були глибоко вражені, і коли він закінчив, я сказав:
— Едуарде, це просто неймовірно. Слава Богу, що ти вирвався.
Він кивнув головою.
— Справді, слава Богу.
Того вечора я радів, що Едуард у безпеці. Але наші проблеми були далекі від розв'язання.
Поки Едуард ховався, Сергій, як і раніше, перебував на видноті в Москві. Якось у вересні ми натрапили на відверто замовну статтю в маловідомому московському тижневику "Дєловой вторнік". Називалася вона "Суто англійське дурисвітство". У ній повторювалася вже знайома нам версія шахраїв про те, що за мільярдними розкраданнями податків стоїмо ми з Едуардом, але в статті вперше згадувалося ім'я Сергія Магнітського — до цього ми ніколи не бачили його в пресі.
Вадим спробував переконати Сергія в тому, що слід негайно виїхати з країни, але той вперто відмовлявся, наполягаючи, що нічого з ним не станеться, оскільки він нічого протизаконного не робив. Сергія обурювало те, що шахраї вкрали стільки грошей у його співгромадян. Він непохитно й так свято вірив у закон, що 7 жовтня подав другу заяву до Слідчого комітету. Він знову, покладаючись на правову процедуру, намагався донести правду й закріпити її в матеріалах справи, і цього разу надав ще більше інформацію про крадіжку та тих, хто міг за цим стояти. І все це попри погрозу Едуарду та Володимиру від зловмисників.
То був відважний вчинок. Але він не міг не викликати побоювань за Сергія. Мене захоплювали цілісність його характеру та рішучість, але ставало страшно від думки, що Сергія можуть заарештувати.
Вранці 20 жовтня 2008 року Іван ще раз спробував умовити Сергія:
— Усі наші юристи зараз під прицілом. Едуард вибрався і перебуває тут, Володимир теж. Ми бачили матеріали, у яких згадано твоє ім'я. Я дуже боюся, що якщо ти залишишся, трапиться щось страшне.
— Але чому і що може статися? — твердо заперечував Сергій. — Закону я не порушував. А полюють вони за Едуардом та Володимиром, бо ті боролися в судах, анулюючи фальшиві позови. Я в цьому не брав участі. У мене немає причини їхати.
— Сергію, ти маєш виїхати! Усе закінчиться арештом. Прошу тебе!
— Вибач, Іване, але закон на моїй стороні. Зараз не тридцять сьомий рік, — відповів він, нагадавши про сталінські репресії, коли люди пропадали ні за що й гинули від рук працівників НКВС.
Нікому не вдавалося переконати його. Сергій залишався в Росії, і ми нічого не могли з цим вдіяти.
Сергій належав до нового покоління росіян. Володимир й Едуард були набагато старшими, виросли в непростий радянський час і від старшого покоління чули про те, як влада може розправитися з незручними людьми. Якщо високому начальству завгодно було заарештувати людину, чекісти-опричники робили це за дві секунди. Норми права не мали значення.
Сергію було тридцять шість років. Він вступив у доросле життя, коли в країні почалися зміни на краще. Він бачив Росію не такою, якою вона була, а такою, якою хотів її бачити. Через це він не уявляв, що в країні немає верховенства закону, а є верховенство людей.
А люди ці були шахраями.
29. Дев'ята заповідь
Рано-вранці 24 листопада 2008 року три групи оперативників МВС під головуванням підполковника Артема Кузнєцова виїхали на спецоперацію. Одна група вирушила до Сергія додому, дві інші — на квартири молодших юристів, які працювали в команді з Сергієм у "Фаєрстоун Данкен".
Ірина Періхіна, одна з молодших юристів, була зайнята ранковим макіяжем, коли почула дзвінок у двері. Як будь-яка російська жінка трохи старша за тридцять, вона не могла дозволити собі з'явитися перед людьми, не завершивши цей обов'язковий ранковий ритуал. Незважаючи на дзвінок, вона продовжила наносити туш та помаду. Лише поклавши на обличчя останній штрих, Ірина підійшла до дверей, але там уже нікого не було: на її щастя, оперативники не стали чекати й пішли, вирішивши, що у квартирі нікого немає.
Іншому колезі Сергія, юристу Борису Самойлову, теж пощастило: оперативники налетіли до нього за адресою прописки, але Борис мешкав не там і тому уникнув зустрічі з міліцією того ранку.
Сергій же був удома з восьмирічним сином Микитою. Сергій збирався йти на роботу, а Микита — до школи. Старший син пішов у школу трохи раніше, а дружина Сергія, Наталія, вирушила на прийом до лікаря.
Коли у двері подзвонили, Сергій відчинив і, побачивши трьох працівників міліції, впустив їх у квартиру.
Сім'я Магнітських мешкала в затишній трикімнатній квартирі на Покровці, у центрі Москви. Протягом восьмої години оперативники перевертали все у квартирі догори дриґом. Повернувшись від лікаря й побачивши вдома цю картину, Наталія жахнулася, але Сергій був спокійний. Вони сиділи в кімнаті Микити, і Сергій тихо казав дружині: "Не хвилюйся, за мною немає жодної вини. Вони нічого не можуть мені вдіяти". Оперативники продовжували обшук, коли зі школи повернувся старший син. Юнак почав обурюватись, але Сергій рівним голосом попросив його не хвилюватись і запевнив, що все буде добре.
Обшук закінчили приблизно о четвертій годині дня. Оперативники вилучили всі особисті документи Сергія, комп'ютери, сімейні фотографії, стос дитячих мультфільмів на дисках і навіть колекцію паперових літачків та малюнків Микити. Сергія заарештували, і коли його відводили, він зі змученою усмішкою обернувся до дружини та дітей і сказав, що скоро повернеться.
Це стало початком нелюдських випробувань, через які слід було пройти Сергію Магнітському. Я дізнавався про них уривками протягом кількох місяців і думав про нього постійно.
Про обшук у Сергія я дізнався відразу. У середині дня, 24 листопада Вадим підійшов до мене.
— Білле, ти нам потрібен у переговорній негайно! — промовив він голосом, сповненим розпачу.
Ідучи за ним, я здогадувався, що він збирається мені повідомити. Іван, Едуард та Володимир уже були там. Зачинивши двері, Вадим сказав:
— Щойно заарештували Сергія!
— Прокляття!
Я знесилено впав на найближчий стілець. Від потрясіння в роті миттю пересохло. У голові одразу виникали десятки запитань, уява малювала страшні картини. Де його утримують? Що з ним чинять? На якій підставі його заарештували? Що проти нього сфабрикували?
— Що буде далі, Едуарде? — запитав я.
— Буде судове слухання щодо запобіжного заходу й у результаті якого або випустять під заставу, або залишать у слідчому ізоляторі. Майже напевно друге.
— Що там за умови?
Едуард зітхнув і відвів погляд.
— Погані. Дуже погані, Білле.
— Як довго вони можуть тримати його під вартою?
— До року.
— До року?! До передачі справи до суду?
— Так.
Уява посилено малювало дедалі нові образи. Я не міг не згадати відомий американський телесеріал "В'язниця Оз" про адвоката, випускника Гарварду, який за сюжетом фільму потрапив за ґрати й сидів разом із запеклими кримінальними злочинцями у вигаданій в'язниці штату Нью-Йорк. Це було лише кіно, але навіть на саму згадку про огидні речі, що відбувалися з головним героєм, я здригнувся, уявивши, що чекає Сергія. Чи катуватимуть його? Ґвалтуватимуть? Як може впоратися з подібним врівноважена, інтелігентна людина, юрист, типовий представник середнього класу?
Я повинен був зробити все, щоб витягти його звідти.
Найперше, що мені треба було зробити, це знайти Сергію хорошого адвоката.