Який ти добрий, Емманюелю! І я не розповім про це нікому, щоб не знайшовся ще хтось, хто схотів би цим зловживати!
Потім Пужес по-дружньому плеще мене по руці, посміхається, підморгує й підкручує вуса, в такий спосіб віддячуючи мені за те вино, яке вип'є в мене. Ми розлучаємося задоволені — він тому, що знайшов ще одну змогу поживитися за чужий рахунок, а я тому, що налагодив постійний і таємний зв'язок з Ла-Роком.
Поділ у Лянуайєвій крамниці тим часом наближається до кінця. Одержавши свою частку хліба й масла, люди поспішають додому, мовби побоюючись, що в останню хвилину хтось може це в них відібрати.
— А тепер, — звертаюсь я до Лянуайя, — не зволікай і діли м'ясо.
— Але це забере багато часу, — відповідає Лянуай.
— Все одно починай.
Він дивиться на мене, — гарний молодик, такий дужий і такий боязкий, — тоді відрізає половину м'яса, кидає його на столик і починав гострити ножа. В крамничці залишилися тільки Марсель, Тома, Каті і якась дівчина, котру Каті тримає за руку. Жаке пішов допомагати Коленові, який вантажить на Путівці своє залізяччя на воза. Про Смуглянку, хоч як це дивно, всі забули, побачивши буханці хліба, а вона стоїть, прив'язана до кільця праворуч зеленого порталу, встромивши писок у в'язку сіна, що її завбачливо прихопив із собою Жаке.
Нарешті я можу докладно змалювати Каті. Вона набагато вища й не така повна, як М'єтта, мабуть, регулярно читала жіночі журнали, які пропагують худорлявість. У неї, як і в сестри, трохи завеликі ніс і підборіддя, гарні чорні очі, але зайве підмальовані губи й не таке густе, але добре викладене волосся. Вона в джинсах, які щільно облягають її, барвистій блузці, талія перехоплена широким поясом із золотою пряжкою, а в вухах, на шиї, зап'ясті й пальцях безліч найвигадливіших коштовних прикрас. Здається, вона щойно зійшла зі сторінок журналу "Мадмуазель аж тандр".
У Каті, на мою думку, не такий лагідний погляд, як у М'єтти, але, мабуть, сповнений дійовішої статевої агресивності, бо за кілька хвилин він зачарував Тома, який заціпенів перед нею. Каті, певне, зробила свій вибір ще в ту хвилину, коли ми злазили з воза, і зорить на свого обранця так пильно, що, на мою думку, він не зможе зостатися байдужим до неї.
— А як тебе звати? — питаю я дівчинку, яку Каті тримає за руку, про яку ми зовсім забули і яка вже давно стежить за кожним моїм рухом.
— Евеліна, — відповідає вона, вп'явшись у мене запалими голубими очима; на змарніле її обличчя спадає довге, аж до самих ліктів, біляве й жорстке волосся. Я беру її попід пахви й піднімаю, щоб поцілувати. Вона зразу ж охоплює мене ногами й руками й відповідав на мій поцілунок так щедро, що я аж дивуюсь. Це, мабуть, і є та сирітка, про яку розповідав Фюльбер.
— Скажи, чи в тебе не знайдеться вільної хвилинки? — обертається до мене Марсель. — Я хотів би поговорити з тобою в своїй майстерні, доки не поприбігали оті негідники.
— Охоче, — відповідаю я й обертаюся до Каті й Тома: — Ви підете допомагати Коленові вантажити воза.
Проте Марсель веде мене не до своєї майстерні, а до маленької їдальні, вікно якої виходить у невеличкий дворик. Мені зразу впадає в око бузок. Захищений з усіх боків мурами, він лише трохи присмалився, але не згорів.
— Бачив? — спалахують радістю чорні Марселеві очі. — На моєму бузку є бруньки! Мій бузок не загинув, він відродиться. Сідай, Емманюелю.
Я сідаю. Евеліна зразу ж хапає мене рученятами за великі пальці й, схрестивши мої руки собі на грудях, притихає.
— Нема чим пригостити тебе, Емманюелю, — каже Марсель і сідає навпроти мене. Відтак сумно похитує головою. — Бачив?
— Та бачив.
— Щиро кажучи, тут треба бути справедливим. Попервах Фюльбер відігравав позитивну роль. То завдяки йому ми поховали загиблих. Він, так би мовити, навіть вселив у нас відвагу. А потім потроху почав з Арманом брати нас під ніготь.
— І ви не дали їм відсічі?
— Спершу не хотіли, а коли захотіли, було вже запізно. Люди Фюльберу довіряли. В нього надзвичайно добре підвішений язик. Він сказав нам: "Треба перенести до замку всі запаси, які є в бакалійній крамниці, бо її хтось може пограбувати, довідавшись, що хазяїн загинув". Це здавалося цілком розумним, і ми так і зробили. Так само сказав він і з приводу ковбас. А потім черга дійшла до рушниць. Фюльбер сказав нам: "Не треба тримати вдома рушниці. Люди можуть перестріляти одне одного. Їх теж слід здати до замку". І це, скажу я тобі, було розумно. Бо навіщо нам рушниці, якщо немає дичини? А одного чудового дня ми побачили, що він має в замку все: фураж, зерно, коней, свиней, ковбасні вироби, бакалійні товари й рушниці. Я вже не кажу про корову, яку ти нам привів. І тепер замок видає нам щодня порції. А ті порції не для всіх рівні, розумієш? Неоднакові вони й кожного дня, бо залежать від ласки господаря. Виходить, Фюльбер запанував над нами.
— А що робить там Арман?
— Арман — світська влада. Його обов'язок — тероризувати. Фабрелятр забезпечує розвідувальну службу. Він найдурніший серед них, я гадаю, ти сам у цьому переконався.
— А Жозефа?
— Жозефа — покоївка. Їй уже близько п'ятдесяти, і вродою вона теж не може похвалитися. Проте вона порається не тільки в господарстві, ти розумієш, що я хочу сказати. З нею в замку живуть Фюльбер, Арман і Газель. Газель, — провадить Марсель далі, — це той вікарій, якого Фюльбер має намір послати до тебе, коли належно його обтеше.
— А я думав, що Газель — це жінка...
— Жінка?! — Марсель регоче, і мені приємно, що він сміється, бо раніше завжди бачив його в майстерні веселим. — Газель — п'ятдесятирічний удівець. І якщо хочеш посміятися, то піди до нього вранці о десятій і подивись, як він порається по господарству, пов'язавши голову чалмою, щоб у волосся не набилося пороху. Він виконує всяку чорну роботу тільки за те, що його тримають у замку! Навіть не виходить звідти!
— А все інше як?
— А в усьому іншому він непоганий хлопець. Проте він дуже вірить Фюльберові і шанує його. Тому раджу тобі, якщо він таки оселиться в Мальвілі, остерігатися його.
Я вражено дивлюся на Марселя.
— Йому там нічого робити, бо мої друзі обрали мене своїм абатом.
Евеліна випускає мої пальці й злякано дивиться на мене, однак те, що вона прочитала на моєму обличчі, мабуть, заспокоює її.
Марсель витріщує очі, широко розтуляє рота і трохи згодом починає сміятися.
— Ти ба! Ти точно такий, як твій дядько, — каже він, заїкаючись. — Ох, шкода, що ти не живеш у Ла-Році! Ти врятував би нас від цього негідника. Еге ж, — поважно веде він далі, — я теж хотів щось зробити. Але тут можна покластися хіба що на Пімона. Та й він боїться зачепити священика.
Я мовчки дивлюсь на Марселя. Мабуть, таки дуже тяжка Фюльберова тиранія, якщо така людина, як Марсель, висловлює такі речі.
— Емманюелю, — каже він, — ти не давав Фюльберові хліба минулої неділі, коли він їздив до вас?
— Хліба й масла.
— Ми дізналися про це від Жозефи. На щастя, Жозефа дуже балакуча.
— Але ж я дав того буханця для всіх вас.
— Авжеж, я так і зрозумів.
Він розводить перед собою чорними дубленими руками.
— Ось до чого ми дожилися, — каже він. — Якщо завтра Фюльберові захочеться, щоб ти здох, ти й здохнеш. Хай він тільки запідозрить тебе, що ти не бажаєш ходити на месу або сповідатися, й зменшить тобі порцію харчів. О, він не відмовляється дати тобі її зовсім. Він просто врізає її! Потроху. А якщо ти огризнешся, тоді до твого дому навідається Арман. Але до мене він не приходить! — веде далі Марсель. — Арман боїться мене. Через оце.
Марсель дістає з кишені свого сірого фартуха гострого, як бритва, ножа, що ним вирізає підметки. Він тільки блиснув ножем і знов сховав у кишеню.
— Послухай, Марселю, — кажу я, трохи помовчавши. — Ми давно знайомі з тобою. Ти знав і мого дядька, який шанував тебе. Якщо маєш бажання перебратися до Мальвіля з Каті й Евеліною, ми охоче приймемо вас.
— Дякую, — каже Марсель, і на очах у нього бринять сльози, — щиро дякую. Але я не можу прийняти твою пропозицію з двох причин: по-перше, Фюльбер видав укази.
— Укази?
— Еге ж, уяви собі, він видає укази, причому сам, ні з ким про це не радячись, і читає їх нам у неділю з кафедри. Перший указ, — я знаю його напам'ять, — гласить: "Приватна власність у Ла-Році скасовується, й усе майно — будинки, крамниці, продукти й ремісницькі інструменти — переходять до ла-рокської парафії".
— Цього не може бути!
— Почекай! Це ще не все. Другий указ: "Жодний житель Ла-Рока не має права кинути місто без дозволу парафіяльної ради". А цю раду складають Арман, Газель, Фабрелятр та він сам!
Я приголомшений. Виходить, обережність, з якою я ставився до Фюльбера, цілком виправдана. До того ж я чимало наслухався й надивився за ці сорок п'ять хвилин і зміг переконатися: Фюльберів режим не знайде багато захисників, якщо дійде до війни з нами.
— Парафіяльна рада ніколи не дозволить мені виїхати з міста. Швець завжди потрібен. Особливо тепер, — веде далі Марсель.
— Начхай на Фюльбера та його укази! — гнівно кажу я. — Іди збирайся в дорогу!
Марсель сумно хитає головою.
— Ні. Якщо хочеш, я скажу тобі про справжню причину: не хочеться кидати тутешніх людей. О, я знаю, вони не дуже відважні. Але якщо і я піду звідси, буде ще гірше. Ми з Пімоном бодай трохи стримуємо цих панів. Лишати його самого не хочу. Бо це для нього скінчиться дуже кепсько. — Марсель на хвилинку замовкає, відтак провадить далі: — Але якщо ти хочеш узяти Каті й Евеліну, то бери. Фюльбер якось уже натякав Каті, щоб вона йшла до нього покоївкою. Ти зрозумів? Я вже не кажу про те, що Арман теж упадає коло неї.
В цю хвилину з вулиці долинають якісь крики, потім до маленької кімнатки, захекавшись, убігає Каті.
— Ходіть мерщій сюди! Арман задирається з Коленом! — кричить вона з порога й хутко зникав.
Я швидко біжу за нею. Помітивши, що Марсель хоче бігти за мною, зупиняюсь на порозі.
— Оскільки ти лишаєшся тут, — кажу йому місцевою говіркою, — тобі краще в це не втручатися.
Підбігши до воза, я застаю Армана в не дуже приємній позі. Жаке й Тома скрутили йому руки. Тома тримає в руці якийсь ключ, а Колен, підстрибуючи, наче півник, розмахує в нього над головою уламком свинцевої трубки.
— Що тут у вас таке? — сумирно питаю я й стаю між Коленом та Арманом.