Може, це жахливий месник, посланий із того світу, щоб настигнути й доконати його на цій дорозі — останній його дорозі, як він уже був певен? Ні, це не справжній собака. Не може він бути справжній. Нема у світі такого собаки, щоб витерпів удар нагаєм з усієї сили, не здригнувшись, не ухилившись.
Ще двічі він відбив Майклові наскоки добре виміреними ударами. А пес щоразу наскакував знов і знов — так само впевнено й мовчазно. Утікач, уже не годний опанувати сліпого жаху, бив коняку п’ятами по старих ребрах, а нагаєм шмагав по голові й під живіт, аж поки вона пустилась таким чвалом, як не бігала вже багато років. Навіть на неї, уже до всього збайдужілу, перейшов чоловіків страх. Вона боялася не пса, бо знала, що то звичайнісінький пес, а свого вершника. Колись давно шалені п’яні їздці, що наймали її, навіки розбили їй ноги. А тепер на ній ще раз опинився такий п’яний із шалу верхівець — шкапа-бо відчувала його шалений переляк — і боляче гатив її підборами в ребра та жорстоко шмагав по морді, між вухами й по вухах.
Навіть щодуху шкапа бігла не досить швидко, щоб відірватися від Майкла, і все ж тепер він уже не міг стрибати до вершникової ноги так часто. І, як перше, кожен Майклів стрибок чоловік з усього розмаху відбивав нагаєм. Хоч зуби Майклові щоразу клацали біля самої чоловікової ноги, та щоразу він падав на землю, а схопившися, мусив наздоганяти розігнану коняку з її ошалілим від страху вершником.
Ту гонитву бачив Енріко Пікколоміні й навіть був присутній при її кінці, і ця найбільша в його житті пригода дала йому й багатство, і тему для розмов на цілий вік. Пікколоміні був лісорубом у маєтку Кененів. Стоячи на пагорку над дорогою, він одразу почув частий тупіт підків та ляскання батога. Потім він побачив шалений гін і битву між людиною та псом. Якраз навпроти Енріко, футів за кільканадцять, пес підстрибнув, навдивовижу мовчки, не ухиляючись від нагая, і вгородив зуби вершникові в ногу. А падаючи, мало не стяг його з коняки. Чоловік, щоб утриматись на сідлі, щосили натяг повід; шкапа зіп’ялася дибки, поточилася, спіткнулася, і вершник полетів додолу.
— А тоді вони зчепилися, як два пси, як дві звірюки, — любив потім розповідати Пікколоміні над склянкою вина у своєму заїздику в Глен-Елені. — Пес пустив чоловікові ногу й рвонувся йому до горлянки. А чоловік перевернувся й учепився в горлянку псові. Обома руками, отак-о, вхопив його за шию. А собака мовчить. Він і раніше не гавкнув ні разу. А як чоловік здушив йому горлянку обома руками, він уже й не міг гавкнути. Та не в тому річ, це просто такий собака, що не гавкає, і квит. А коняка стоїть, дивиться та відсапується. Я теж дивлюсь, і так мені чудно!
А чоловік наче оскаженів. Тільки скажений міг би таке робити, як він. Я бачу, він вищиряє зуби, мов собака, й кусає пса за лапу, за писок, за живіт. Він кусає пса за писок, а пес його за щоку. Чисто тобі два чортяки гризуться, і пес іще підібгав під себе задні лапи та дряпає ними по-котячому. Подер на чоловікові сорочку, тоді груди, аж вони геть кров’ю залилися. А чоловік гарчить і завиває, мов дикий гірський лев. І душить собаку. Чисто два чорти.
Я бачу, що то пес містера Кенена. Гарний пан, я в нього два роки служив. То невже мені стояти та дивитись, як чужий скажений чоловік роздирає на шматки його пса? Я збіг униз, та зопалу забув нагорі сокиру. Добігаю, отак недалечко, як отут від дверей до дверей — двадцять футів чи, може, тридцять. А собаці вже ось-ось каюк. Язика висолопив, очі немов павутиною заснувало. Та він ще дряпає задніми лапами чоловікові груди, а той виє, як гірський лев.
Що ж мені робити? Сокиру я забувся. А чоловік задушить пса. Дивлюсь де каменюки — нема каменюки. Дивлюся дрючка — нема дрючка. А чоловік душить пса на смерть. То знаєте, що я зробив? Я ж не дурний. Я його носаком. Черевики на мені важкі були, не такі, як оце. Лісорубські черевики, з грубою твердою підошвою, ще й цвяховані. Я його й копнув носаком. Збоку голови, в шию, саме під вухо. Один раз. Добре копнув. Раз — і досить. Я знаю, куди треба вдарити. Саме під вухо.
Чоловік пускає собаку, очі йому заплющуються, рот роззявляється, і він уже лежить тихо. А пес трохи відсапався, ожив і зразу йому до горлянки, хоче загризти. Але я кажу: "Не можна!" — а сам хтозна-як його боюся. А чоловік уже очунює. Розплющив очі й дивиться на мене, як гірський лев. І гарчить, наче гірський лев. А я боюся його не менше, ніж собаки. Що мені робити? Сокиру я забувся. То знаєте, що я зробив? Я його ще раз копнув під вухо. А тоді скидаю із себе пояс і хустку з шиї та й зв’язав йому руки й ноги. І псові раз у раз кажу: "Не можна", — щоб він не чіпав чоловіка. А він дивиться на мене, і я бачу: він розуміє, що я йому не ворог. І що я зв’язую чоловіка. І він мене не кусає, та однаково я його боюся хтозна-як. Такий страшний собака! Хіба я сам не бачив, як він стяг чоловіка із сідла, дужого чоловіка й лютого, мов гірський лев?
Коли це надходять люди. У всіх зброя — рушниці, револьвери, пістолети. Я одразу й подумав: хуткий суд тут у Сполучених Штатах. Тільки-но я копнув чоловіка під вухо, оглянутись не встиг, аж прибігли люди з рушницями, щоб мене за те в тюрму забрати. Я спершу нічого не зрозумів. Декотрі, видно, злі на мене, лають, узивають усяко, одначе не хапають. Мені вже помалу світає в голові. Коли чую, вони про якісь три тисячі доларів балакають. Мовляв, я їм три тисячі доларів відняв. Я й кажу, що неправда — я зроду ні в кого не відняв і цента. Вони тоді як зарегочуть! Мені відлягло від серця, і я вже зрозумів. Три тисячі — то нагорода від уряду тому, хто спіймає злочинця, оцього самого, що я зв’язав своїм поясом та хусткою з шиї. І тепер ті три тисячі мої, бо я копнув його під вухо та зв’язав йому руки й ноги.
Відтоді я вже не роблю в містера Кенена. Бо я тепер сам багатій. Уряд виплатив мені три тисячі доларів, і містер Кенен подбав, щоб гроші таки одержав я, щоб їх не перехопили ті люди з рушницями. Три тисячі тільки за те, що я копнув під вухо чоловіка, скаженого, мов гірський лев. Оце-то щастя! Оце Америка! Як добре, що я виїхав з Італії та найнявся за лісоруба до містера Кенена. За три тисячі доларів я відкрив оцей заїзд у Глен-Елені. Я знаю, що заїзди — діло прибуткове. Ще як я був малий, мої тато тримали заїзд у Неаполі. А тепер я двох дочок до середньої школи віддав. І машину маю.
— Господи! Не дім, а цілий шпиталь! — вигукнула Вілла Кенен, вийшовши на простору веранду-спальню, де лежали Гарлі й Джеррі — перший з ногою в лубках, а другий з лапою в гіпсі. — А ви гляньте на Майкла! Не самих вас покалічено. Я тільки-но роздивилася, що йому трохи-трохи носа не перебито. Цілу годину клала припарки. Гляньте!
На її поклик прибіг Майкл із кумедно розпухлим носом, обнюхався з Джеррі, покрутив куцим хвостиком перед Гарлі, вітаючи його, і той відповів на привітання, ласкаво погладивши пса по голові.
— Це, певно, у бою, — сказав Гарлі. — Адже Пікколоміні розповідає, що той бандит його раз за разом стьобав нагаєм. І, звичайно, просто по носі, коли Майкл стрибав на нього.
— Пікколоміні ще каже, що він ні разу й не писнув від тих ударів, а все біг і стрибав, — докинула захоплено Вілла. — Подумай лишень! Такий невеликий пес — і стяг із сідла злочинця, вбивцю, якого не могли спіймати десятки полісменів!
— Ну, для нас він зробив ще більше, — спокійно зауважив Гарлі. — Якби не Майкл та не Джеррі… якби не вони обидва, я певен, що той божевільний розвалив би мені голову, як нахвалявся.
— Рятівники наші! — вигукнула Вілла й щиро стиснула чоловікову руку; очі їй сяяли. — Ні, про це диво, про собак, ще не сказано останнього слова, — додала вона й закліпала очима, стримуючи раптові сльози.
— І ніколи не буде сказано, — запевнив Гарлі, теж потиснув їй руку й відпустив, щоб вона заспокоїлася.
— Зате у нас зараз є що сказати, — всміхнулася Вілла. — У Джеррі, у Майкла і в мене. Ми втрьох щось розучили нишком від тебе, як сюрприз. Лежи і слухай. Це Псалом. Не смійся, я не мала на увазі каламбура.
Вона нахилилась на стільці вперед, притягла Майкла до себе, між коліна, й узяла пса обома руками за голову, а його писок сховався в її волоссі.
— Увага, Джеррі! — гукнула вона різко, мов суворий учитель співів; Джеррі повернув голову, глянув на неї й порозуміло всміхнувся очима.
Вілла завела Псалом, і обидва собаки майже одразу почали їй підвивати — якщо взагалі можна назвати виттям такі приємні, мелодійні, гармонійні звуки. Майкл і Джеррі співали, а в їхній пам’яті оживало все те, що зникло в небуття, і спів переносив їх крізь небуття в прадавній інший світ, де вони знов бігали з Утраченою Зграєю, не зовсім одначе забувши про сьогодні, про живу, справжню двоногу богиню, що звалася Вілла, співала з ними й любила їх.
— А чом не квартетом? — спитав Гарлі Кенен і приєднав до тріо свій голос.