Пересвідчившись, що зрозумів його тільки торговець городиною, який саме цього ранку підмазував свій візок і всміхнувся, згадавши про це, серджент визнав за краще закінчити свою промову в трагічніших тонах.
— Але годі про це, джентльмени,— сказав він.— Не можна сміятись, коли щось гнітить тобі душу. Не слід жартувати, коли збуджено найглибші наші почуття. Надії та мрії моєї клієнтки пішли з вітром, і не буде поетичним перебільшенням сказати, що з вітром пішло й її заняття. Об'яви нема, але в квартирі в неї немає пожильця. Цілком пристойні джентльмени проходять повз вікна, та ніхто й ніщо не запрошує їх завітати. Похмуро й мовчазно в будинку. Не чути навіть голосу дитяти. Йому нецікаві дитячі розваги, коли мама його плаче. Воно закинуло свої крем'яшки і забуло уже застережливий оклик "без шахрайства!" А Піквік, джентльмени, Піквік — немилосердний нищитель хатнього оазису на Госвелській вулиці; Піквік, що отруїв там криниці й засипав попелом зелені моріжки; Піквік, що виступив сьогодні перед вами з своїми безсердими підлевою з помідорів та з грілкою; Піквік все ще з безсоромним нахабством підіймає вгору свою голову і без єдиного зітхання жалю дивиться на вчинену ним руїну. Примусити сплатити відшкодування — тільки цим ви й можете покарати його і хоч трохи забезпечити мою клієнтку. І з проханням про відшкодування вона й звертається до своїх освічених, розважливих, справедливих, добросердих, чулих і безсторонніх земляків, що сидять сьогодні на лаві присяжних.
Так блискучо закінчивши цю прекрасну промову, серджент Бацфас сів, а суддя Старлей прокинувся.
— Прошу викликати Елізабет Клапінс,— перепочивши хвилинку, сказав серджент Бацфас з новими силами.
Найближчий пристав запросив Елізабет Тапінс, другий, що стояв неподалеку, гукнув Елізабет Джапкінс, а третій щодуху вибіг на вулицю і, аж доки не захрип, шукав Елізабет Мафінс.
Тим часом місис Бардл, місис Сендерс, містер Додсон і містер Фог спільними силами приставили місис Клапінс на місця для свідків. Коли вона міцно угніздилась на верхньому східці, місис Бардл розташувалася на нижчому з хусточкою й калошами в одній руці і з пляшкою, яка вмістила б щонайменше чверть пінти, нюхальної солі — в другій, готова першої-ліпшої хвилини прийти їй на допомогу. Місис Сендерс, тримаючи палець на пружині зонтика й готова відкрити його на першу вимогу, стала поруч приятельки і уп'ялась очима в обличчя судді.
— Заспокойтесь, прошу, місис Клапінс,— сказав серджент Бацфас. Розуміється, як тільки її попросили заспокоїтись, місис Клапінс заридала ще ревніше й виявила загрозливі ознаки близького знепритомнення, бо, як казала вона згодом, переживання подолали її.
— Чи не пригадуєте ви, місис Клапінс, — після кількох другорядних запитань сказав серджент Бацфас,— як ранком минулого липня вам довелося зайти до місис Бардл? Вона тоді саме прибирала в кімнатах свого пожильця, а ви були в задній кімнаті.
— Так, я пригадую це, мілорд і панове присяжні,— ствердила місис Клапінс.
— Вітальня містера Піквіка, здається, на першому поверсі й виходить на вулицю?
— Так точно, сер.
— А що ж ви робили в задній кімнаті, мадам? — запитав маленький суддя.
— Я не хочу обманювати вас, мілорд і панове присяжні,— помітно хвилюючись, запевнила місис Клапінс.
— Вам і краще буде нікого не обманювати, мадам,— сказав маленький суддя.
— Місис Бардл не знала, що я там. Я вийшла з дому з кошиком, бо хотіла купити три фунти ниркового лою, який коштував тоді два з половиною пенси, і побачила, що двері з квартири місис Бардл ловлять гав.
— Кого ловлять? — скрикнув маленький суддя.
— Трохи прочинені, мілорд,— пояснив серджент Снабін.
— Вона сказала: ловлять гав,— з лукавим виглядом зауважив маленький суддя.
— Це — одне й те ж саме, мілорд,— знову втрутився серджент Снабін.
Маленький суддя мав усе ж таки сумнів і сказав, що запише це. Після того місис Клапінс знову стала давати свої свідчення.
— Я думала, джентльмени, сказати їй доброго ранку і, піднявшись сходами, тихесенько пройшла до задньої кімнати. У вітальні хтось розмовляв, джентльмени, і я...
— І ви, напевно, стали підслухувати, місис Клапінс? — спитав серджент Бацфас.
— Вибачте, сер, — гордовито відповіла місис Клапінс,— я ніколи не дозволила б собі підслухувати. Розмовляли так голосно, що я мимоволі все чула.
— Нехай так, місис Клапінс. Значить, ви не підслухували, а просто чули голоси. Один з них належав містерові Піквіку?
— Належав, сер.
І місис Клапінс, засвідчивши, що містер Піквік розмовляв з місис Бардл, поволі, відповідаючи на силу навідних запитань, розповіла всю знайому вже нам розмову.
Присяжні з підозрою перезирнулися. Серджент Бацфас усміхнувся й сів на своє місце. Підозра перейшла в певність, коли серджент Снабін відмовився взяти свідка на перехресний допит з тої причини, що містер Піквік визнав свідчення за правдиве по суті.
Зламавши мовчанку, місис Клапінс скористалась з нагоди й зайшла в найдрібніші подробиці свого хатнього життя. Вона довела до відома суду, що тепер у неї восьмеро дітей, але місяців через шість вона сподівається подарувати містерові Клапінсу ще й дев'яте. На цьому інтересному місці маленький суддя чомусь розсердився й перебив її, і незабаром шановна леді в товаристві місис Сендерс і під доглядом містера Джексона мусила залишити залу засідань.
— Натаніел Вінкл! — викликав містер Скімпіц.
— Тут,— відповів ледве чутний ГОЛОС.
Містер Вінкл увійшов до ложі свідків і, давши належну присягу, почтиво вклонився судді.
— Не дивіться на мене, сер,— роздратовано промовив суддя замість відповіді на поклін. — Дивіться на присяжних.
Містер Вінкл скорився й став дивитись туди, де, на його думку, сиділи присяжні, бачити яких він у такому збудженому стані аж ніяк не міг.
Допит почав містер Скімпін, молодий чоловік сорока двох або трьох років, що подавав великі надії. Завданням його було збити з позиції свідка, очевидно — прибічника противної сторони, і знецінити його свідчення.
— Будьте ласкаві сказати мілордові судді й присяжним, як вас звуть, сер,— містер Скімпін нахилив на один бік голову й глянув на присяжних, даючи їм на розум, що такий природний ошуканець, як містер Вінкл, напевне назветься чужим ім'ям.
— Вінкл,— од повів свідок.
— Це — прізвище. А ваше ім'я, сер? — ущіпливим тоном спитав маленький суддя.
— Натаніел, сер.
— Даніел. А друге ім'я?
— Натаніел, сер... тобто мілорд.
— Натаніел-Даніел, або Даніел-Натаніел?
— Ні, мілорд; тільки Натаніел; Даніела нема зовсім.
— Тоді чому ж ви спершу сказали, що вас звуть Даніел, сер? — спитав суддя.
— Я не казав цього, мілорд,— запротестував містер Вінкл.
— Ви сказали, сер,— гнівно насупив брови суддя.— Чого б тоді записував я в себе "Даніел", якби ви сказали інакше?
Заперечувати такий аргумент, звичайно, було не можна.
— У містера Вінкла коротка пам'ять, мілорд,— втрутився містер Скімпін, знову красномовно глянувши на присяжних. — Сподіваюся, ми знайдемо засіб відсвіжити її на сьогоднішньому засіданні.
— Будьте уважні, сер,— попередив маленький суддя, загрозливо поглянувши на свідка.
Бідолаха містер Вінкл уклонився й постарався прибрати невимушену позу, що надавала йому вигляду наляканого кишенькового злодія.
— Ну, містер Вінкл,— сказав містер Скімпін,— тепер я попрошу вас пильно прислухатись до моїх слів і раджу вам, у ваших власних інтересах, не забувати застереження мілорда судді про уважне ставлення до своїх свідчень. Ви, здається, особистий друг відповідача — містера Піквіка.
— Скільки я можу пригадати, з містером Піквіком ми знайомі вже...
— Прошу вас, містер Вінкл, не ухилятись від мого запитання. Я хочу знати, чи друг вам відповідач...
— Я саме збирався сказати, що...
— Ви відповісте на моє запитання, сер?
— Якщо ви не відповідатимете на запитання, вас оштрафують, сер,— попередив суддя.
— Ну, сер,— настоював містер Скімпін,— так або ні?
— Так, я йому друг.
— Так, ви йому друг. А чому ви не могли сказати цього відразу, сер? Мабуть, ви знайомі і з позивачкою?
— Я не знайомий з нею, але бачив її.
— А! ви не знайомі, але бачили. Будьте ласкаві пояснити присяжним, що ви хочете сказати цим, сер.
— Я хочу сказати, що не був представлений їй, але бачився з нею, коли приходив до містера Піквіка на Госвелську вулицю.
— А як часто бачились ви з нею, сер?
— Як часто?
— Авжеж, містер Вінкл, як часто. Я можу повторити моє запитання хоч двадцять разів, якщо вам хочеться, сер.— І вчений джентльмен, насупивши брови, взявся під боки й глянув на присяжних.
Це запитання зняло силу юридичних непорозумінь, дуже звичайних у таких випадках. Насамперед містер Вінкл сказав, що абсолютно не може пригадати, скільки разів він бачив місис Бардл. Тоді його спитали, чи довелося їм зустрінутись двадцять разів. "Звичайно, більше",— відповів містер Вінкл. Потім він мусив сказати, чи бачив її сто разів; чи може присягнутись, що то було тільки п'ятдесят або сімдесят п'ять, і так далі. Єдиним позитивним наслідком допиту була порада не ухилятись від істини й пам'ятати, де він стоїть.
Коли свідка таким способом довели до бажаного рівня нервового розладу, допит відновили.
— Скажіть, містер Вінкл,— спитав Скімпін,— чи не були ви в квартирі відповідача на Госвелській вулиці одного ранку в липні минулого року?
— Був.
— З вами були й ваші приятелі, Тапмен і Снодграс на прізвища?
— Так.
— Вони тут?
— Тут,— відповів містер Вінкл, безпорадно дивлячись на те місце, де сиділи його друзі.
— Я попрошу вас звертати більше уваги на мене й забути про ваших друзів, містер Вінкл,— і містер Скімпін знову промовисто глянув на присяжних.— Вони свідчитимуть без попередньої наради з вами. А, може, ви заздалегідь змовилися з ними? Тепер, сер, розкажіть присяжним, що бачили ви, коли ввійшли того ранку до вітальні відповідача. Не баріться, сер. Вам доведеться сказати про це рано чи пізно.
— Відповідач,— з деяким зрозумілим ваганням сказав містер Вінкл,— держав позивачку за поперек, а вона лежала в нього на руках і, здавалось, була непритомна.
— Чи чули ви, що говорив їй відповідач?
— Я чув, як він називав її голубонькою і просив заспокоїтись, бо хтось іде.
— Тепер ще одне запитання, містер Вінкл, і не забувайте застереження мілорда судді. Чи можете ви присягнути, що відповідач Піквік не казав: "Місис Бардл, голубонько, заспокойтесь.