Пройнятий дружніми почуттями до всіх, я підійшов до нього, побалакав і на прощання подав йому руку. Але, господи! Що то була за жахлива липка рука. Дотик її був такий же трупний, як і вигляд. Я потер свою руку, щоб зігріти її та стерти сліди цього страшного дотику.
Така це була неприємна рука, що й у своїй кімнаті не міг я забути її холоду й вогкості. Я висунувся з вікна і глянув на різьблені обличчя на карнизах – я уявив собі, що один з них був Урія Гіп, що туди якимсь чином видряпався, але поспішив викинути цю фантазію з голови.
XVI. Я – новий хлопець в багатьох значеннях
Наступного ранку, поснідавши, я знову почав шкільне життя. У супроводі містера Вікфілда пішов я на арену моїх майбутніх навчань. То був суворий будинок, розташований серед широкого двору. Вчена атмосфера навкруги цього будинку, здавалося, добре підходить для граків і круків, які зліталися сюди від собору з поважним виглядом погуляти на зеленій траві. Містер Вікфілд відрекомендував мене директорові школи – докторові Стронгу.
Доктор Стронг був, як мені здалося, майже такий же іржавий, як високі залізні перила і ворота перед будинком, і такий само огрядний і важкий, як великі кам'яні урни, що стояли на верхівках цегляного муру довкола будинку на однаковій відстані одна від одної, по колу, і являли собою алегоричну подобу кеглів, що на них випробовував свою спритність час. Доктор Стронг сидів у своїй бібліотеці; не можна було сказати, щоб його вбрання вичищене було занадто дбайливо, або що його волосся було зачесане занадто вправно. Його чорні гетри були не застібнуті, його черевики зяяли, наче дві печери, на килимі біля каміна. Доктор Стронг звернув на мене свої безбарвні очі, які нагадали мені давно забуту сліпу шкапу, що блукала серед могил на кладовищі в Блендерстоні. Він сказав, що йому приємно мене бачити, і простяг мені свою руку, з якою я зовсім не знав, що робити, бо вона нічого не робила сама.
Неподалік від доктора сиділа за рукоділлям молода гарненька леді; він назвав її Енні, і я гадав, що то його донька. Вона швидко підвелась і, весело ставши навколішки, почала взувати черевики на ноги доктора Стронга і застібати його гетри. Коли вона закінчила, ми всі пішли до класної кімнати. Там я був дуже здивований, коли містер Вікфілд, бажаючи їй доброго ранку, назвав її "місіс Стронг". Я ніяк не міг зрозуміти, чи була вона дружиною докторового сина, чи дружиною самого доктора. Але доктор Стронг сам несвідомо роз'яснив мені справжній стан речей.
– Між іншим, Вікфілде, – сказав він, зупинившись в коридорі і поклавши руку мені на плече, – ви ще не знайшли слушного забезпечення для кузена моєї дружини?
– Ні, – відказав містер Вікфілд. – Ні! Ще ні!
– Я хотів би, щоб це було зроблено так швидко, як тільки можливо, Вікфілде, – сказав доктор Стронг, – бо Джек Мелдон не має ні грошей, ані діла, а з цих двох поганих речей часто випливають ще гірші. Ось що каже доктор Вотс, – додав він, поглядаючи на мене й похитуючи головою: – "Сатана завжди знаходить якусь злу справу для незайнятих рук".
– А знаєте, докторе, – відказав містер Вікфілд, – коли б доктор Вотс знав людство, то він так само доречно міг би написати: "Сатана завжди знаходить якусь злу справу для зайнятих рук теж". Запевняю вас, що зайняті люди доклали немало зусиль до злого в цьому світі. А що ж інше робили впродовж останніх двох сторіч ті люди, які найбільше були зайняті здобуванням грошей і влади? Хіба ж не зле робили вони?
– Гадаю, що Джек Мелдон ніколи не займеться ні здобуванням грошей, ні здобуванням влади, – сказав доктор Стронг, замріяно потираючи підборіддя.
– Мабуть, ні, – погодився містер Вікфілд, – ви змушуєте мене повернутися до цього питання, прошу вибачення за відступ. Ні, я досі не спромігся знайти слушне заняття для містера Джека Мелдона. Здається мені, – вів він далі, вагаючись, – я розумію вашу мету, а тому це робить справу трохи складною.
– Моя мета, – відповів доктор Стронг, – знайти належне місце для кузена й товариша дитячих років моєї Енні.
– Так, я знаю! – сказав містер Вікфілд. – На батьківщині чи за кордоном.
– Авжеж! – відповів доктор, явно здивований, чому це містер Вікфілд зробив такий наголос на останніх словах. – На батьківщині або за кордоном.
– Це ваш власний вислів, ви знаєте, – сказав містер Вікфілд, – або за кордоном!
– Безперечно, – відповів доктор. – Безперечно! Тут чи там.
– Тут чи там? Хіба ж ви не зробили вибір? – спитав містер Вікфілд.
– Ні, – відповів доктор.
– Ні? – здивувався юрист.
– Аж ніяк!
– Хіба немає у вас жодних підстав хотіти, – наполягав містер Вікфілд, – щоб він поїхав за кордон, а не лишився на батьківщині?
– Ні, – відказав доктор.
– Я зобов'язаний вірити вам, і, звичайно, я вірю вам, – сказав містер Вікфілд. – Справа моя була б значно легшою, якби я знав це раніше. Але визнаю, що в мене було інше враження.
Доктор Стронг кинув на нього здивований і розгублений погляд, але майже відразу посміхнувся, чим добре мене підбадьорив. Його посмішка була така любязна і мила, така проста, як і його поведінка в цілому, коли зникав лід вченості; його простодушність подобалася мені і сприяла добрим сподіванням для такого юного школяра, як я. Повторюючи "ні", "аж ніяк" та інші подібні короткі речення, доктор Стронг пошкандибав попереду нас непевними, химерними кроками; ми пішли за ним. Я помітив, що містер Вікфілд гнівався і похитував головою, не зважаючи на мене.
Класна кімната була досить великою залою у найспокійнішій частині будинку, фасадом виходила вона на півдюжини величних урн. З вікон відкривався чудовий краєвид старого відокремленого саду, що належав докторові, де на південній стіні достигали під сонячним промінням персики. На моріжку під вікном росли два високих алое в двох горщиках; їхнє широке листя, яке, здавалося, було зроблено з фарбованого олова, назавжди стало для мене символом тиші й спокою. Хлопців зо двадцять п'ять ретельно сиділи за своїми книжками; коли ми ввійшли, вони привітали доктора з добрим ранком і вже не сідали, побачивши містера Вікфілда та мене.
– Це новий учень, юні джентльмени, – сказав доктор, – Тротвуд Копперфілд.
Якийсь Адамс, староста класу, вийшов з-за свого місця й привітався зі мною. У своїй білій краватці й сюртуку він дуже скидався на молодого пастора, хоч його розкуті манери явно належали веселому джентльменові. Містер Адамс познайомив мене з учителями і показав призначене для мене місце в класі так люб'язно, що я міг би зовсім заспокоїтись, якби тільки міг взагалі.
Але я вже так давно забув товариство добре вихованих дітей, так давно не бачив своїх однолітків, крім Міка Вокера та Розсипчастої Картоплини, що спочатку мені було дуже ніяково. Ще дитиною встиг я пройти через такі випробування, що всі ці хлопці разом і наполовину не були настільки досвідчені, як я: мені здалося, що я майже обдурюю їх усіх, входячи в їхнє коло як звичайний новак. З другого боку, довге чи короткочасне перебування в конторі Мердстона і Грінбі змусило мене забути всякі ігри та вправи, тому серед своїх нових товаришів я міг виявитися цілковитим невігласом у найзвичайніших речах. Уся наука вивітрилася з моєї голови серед турбот важкого життя, і тепер на іспитах виявилося, що я не знаю нічого. Отже, мене посадили за ту парту, де мав сидіти останній учень. Але більше, ніж брак освіти й знання хлоп'ячих розваг, непокоїло мене інше: я відчував, що мій досвід у важких і темних сферах життя віддаляє мене від нового товариства більше, ніж моя неосвіченість. Я запитував себе: що подумали б вони, коли б довідалися про моє добре знайомство з лондонською борговою тюрмою? Чи не залишилося на мені якихось ознак, що могли б наперекір моєму бажанню відкрити мої тісні зв'язки з родиною Мікоуберів – усі ці застави, продажі, купівлі та вечері в тавернах. А може, хтось з цих хлопчиків бачив на власні очі, як я, брудний і обірваний, вештався вулицями Кентербері? Що, коли тепер він упізнає в мені колишнього волоцюгу? Що скажуть усі ці молоді люди, які не знають ліку своїм грошам, коли довідаються, як я старанно лічив півпенси, купуючи собі ковбасу з пивом чи шматок пудинга? Яке враження справить на них, таких далеких від всіх таємниць лондонського життя і лондонських вулиць, коли їм стане відомо, що я, на превеликий сором свій, добре знався на найнижчих галузях цього життя. Усі ці думки одна за одною швидко промайнули в моїй голові в цей перший день мого перебування в навчальному закладі доктора Стронга; я боявся викрити себе своїм виглядом чи необережним жестом, і коли до мене підходив хтось із моїх нових шкільних товаришів, я мимоволі відчував тремтіння в усьому тілі. Щойно закінчилися години навчання, я стрімголов вибіг із зали, боячись скомпрометувати себе в очах школи якоюсь незграбною відповіддю на дружній привіт чи запитання.
Але старий будинок містера Вікфілда цілюще вплинув на мене, коли я підійшов до ґанку зі своїми шкільними книжками під пахвою. Постукавши у двері, я відчув, що турботи мої помалу зникають. Пробираючись нагору до своєї затишної кімнати, я відчув, як важка тінь сходів спадає на мої тривожні сумніви й закриває моє колишнє життя. У кімнаті своїй просидів я, зубрячи уроки, до обіднього часу (класи в школі зазвичай закінчувалися ще о третій годині). Заходячи до їдальні, я був сповнений надії, що можу стати задовільнішим учнем.
Агнес сиділа у вітальні, чекаючи на свого батька, що його якийсь відвідувач ще затримував у конторі. Вона зустріла мене приємною посмішкою і спитала, як подобається мені школа. Я відповів, що школа подобається мені дуже, але першого разу, сказав я, мені трохи ніяково було за нових обставин.
– А ось ви ніколи не вчилися в школі? – спитав я. – Адже ж так?
– Та як же! Я вчуся щодня!
– Але ж ви вчитеся тут, удома.
– Тато не міг би відпустити мене, – відповіла вона, усміхаючись і похитуючи головою, – його господиня, ви ж знаєте, завжди повинна бути вдома.
– Він дуже любить вас, я певний, – зазначив я.
Вона відповіла "так" і пішла до дверей послухати, чи не йде батько, щоб зустріти його на сходах. Але містер Вікфілд ще сидів у конторі, і дочка його повернулася.
– Моя мати померла в день мого народження, – сумно сказала Агнес. – Я знаю її тільки з того портрета, що його ви розглядали вчора.