Він не впускав до себе навіть денного світла, сонячне проміння більш не проникало до нього. Він уставав близько восьмої вечора, в напівсвідомому стані тамував свій голод і знову лягав. Холодні, похмурі години життя приносили з собою тільки безладні образи, тільки видимості, світлотіні на чорному тлі. Він поринув у глибоку мовчанку, життя його являло собою повний відбиток руху та думки. Якось увечері він прокинувся багато пізніше, ніж звичайно, і обід не був поданий. Він подзвонив Жонатасові.
— Геть з мого дому! — сказав він.— Я тебе збагатив, тобі забезпечено щасливу старість, але я не можу дозволити тобі гратися моїм життям. Я ж голодний, паскудо! Де обід? Кажи!
На Жонатасовому обличчі майнула задоволена усмішка, він узяв свічку, що блимала в темряві величезного покою, повів свого пана, вже знов байдужого до всього, по широкій галереї й раптом відчинив двері. В очі хворому вдарило світло, Рафаель був уражений, засліплений небаченим видовищем. Перед ним були люстри, повні свічок; гарно розставлені рідкісні квіти з його оранжереї; стіл, що виблискував сріблом, золотом, перламутром, порцеляною. Царський обід, від якого, пробуджуючи апетит, ішла запашна пара. За столом сиділи його друзі, а разом з ними жінки, пишно вбрані, чарівливі, з відкритими плечима й грудьми, з квітками в зачісках, з блискучими очима, всі по-різному вродливі, всі спокусливі в своїх розкішних маскарадних уборах: одна підкреслила свої форми ірландською жакеткою, друга наділа хвацьку андалузьку спідницю; та, напівгола, була в убранні Діани-Мисливиці, а та, скромна, овіяна любов'ю,— в костюмі пані де Лавальєр, і всі були однаково підхмелені. В кожному погляді іскрилися радість, любов, насолода. Тільки-но мертвотно-бліде обличчя Рафаеля з'явилось у дверях, пролунав дружний хор привітань, тріумфальних, як вогні цього імпровізованого свята. Ці голоси, пахощі, світло, жінки п'янкої вроди збудили його, відродили в ньому тепло життя. На довершення дивних марень звуки прекрасної музики гармонійним потоком ринули з вітальні поряд, запрошуючи на цю солодку гульню. Рафаель відчув, що його руку ніжно потискає жінка, ладна обвити його своїми білими, свіжими руками,— то була Акіліна. І, раптом усвідомивши, що все це вже не млисті фантастичні образи його мимобіжних туманних сновидь, він нестямно скрикнув, грюкнув дверима й ударив старого поштивого слугу по обличчю.
— Потворо! Ти завзявся вбити мене! — вигукнув він.
Потім, увесь тремтячи від думки про небезпеку, якої щойно зазнав, він знайшов у собі сили дійти до спальні, випив велику дозу снодійного й ліг.
Було близько півночі. В цю годину обличчя сонного Рафаеля сяяло вродою — одна з примх фізіології; білість шкіри відтінювали яскраві рум'янці, що вкидали медиків у подив і відчай. Від ніжного по-дівочому чола віяло геніальністю. Життя квітло на його обличчі, спокійному, безтурботному, як у дитини, що заснула під крильцем у матусі. Він спав здоровим, міцним сном, із червоних уст вилітало рівне, чисте дихання, він усміхався,— мабуть, йому марилось якесь прекрасне життя. Може, він бачив себе столітнім дідом, бачив своїх онуків, що зичили йому довголіття, може, йому снилося, що, сидячи на простій лаві, під шатром гілля, освітлений сонцем, він, як пророк з висоти гір, розрізняв у блаженній далечі обітовану землю!
— Нарешті!
Це слово, вимовлене чиїмось сріблястим голосом, розвіяло туманні образи його снів. При світлі лампи він побачив, що на постелі сидить його Поліна, і ця Поліна стала ще вродливіша за час розлуки й горя. Рафаеля вразила білість її обличчя, світлого, як пелюстки латаття, і відтіненого довгими чорними кучерями. Сльози проклали в неї на щоках дві блискучі стежечки й зупинилися, готові впасти при найменшому русі. Вся в білому, з похиленою головою, така легка, що майже не прим'яла постелі, Поліна була наче янгол, що зійшов з неба, наче привид, готовий зникнути від найменшого подуву.
— Ох, я все забула! — вигукнула вона, коли Рафаель розплющив очі.— Я можу сказати тобі тільки одне: я твоя! Так, серце моє повне кохання. Ох, ніколи, янголе життя мого, ти не був такий прекрасний! Очі твої — як вогні. Та я все зрозуміла, все! Ти шукав без мене здоров'я, ти мене боявся... Ну що ж...
— Тікай, тікай! Залиш мене! — глухо промовив нарешті Рафаель.— Іди ж! Якщо ти зостанешся, я помру. Ти хочеш, щоб я помер?
— Помер? — перепитала вона,— Хіба ти можеш померти без мене? Померти? Але ж ти такий молодий! Померти? Але ж я кохаю тебе! Померти! — ще раз повторила вона глибоким грудним голосом і, сама не своя, вхопила його за руки.— Холодні! — сказала.— Чи то мені здається?
Рафаель витяг з-під подушки мізерний клаптик шагреневої шкіри, маленький, як листочок барвінку, і, показуючи його, вигукнув:
— Поліно, прекрасний образе прекрасного мого життя, скажімо одне одному: "прощай!"
— Прощай? — перепитала вона зчудовано.
— Так. Це талісман, що виконує мої бажання й показує, як скорочується моє життя. Дивися, скільки мені лишилось. Один раз глянеш на мене — і я помру.
Поліна вирішила, що Рафаель збожеволів; вона взяла талісман і піднесла лампу ближче. При миготливому світлі, що падало на Рафаеля й на талісман, вона з напруженою увагою розглядала й обличчя свого коханого, й залишок магічної шкіри. Бачачи, яка прекрасна в цю хвилину Поліпа, охоплена палкою любов'ю й жахом, Рафаель не міг опанувати себе: спогади про пестощі, про буйні радощі жаги ожили в його дрімотній душі й розгорілись, як розгорлаться вогонь, що тлів під попелом у погашеному вогнищі.
— Поліно, йди сюди! Поліно!
Жахливий крик вирвався з грудей молодої жінки, очі її розширилися, страдницьки зсунуті брови піднялись від жаху: в очах Рафаеля вона читала несамовите жадання, яким вона колись пишалася,— та в міру того, як воно наростало, клаптик шагреневої шкіри, лоскочучи їй долоню, все стискався й стискався! Стрімголов кинулась Поліна до сусідньої вітальні й замкнула за собою двері.
— Поліно! Поліно! — кричав умирущий, кинувшись за нею.— Я кохаю тебе, пропадаю за тобою, хочу тебе! Прокляну, як не відчиниш! Я хочу вмерти в твоїх обіймах!
З незвичайною силою — останнім спалахом життя — він виламав двері й побачив, що його кохана, напівгола, скорчилась на канапі. Після марної спроби роздерти собі груди Поліна вирішила задушити себе шаллю, аби швидше померти.
— Коли я помру, він житиме! — казала вона, силкуючись затягти зашморг, накинутий на шию.
Коси в неї розсипались, плечі оголилися, сукня розстебнулась, і в цьому двобої зі смертю, в сльозах, з розпашілими щоками, звиваючись у страшному розпачі, тисячею нових спокус вона довела до нестями Рафаеля, сп'янілого від жаги; рвучко, як хижий птах, він кинувся до неї, розірвав шаль і хотів стиснути її в обіймах.
Умирущий шукав слів, щоб виразити жадання, яке поглинало всі його сили, але тільки здушене хрипіння виривалося в нього з грудей, у яких віддих, здавалося, тікав усе глибше й глибше. Нарешті, нездатний більше зронити жодного звуку, він укусив Поліну в груди. Наляканий криками, що долетіли до нього, ввійшов Жонатас і почав відривати молоду жінку від трупа, над яким вона схилилась у кутку.
— Чого вам треба? — сказала вона.— Він мій, я його занапастила, хіба я не передрекла цього?
Епілог
— А що сталося з Поліною?
— А, з Поліною? Слухайте ж. Чи траплялось вам тихого зимового вечора, сидячи перед каміном, віддаватись солодким спогадам про кохання, або про юність і дивитись, як вогонь розкреслює дубове поліно? Он там на охопленому вогнем дереві вимальовуються червоні клітинки шахової дошки, а тут поліно міниться оксамитом; на вогненному тлі пробігають, виграють, скачуть сині вогники. І ось з'являється невідомий маляр,— користуючись барвами цього полум'я, з непередаваною майстерністю накидає він серед лілових і пурпурових вогників жіночий профіль якоїсь надприродної краси, нечуваної ніжності — явище життєве, яке більш ніколи не повториться: волосся цієї жінки розмаяне вітром, а риси її дихають дивною жагою — вогонь у вогні! Вона всміхається, вона зникає, більш ви її не побачите. Прощай, квітко, розквітла в полум'ї! Прощай, з'яво незавершена, несподівана, виникла надто рано або пізно для того, щоб стати прекрасним діамантом!
— А Поліна?
— То ви не зрозуміли? Я починаю спочатку. Оступіться! Оступіться! Ось вона, вершина мрій, жінка, нестала, як цілунок, жінка, жива, як блискавка, і, як блискавка, палюча; створіння неземне, вся — дух, уся — любов! Вона сповилась у якесь полум'яне тіло, або ж заради неї саме полум'я на мить одухотворилось! Риси її — такої чистоти, яка буває тільки в небожителів. Хіба ж вона не сяє, мов янгол? Хіба ви не чуєте ефірного шелесту її крил? Легше за птаха сідає вона коло вас, і грізні очі її чарують; її тихе, але могутнє дихання з чарівною силою притягує до себе ваші уста; вона відлітає геть і тягне вас за собою, і ви не відчуваєте під собою землі. Ви прагнете хоч єдиний раз нестямним рухом руки доторкнутись до цього сніжно-білого тіла, прагнете зім'яти її золотаве волосся, поцілувати її іскристі очі. Вас п'янить туман, вас заворожує чарівна музика. Ви здригаєтеся всім тілом, ви весь — жадання, весь — суцільна мука. О, невимовне щастя! Ви вже припали до уст цієї жінки, та раптом прокидаєтесь від жахливого болю. Ох! Ви вдарились головою об ріжок ліжка, ви поцілували темне червоне дерево, холодну позолоту, бронзу або мідного амура.
— Ну, а Поліна?
— Вам іще мало? То слухайте ж. Один юнак, відпливаючи погожим ранком із Тура на пароплаві "Місто Анжер", тримав у своїй руці руку вродливої жінки. І довго вони милувались білою постаттю, що несподівано виникла в тумані над широкою гладінню Луари, як витвір води й сонця чи як примха повітря й хмар. Це легке створіння витало в повітрі то ундиною, то сильфідою — так слово, якого марно шукаєш, витає десь у пам'яті, але його не можна піймати; видиво блукало між островами, воно кивало головою, ховаючись за гілля високих тополь, потім жінка досягла велетенських розмірів, і тоді заіскрилися незліченні складки її вбрання, а може, то засяяв ореол, окреслений сонцем круг її обличчя; видіння пливло над селами, над пагорбами, і здавалося, що воно не дасть пароплавові пропливти мимо замку Юссе.