Вона глянула на смертне ложе, скупо освітлене однією свічкою, і розридалася, побачивши обличчя свого батька, по якому перебігали ще останні відблиски життя. Б’яншон із скромності вийшов з кімнати.
– Я не могла вирватися раніше, – мовила графиня, звертаючись до Растіньяка.
Студент сумно кивнув головою. Пані де Ресто взяла руку свого батька й поцілувала.
– Простіть мене, тату! Ви казали, що мій голос підніме вас із могили. Ну, верніться ж на хвилинку до життя і благословіть вашу дочку, яка так кається. Почуйте ж мене! Який жах! Ніхто, крім вас, не зможе тепер мене благословити тут, на землі. Всі ненавидять мене, тільки ви мене любите. Навіть власні мої діти ненавидитимугь мене. Візьміть мене з собою, я любитиму, доглядатиму вас. Він не чує, я божеволію!
Вона впала навколішки й безтямно дивилася на вмирущого.
– Нещастю моєму немає краю, – сказала графиня, глянувши на Ежена. – Пан де Трай зник, лишивши величезні борги, і я дізналася, що він зраджував мене. Чоловік мій ніколи мені не простить, а я віддала в його руки своє майно. Я втратила всі ілюзії. Боже мій! Для кого я зрадила єдине серце, – вона показала на батька, – яке мене вірно любило? Його я не визнавала, відштовхувала, завдавала йому такого болю, я підла, підла!
– Він знав це! – відповів Растіньяк.
Раптом батько Горіо розцлющив очі, але то був конвульсивний рух. Жест графині, що виразив пробуджену в ній надію, був не менш страшний, ніж очі вмирущого.
– Невже він почув мене? – скрикнула графиня. – Ні, – додала вона, сідаючи біля ліжка.
Пані де Ресто лишилася коло батька, а Ежен пішов попоїсти. Пансіонери вже зібралися в їдальні.
– Ну, – сказав йому художник, – там нагорі, здається, буде маленька смерторама?
– Шарлю, – відповів Ежен, – по-моєму, ви могли б обрати для своїх жартів не такий сумний предмет.
– А що, хіба тут уже й посміятися не можна? – заперечив художник. – Кому це заважає? Б’яншон каже, що старий уже втратив свідомість.
– Ну що ж, – підхопив службовець музею, – як жив, так і помре.
– Тато вмер! – крикнула графиня.
Почувши цей жахливий зойк, Растіньяк, Сільвія і Б’яншон кинулися нагору й побачили, що пані де Ресто зомліла. Коли вона опритомніла, її посадили у фіакр. Ежен доручив Терезі піклуватися про пані де Ресто, наказавши покоївці відвезти її до пані де Нусінген.
– Так, він справді вмер, – сповістив Б’яншон, повернувшись у їдальню.
– Ну, панове, прошу до столу, – сказала пані Воке, – суп прохолоне.
Студенти сіли поруч.
– Що тепер робити? – спитав Ежен Б’яншона.
– Я закрив йому очі і поклав його як годиться. Заявимо про смерть у мерію, лікар засвідчить її, його зашиють у саван і поховають. Що ж, по-твоєму, з ним іще робити?
– Він уже ніколи не нюхатиме так хліба, – сказав один з пансіонерів, перекривлюючи бідолаху.
– Хай йому чорт, панове, – вигукнув репетитор, – облиште батька Горіо, годі вже нас начиняти ним; цілу годину тільки про нього й мови. Одною з переваг славного міста Парижа є те, що тут можна народитися, жити і вмерти так, що ніхто на вас не зверне уваги. То скористаймося ж із цих благ цивілізації. Щодня в місті помирає чоловік шістдесят, – що ж, ви оплакуватимете паризькі гекатомби? Батько Горіо дав дуба, ну й хай собі, тим краще для нього. Якщо ви його так любите, то йдіть собі туди, а нам дайте спокійно пообідати.
– Ну, звісно, – підтримала вдова, – для нього краще, що він помер. Видно, бідолаха, зазнав у житті багато горя.
Це була єдина надгробна промова людині, яка в очах Ежена втілювала саме батьківство. П’ятнадцять пансіонерів почали теревенити, як звичайно. Бряжчання ложок і виделок, сміх і розмови, різні вирази цих жадібних і байдужих облич – усе це сповнювало жахом Ежена і Б’яншона. Попоївши, вони пішли покликати священика, щоб той читав уночі молитви по покійному. Виконуючи останні обов’язки щодо бідолахи, юнаки мусили зважати на скромні кошти, що в них залишились.
О дев’ятій годині вечора тіло поклали на голому помості в тій самій убогій кімнаті, поставили обабіч по свічці, і священик сів поруч. Перш ніж лягти спати, Растіньяк розпитав священика, скільки коштуватиме відправа та похоронна церемонія, і написав записки до барона де Нусінгена й графа де Ресто: просив їх прислати довірених людей, які взяли б на себе турботи про похорон. Пославши з цими записками Крістофа, Ежен, украй виморений, ліг і відразу заснув.
Другого дня Б’яншон і Растіньяк самі пішли заявляти в мерію про смерть; опівдні лікар її засвідчив. Минуло ще дві години, але ніхто не присилав грошей, ніхто не приходив від зятів, і Растіньяк сам заплатив священикові. Сільвія зажадала десять франків за те, щоб обмити покійника і зашити тіло в саван. Ежен і Б’яншон підрахували, що їм навряд чи вистачить грошей на всі витрати, якщо родичі небіжчика нічого не дадуть. Студент-медик сам поклав тіло в труну для бідних, яку він купив зі знижкою у себе в лікарні.
– Втни штуку цим мерзотникам, – сказав він Еженові. – Піди купи місце років на п’ять на кладовищі Пер-Лашез, замов похорон і відправу за третім розрядом. Якщо зяті й дочки відмовляться взяти на себе витрати, напишеш на могильному камені: "Тут спочиває пан Горіо, батько графині де Ресто і баронеси де Нусінген, похований коштом двох студентів".
Ежен пристав на його раду лише після марної спроби побачитися з паном і пані де Нусінген, а також з паном і пані де Ресто. Його не пустили й на поріг. В обох домах швейцари дістали щодо цього найсуворіший наказ.
– Пан і пані, – казали вони, – нікого не приймають: у них помер батько, і вони у великому горі.
Ежен був досить досвідчений у світських звичаях Парижа і зрозумів, що наполягати не слід. Особливо страшна тривога пойняла його, коли він побачив, що не попаде до Дельфіни. В комірчині швейцара Ежен написав їй:
"Продайте якусь вашу прикрасу, щоб можна було пристойно провести вашого батька до місця вічного спочинку".
Він попросив передати записку через Терезу баронесі, але швейцар віддав її баронові де Нусінгену, і той кинув записку у вогонь. Зробивши все, що він міг зробити, Ежен о третій годині вернувся в пансіон. Сльози мимоволі потекли у нього з очей, коли він побачив біля воріт труну, ледве прикриту чорною тканиною; вона стояла на двох стільцях серед безлюдної вулиці. Убоге кропило, до якого ще ніхто й не торкнувся, мокло в мідній посрібленій чаші з свяченою водою. Навіть хвіртку не було задраповано чорним. То була смерть злидаря, смерть без пишних проводів, без друзів і родичів. Б’яншон змушений був піти в лікарню і лишив Растіньякові записку, де повідомляв, про що домовився в церкві. Він писав, що заупокійна меса надто дорога і тому доведеться вдовольнитися дешевою вечірнюю відправою; сповістив також, що послав Крістофа з запискою в похоронну контору. Прочитавши ці рядки, які нашвидкуруч надряпав Б’яншон, Ежен помітив у руках пані Воке медальйон із золотим обідком, у якому було волосся обох дочок Горіо.
– Як ви сміли це взяти? – сказав він.
– Отакої! Не ховати ж його разом з покійником! – заперечила Сільвія. – Це ж золото!
– Ну то й що! – обурився Ежен. – Хай він забере з собою цю єдину пам’ятку про дочок.
Коли з’явилися похоронні дроги, Ежен розпорядився поставити на них труну, відбив віко і побожно поклав на груди старого медальйон, що лишився від того часу, коли Дельфіна й Анастазі були юні, чисті й ще "не мудрували", як скаржився їхній батько у передсмертному маренні.
Растіньяк і Крістоф у товаристві двох гробарів самі проводили дроги, що везли останки бідолахи до церкви Святого Стефана, недалеко від вулиці Святої Женев’єви. Коли вони прибули туди, труну перенесли в маленьку каплицю, низьку й темну; студент даремно сподівався побачити там дочок Горіо або їхніх чоловіків. Біля труни стояли тільки він та Крістоф, що відчув потребу вшанувати востаннє людину, завдяки якій йому частенько перепадали добрі чайові. Чекаючи священиків, хлопчика-півчого та причетника, Растіньяк потис Крістофові руку, не маючи сили вимовити ні слова.
– Так, пане Ежене, – зітхнув Крістоф, – це був чесний і добрий чоловік. Ні з ким не сварився, нікому не шкодив і нічого поганого не зробив.
Прийшли два священики, хлопчик-півчий, причетник і зробили все, що могли зробити за сімдесят франків у такі часи, коли церква не настільки багата, щоб молитися безкоштовно. Проспівали один псалом, "Libera" і "De profundis"[16]. Відправа тривала двадцять хвилин. Була тільки одна жалобна карета для священика і півчого, які погодилися підвезти й Ежена та Крістофа.
– Провожатих нема, – сказав священик, – ми можемо їхати швиденько, щоб не затримуватися, бо вже пів на шосту.
– Але саме в ту мить, коли труну знов поставили на дроги, з’явилися дві карети з гербами, тільки порожні, – карети графа де Ресто й барона де Нусінгена; вони провели похоронну процесію до кладовища. О шостій годині тіло батька Горіо опустили в могилу; навколо стояли слуги його дочок, але й вони зникли разом з причтом, тільки-но прочитали оплачену студентами коротеньку молитву за упокій душі небіжчика.
Грабарі, трохи притрусивши труну землею, випросталися, і один із них попросив у Растіньяка на горілку. Ежен, пошукавши в кишені, не знайшов нічого і змушений був позичити у Крістофа двадцять су. Ця, по суті, незначна обставина викликала у Растіньяка страшний наплив скорботи. Вечоріло. Вогкий присмерк нагонив смуток. Растіньяк глянув на могилу і зронив на неї останню юнацьку сльозу, викликану святим хвилюванням чистого серця, одну з тих сліз, що, впавши на землю, підносяться до небес. Він склав руки на грудях і глянув на хмари. Крістоф подивився на нього й рушив додому.
Лишившись на самоті, Растіньяк зійшов на пагорок і поглянув на Париж, що розкинувся на звивистих берегах Сени; подекуди вже блимали вогні. Юнак пильно вдивлявся у простір між Вандомською колоною і куполом Дому інвалідів, туди, де був паризький вищий світ, у який він намагався проникнути. Ежен окинув цей гомінливий вулик жадібним поглядом, ніби наперед смакуючи його мед, і гордовито промовив:
– Ну, тепер побачимо хто кого!
І, кинувши вищому товариству свій виклик, він поїхав обідати до пані де Нусінген.
Саше, вересень, 1834 р.