Це означало, що індіанці вміли битися і знищувати ворога. Це почуття посилилося, коли прибули гінці з місця загибелі Дейда і розповіли нам нові подробиці цієї кривавої події. Тепер солдати не так хоробро ступали в саме серце країни, окупованої ворогом. Навіть відчайдушні добровольці не порушували стройового порядку. Солдати мовчки рухалися вперед.
До полудня ми досягли берегів Амазури. Щоб проникнути в район лагун і боліт, треба було перебратися через річку. Провідники намагалися знайти брід, але ніяк не могли його відшукати. Перед нами текла широка, чорна і глибока річка. Ми не могли переправитися через неї вплав, навіть на конях.
Чи не зрадили нас провідники? Ні, цього не могло бути! Хоча провідники були індіанцями, але вони довели свою відданість білим. Крім того, вони вже були зганьблені в очах своїх одноплемінників і приречені на смерть власним народом. Наша поразка для них означала б загибель. Як з'ясувалося згодом, наші підозри не мали підстав. Провідники самі збилися зі шляху. І це виявилося щастям для нас. Якби ми не припустилися цієї помилки, то з військом генерала Клінча могла б повторитися трагедія, яка сталася із загоном майора Дейда, тільки в більших масштабах.
Якби ми знайшли брід, що був за дві милі нижче за течією, то одразу ж натрапили б на засідку, майстерно влаштовану молодим вождем. Він чудово знав тактику лісового бою. Чутка про те, що індіанці вирушили в далекий похід, була просто військовою хитрістю, прелюдією до ряду стратегічних маневрів, задуманих Оцеолою. У цей час індіанці засіли там, куди ми повинні були б прийти, якби провідники не збилися з дороги. Індіанці зайняли обидва боки броду. Воїни причаїлися у траві, як змії, і були готові кинутися на нас у ту мить, коли ми підійшли б до переправи. О, як пощастило війську генерала Клінча, що в нього виявилися такі недолугі провідники!
Генерал не знав цих обставин. Якби він отримав повідомлення про небезпечну близькість ворога, то, ймовірно, діяв би інакше. Тепер дав наказ зупинитися. Було вирішено переправитися через річку в цьому місці.
В очеретах знайшлося кілька старих човнів та індіанських човників. На них легко могли переправитися піхотинці, а кавалеристи мали переплисти річку на конях.
Збили плоти з колод, і почалася переправа. Цей маневр ми провели досить спритно, так що менше ніж за годину половина солдатів була вже на іншому березі. Серед них був і я, але не радів нашим успіхам. Мені було б важко брати участь у побитті беззахисних жінок і дітей. І я відчув справжнє полегшення, мало не радість, коли почув з глибини лісу бойовий клич семінолів: "Іо хо єхі!". Слідом за тим загриміли рушничні залпи, кулі засвистіли в повітрі, ламаючи гілки на ближніх деревах. Ми побачили, що нас оточують численні війська індіанців.
Частина загону, що встигла переправитися, сховалася між великими деревами на березі річки, і тому перший залп індіанців не завдав нам особливої шкоди. Однак деякі солдати впали, а над іншими нависла серйозна небезпека.
Наші війська дали залп, індіанці знову відповіли нам. Зав'язалася стрілянина.
Якийсь час жодна зі сторін не зазнавала серйозних втрат. Однак було ясно, що індіанці, які сховалися в переліску, зайняли вигіднішу позицію і оточують нас. Ми не могли зрушити з місця, поки не переправляться наші солдати. Тільки тоді ми могли перейти в штикову атаку, щоб змусити противника прийняти відкритий бій.
Отже, переправа тривала під захистом нашого вогню. Та невдовзі становище погіршилося. Навпроти нашої позиції в річку врізалася вузька мілина, утворюючи невеликий півострів. Він лежав нижче берегової мілини, крім того місця, де утворився маленький острівець. Цей острівець густо поріс вічнозеленими деревами – пальмами, дубами і магноліями. З нашого боку було б вельми розсудливо захопити його під час переправи, але генерал не помітив таку можливість. Індіанці відразу це збагнули, і, перш ніж ми схаменулися, вони вже перемахнули через перешийок і зайняли острівець. Наслідки цього вправного маневру ми побачили одразу ж. Індіанці почали обстрілювати човни, що переправлялися через річку. Човни зносило течією вниз, навпроти лісистого острівця. Із зеленої тіні дерев безперервно струменів синюватий димок, а свинцеві кулі робили свою руйнівну справу. Люди падали з плотів чи важко перевалювалися через борти човнів у воду, поранені і мертві. А частий вогонь наших мушкетів, спрямований на острівець, ніяк не міг вибити зухвалого ворога, що причаївся в густому листі.
Індіанців на острівці було небагато. Коли вони перебиралися туди по перешийку, ми могли їх усіх перелічити, та, імовірно, то були найкращі воїни і найвлучніші стрільці – вони жодного разу не схибили. То була найбільш напружена мить бою. В інших місцях сутичка відбувалася з рівнішим співвідношенням сил. Обидві сторони билися під прикриттям дерев і не зазнавали великих втрат. Проте кілька індіанців, що засіли на острові, завдавали нам більшої шкоди, ніж решта.
Єдиним способом змусити червоношкірих відступити з острівця була штикова атака.
Такий був задум генерала. Це здавалося безнадійною справою. Той, хто зважився б піти під убивчий вогонь прихованого супротивника, безперечно, ризикував би власним життям.
На мій подив, виконати цей обов'язок випало мені. Зізнаюся, я ніколи не виявляв особливої хоробрості або запалу в бою, але наказ прозвучав безпосередньо від генерала, і діяти треба було негайно. Я приготувався виконати його, хоча й без особливого ентузіазму.
При мені було кілька солдатів, озброєних рушницями. Їхня кількість не перевищувала індіанців. Разом із ними я попрямував до півострова. Я усвідомлював, що йду на вірну смерть. Імовірно, те саме відчували й солдати, які йшли зі мною. Та навіть знаючи це, ми не могли відступити. Всі дивилися на нас, тому ми повинні були йти вперед і перемогти або померти!
Через кілька секунд ми були вже на перешийку і стрімко рушили до острова. Ми сподівалися, що індіанці не помітять нас і нам вдасться обійти їх. Та марно! Вороги весь час уважно стежили за нашим маневром і, зарядивши рушниці, вже приготувалися зустріти нас. Ледь усвідомлюючи всю небезпеку свого становища, ми продовжували йти вперед і нарешті опинилися на відстані двадцяти ярдів від гаю. Раптом з за дерев замайорів блакитний димок і промайнуло червоне полум'я. Над моєю головою просвистіли кулі. Позаду пролунали крики і стогони. Я озирнувся і побачив, що всі мої товариші – мертві або помирають.
Та раптом із гущавини лісу до мене долинув голос:
– Поверніться, Рендольфе! Поверніться! Знак, який ви носите на грудях, урятував вас. Але мої воїни страшенно розлючені! Не спокушайте їх! Поверніться! Назад! Назад!
Розділ LXVIII
Перемога, що завершилася відступом
Я не бачив людини, що говорила це – густе листя приховувало її, але я одразу впізнав голос: це був Оцеола.
Навіть не можу передати, що я відчув тоді, і не пам'ятаю, як учинив. Я відчував страх і здивування водночас. Пам'ятаю тільки, що ще раз озирнувся на своїх товаришів і помітив, що не всі вбиті. Хтось лежав нерухомо, а хтось іще ворушився і стогнав. Вони були живі! З величезною радістю я побачив, що деякі піднялися і поспішали сховатися, а інші намагалися повзти рачки.
З гаю продовжували стріляти, і я, завмерши на місці в нерішучості, бачив, як двоє або троє впали на траву, убиті фатальною кулею. Серед поранених, що лежали біля моїх ніг, був один юнак, якого я добре знав. Куля пробила йому обидві ноги, і він не мав сили зрушити з місця. Він благав мене допомогти йому, і від цього мене аж заціпило. Я згадав, що колись цей юнак зробив мені велику послугу. Майже машинально я нахилився, схопив його і потягнув. Намагаючись вибратися з перешийка, я повз зі своєю ношею і зупинився перепочити тільки тоді, коли вогонь індіанських рушниць уже не міг дістати мене. Там мене зустрів взвод солдатів, яких послали, аби прикрити наш відступ. Я залишив пораненого товариша на них, а сам поспішив із сумним донесенням до генерала. Мені нічого не довелося доповідати: за нашими діями спостерігали, тож весь загін знав про крах, якого ми зазнали. Генерал не промовив жодного слова і без пояснень відправив мене на інший фланг.
Усі засуджували генерала за його необдуманий наказ захопити острів такими незначними силами. За мною ж зміцнилася репутація хороброго офіцера. Перестрілка тривала ще з годину. Це були окремі сутички в болотах і між деревами. Ні нам, ні індіанцям не вдалося домогтися відчутної переваги. Обидві сторони, як і раніше, займали захоплені спочатку позиції, та весь ліс попереду утримували за собою індіанці. Відступити означало погубити весь загін, бо був тільки один шлях до відступу: зворотна переправа через річку. Та нам довелося б переправлятися під ворожим вогнем. Залишатися далі на нашій позиції також було небезпечно. Ми не могли нічого зробити, бо, по суті, були в облозі на березі річки. Марно ми намагалися вибити індіанців з гаю. Раз зазнавши невдачі, ми не могли так ризикувати вдруге. Це було б дуже нерозумно, але й залишатися на тому ж місці також було ризиковано. Військо було майже без провіанту, голод уже давався взнаки. З кожною годиною наше становище погіршувалося.
Ми переконалися, що ворог оточив нас. Неподалік зібралися півколом індіанці, причому кожен воїн стояв за деревом, яке його захищало. Ми, своєю чергою, утворили оборонну лінію, таку ж потужну, як лінія укріплених траншей. Прорватися через цю лінію без великої втрати людей було неможливо.
Стало очевидно, що кількість наших ворогів помітно збільшилася. Особливий клич, добре знайомий старим солдатам, сповіщав про прибуття нових і нових загонів індіанців. Ми вже стали побоюватися, що втрачаємо перевагу в силах, що незабаром нас здолають. Усіх охопив відчай.
Під час перестрілки ми помітили, що багато індіанців були озброєні рушницями і мушкетами. На деяких були військові мундири. Особливо впадало в око вбрання одного з головних вождів. З його плечей спадав великий шовковий прапор, на зразок плащів, які носили іспанці часів конкістадорів: з червоними і білими смугами та блакитними зірками в кутку. Усі солдати звернули увагу на прапор. У цьому фантастичному вбранні всі впізнали улюблений прапор нашої батьківщини.
Проте це не збентежило нас.