Хоч би там як, а вони були готові, і залишалося тільки чекати моменту, коли доведеться запалити їх.
— Через те, що зараз нема чого робити, — сказав Ніколл, — я вношу пропозицію.
— Яку? — спитав Барбікен.
— Я пропоную спати.
— Тобто як? — вигукнув Мішель Ардан.
— Ось уже сорок годин, як ми не заплющували очей, — сказав Ніколл. — Кілька годин сну повернули б нам усі наші сили.
— Ніколи цього не буде! — заперечив Мішель.
— Гаразд, — продовжував Ніколл, — тоді хай кожен робить те, що йому до вподоби, а я спатиму.
І, простягнувшись на канапі, Ніколл незабаром засвистів носом, як сорокавосьмиміліметрове ядро.
— Наш Ніколл дуже розумна людина, — сказав після цього Барбікен. — Я піду за його прикладом.
Через кілька хвилин він уже спав.
— У цих практичних людей бувають іноді щасливі ідеї! — сказав Мішель Ардан, залишившись сам. І, витягнувши свої довгі ноги та підклавши руки під голову, Мішель і собі захропів.
Але цей сон не міг бути ні тривалим, ні спокійним. Занадто вже багато турбот непокоїли цих трьох чоловіків, і через кілька годин, близько сьомої години ранку, всі троє були вже водночас на ногах.
Снаряд неухильно віддалявся від Місяця, усе більше нахиляючи до нього свою конічну частину. Явище це ще досі не було з'ясоване, але воно сприяло намірам Барбікена.
Ще сімнадцять годин, і настане момент діяти.
Цей день здавався довгим. Хоч які вони були відважні, але відчували невимовне хвилювання, наближаючись до моменту, який мав усе вирішити: чи вони впадуть на Місяць, чи довічно кружлятимуть навколо нього по незмінній орбіті? І мандрівники лічили години, занадто довгі для них. Барбікен і Ніколл були заглиблені у свої обчислення, Мішель ходив туди й сюди між тісними стінками і споглядав жадібним оком цей байдужий Місяць.
Інколи спогади про Землю непокоїли їх. Вони бачили своїх друзів з Гарматного клубу і дорогого усім їм Дж. Т. Мастона. У цей момент шановний секретар, мабуть, стоїть на своєму посту в Скелястих горах. Чи бачить він снаряд у дзеркалі свого гігантського телескопа? Що він думає? Після того, як він побачив їх зникнення за південним полюсом Місяця, він бачив їх появу над північним полюсом? Отже, це був супутник супутника. Чи сповістив Дж. Т. Мастон усьому світові цю несподівану новину? Чи було це, нарешті, розв'язання цієї великої справи?
Тимчасом день проходив без усяких пригод. Настала земна північ. Починався день 8 грудня. Ще година, і вони досягнуть точки однакового притягання. Яку швидкість має снаряд? Не можна визначити. Але ніяка помилка не могла заплямувати обчислення Барбікена. О першій ранку ця швидкість повинна бути і буде рівна нулеві.
Крім того, одне явище повинно відзначити місце перебування снаряда на нейтральній точці: там обидва притягання, — земне і місячне — будуть анульовані. Предмети більше не матимуть "ваги". Це дивне явище, яке тоді так вразило Барбікена і його товаришів, мало знову статися під час їх повороту в таких самих умовах. Саме тоді треба діяти.
Вже конічний верх снаряда був помітно обернений до місячного диска. Ядро стало так, що можна буде використати всю силу відбою від запалення ракет. Отже, все нібито сприяє успіхові їх справи. Якщо швидкість снаряда буде зовсім зведена нанівець у цій мертвій точці, певного руху, скерованого на Місяць, вистачить, щоб спричинити падіння.
— За п'ять хвилин перша година, — сказав Ніколл.
— Все готово, — відповів Мішель Ардан, скеровуючи приготований гніт до полум'я газу.
— Зажди! — сказав Барбікен, тримаючи свій хронометр у руці.
У цю хвилину вага вже не існувала. Подорожні відчували на собі остаточне зникнення її. Вони були дуже близько від нейтральної точки, а може й торкнулися до неї.
— Година! — сказав Барбікен.
Мішель Ардан запалив гніт, який сполучив усі ракети між собою. Не було чути ніякого вибуху зокола, бо там бракувало повітря. Але через ілюмінатори Барбікен побачив довгий вогняний потік, виблиск якого відразу погас. Усередині снаряда досить помітно відчулося струшення.
Три приятелі дивились, слухали, не кажучи й слова, ледве дихаючи. Чути було, як стукотіли їх серця серед цієї абсолютної тиші.
— Чи ми падаємо? — спитав, нарешті, Мішель Ардан.
— Ні, — відповів Ніколл, — бо дно снаряда не повертається до місячного диска.
Цієї хвилини Барбікен обернувся від ілюмінатора до своїх товаришів. Він був жахливо блідий, насуплений, із стиснутими губами.
— Ми падаємо, — сказав він.
— А! — вигукнув Мішель Ардан, — на Місяць?
— На Землю! — відповів Барбікен.
— О, чорт! — вигукнув Мішель Ардан, але зразу ж додав філософським тоном: — Ну що ж, влізаючи в це ядро, ми не мали сумніву, що з нього не легко буде вилізти.
Справді, страшне падіння почалося. Вибух ракет неспроможний був затримати снаряд. Швидкість, яка раніше, після вильоту з колумбіади, перенесла його через нейтральну лінію, так само перенесла його й тепер. У своїй еліптичній орбіті він знову проходив через усі точки, через які вже пройшов.
Це було жахливе падіння з висоти 300 тисяч кілометрів, і ніяка пружина не могла його пом'якшати. За законами балістики, снаряд повинен ударитися об Землю з такою ж швидкістю, з якою він вилітав з колумбіади — із швидкістю шістнадцяти тисяч метрів в останню секунду.
— Ми загинули, — спокійно сказав Ніколл.
— Ну що ж, нехай, — відповів урочистим тоном Барбікен. — Ради науки можна й загинути!
Розділ XX
ВИМІРЮВАЛЬНІ РОБОТИ "САСКВЕГАННИ"
— Гаразд, лейтенанте, як іде робота?
— Я гадаю, що справа закінчується, — відповів лейтенант Бронсфілд. — Але хто б сподівався знайти таку глибину так близько від землі, усього за чотириста кілометрів від американського берега?
— Справді, Бронсфілд, це велика заглибина, — сказав капітан Бломзберрі. — У цьому місці існує підводна долина, прорита течією Гумбольдта, яка йде вздовж берегів Америки аж до Магелланово! протоки.
— Ці великі глибини, — продовжував лейтенант, — мало сприятливі для прокладання телеграфного кабеля. Краще суцільне плато, як те що ним прокладено американський кабель між Валеншіа і Ньюфаундлендом.
— Погоджуюся з цим, Бронсфілде. І, з вашого дозволу, лейтенанте, де ми тепер перебуваємо?
— Пане, — відповів Бронсфілд. — Досі випущено б 987 метрів тросу, і ядро, яке тягне лот[90], ще не торкнулося дна, бо тоді лот піднявся б сам собою.
— Дотепна річ цей апарат Брука, — сказав капітан Бломзберрі. — Він дає змогу вимірювати дуже точно.
— Єсть! — вигукнув цієї хвилини один з матросів, які наглядали за операцією вимірювання.
Капітан і лейтенант відразу зійшли на шканці[91].
— Яка глибина? — спитав капітан.
— 7 072 метри, — відповів лейтенант, записуючи цю цифру в блокнот.
— Гаразд, Бронсфілд, — сказав капітан, — я зазначу цей результат на моїй карті. Тепер витягайте лот на борт. Це — робота на кілька годин. Тимчасом пара буде розведена і ми будемо готові вирушати, коли ви закінчите. Тепер десята година вечора і, з вашого дозволу, я піду спати.
— Будь ласка, пане, будь ласка! — чемно відповів лейтенант Бронсфілд.
Капітан "Сасквеганни", якого всі любили на кораблі, ввійшов у свою каюту, випив грогу, за який висловив подяку й велике задоволення буфетникові, ліг, похваливши свого служника за те, що той добре застилає постіль, і заснув спокійним сном.
Була десята година вечора. Одинадцятий день грудня закінчувався чудовою ніччю.
"Сасквеганна", корвет[92] флоту Сполучених Штатів з машиною на 500 сил, виміряв глибини в Тихому океані за 400 кілометрів від американського берега, біля того довгуватого півострова, який вирисовується на березі Нової Мексіки.
Вітер потроху вщух. Ніякий подув не порушував повітря. Вимпел корвета висів нерухомо на щоглі.
Капітан Джонатан Бломзберрі, родич полковника Бломзберрі одного з найзавзятіших членів Гарматного клубу, не міг бажати кращої погоди, щоб провадити свої делікатні вимірювальні операції. Його корвет не зазнав ніяких ушкоджень від тієї великої бурі, яка розігнавши хмари над Скелястими горами, дала змогу стежити за польотом снаряда. Все сприяло, і екіпаж корвета сподівався з успіхом завершити свою справу.
"Сасквеганна" визначала глибини, придатні для прокладання підводного кабеля, який має сполучити Гавайські острови з американським берегом.
Вночі проти 12 грудня корвет був якраз на 27°7? північної широти і 41°37? західної довготи від Вашінгтонського меридіана.
Місяць, у фазі останньої чверті, починав сходити над горизонтом.
Коли капітан Бломзберрі пішов, лейтенант Бронсфілд і кілька офіцерів зібралися на палубі. При появі Місяця їх погляди звернулися до цього світила, на яке були тоді скеровані погляди всієї західної півкулі. Найкращі морські підзорні труби не могли спіймати в поле свого зору снаряд, який блукав навколо видимої половини місячного диска, і, проте, всі наводили туди свої труби.
— Вони вилетіли десять днів тому, — сказав лейтенант Бронсфілд. — Що сталося з ними тепер?
— Вони прилетіли, лейтенант! — вигукнув молодий мічман. — І вони роблять те саме, що роблять усі мандрівники, які приїхали до нової країни: вони гуляють там.
— Я певен цього, бо ви мені це кажете, мій молодий друже, — відповів, усміхаючись, Бронсфілд.
— Проте, — сказав інший офіцер, — не можна мати сумніву, що вони прибули. Снаряд повинен був досягти Місяця під час його повної фази — п'ятого опівночі. Сьогодні 11 грудня, отже, після того пройшло шість днів. За сто сорок годин при світлі можна влаштуватися з усіма вигодами. Мені здається, що я їх бачу, наших хоробрих земляків, як вони стали табором на дні якоїсь долини, на березі селенітського джерела, поблизу снаряда, напівзаглибленого у грунт від свого падіння, серед вулканічних брил. Капітан Ніколл розпочинає свої вимірювання місячних гір, щоб згодом занести їх на карту, президент Барбікен начисто виправляє свої нотатки про подорож. Мішель Ардан покурює свої ароматні гаванські сигари.
— Саме так має бути, саме так! — вигукнув молодий мічман, захоплений втішними словами свого начальника.
— Хочу так думати, — відповів лейтенант Бронсфілд. — На жаль, безпосередні новини з місячного світу не доходять до нас.
— Вибачайте, лейтенанте, — сказав мічман, — але хіба президент Барбікен не може написати?
Вибух реготу зустрів цю відповідь.
— Ні, не лист, — жваво продовжував юнак. — Пошта тут нічого не зробить.
— Мабуть, тоді телеграф буде до речі? — іронічно спитав один з офіцерів.
— Ні, він так само ні до чого, — відповів мічман, ніяк не збентежений. — Але дуже легко встановити графічне сполучення з Землею.
— Як саме?
— За допомогою телескопа на Лонгз-Пік.