І все це діється через взаємне давання і віддавання: ось звідки вираз шлюбний обов'язок.
Для відмовника Природа передбачає неабияку кару — сильне ятрення у всіх органах і розладнання почуттів, зате дахар дістає нагороду — втіху, радість і млість.
Розділ V
Як Панурґ лаяв боржників і боргувальників
— Зрозуміло (відповів Пантагрюель), ви, як на мене, добрий і запальний ритор у обстоюванні свого. Проте якби ви провіщали і красномовили аж до Зелених свят, то й тоді б, на свій подив, не переконали мене і вашою проречистістю не пошили б мене у боржники. "Нікому ж нічим не задовжуйтесь (глаголить Послання), тільки любов'ю один одному".
Ви вживаєте тут чудові графиди і діатипози, і мені вони до вподоби, та тільки я ось що скажу: уявіть собі, як якийсь нахабний самозванець і причепливий позичник знов присурганиться в місто, де знають його норов, — його поява перестрашила б і перепудила городян не менше, ніж об'явлення мору у тій самій подобі, в якій його узрів тиянський філософ ув Ефесі. На мій суд, перси цілком слушно вважали, що брехати — це другий гріх, тоді як перший — задовжуватись, бо ж борг і брехня зазвичай обіймаються між собою.
Цим я не хочу сказати, що ніколи не задовжуйтесь, ніколи не позичайте. Який би багач не був, він іноді комусь та боргує. Який би не був бідак, а й він комусь та дає. Про такі випадки згадує Платон у своїх Законах, коли дозволяє брати воду у сусіда, якщо ти вже перерив і перелопатив свої власні лужки, шукаючи шару землі, званого глинищем (себто гончарищем), і не спіткавши ні джерела, ні підземного живця. Бо ця земля, така масна, міцна, гладенька й тужава своїм складом, утримує вогкість, не даючи їй легко сочитися чи випаровуватися.
Отож це сором, ганьба позичати у кожен слід, де-попадя, тут і там замість працювати і зарібкувати. Давати в позику (на мій суд) слід лише тоді, коли труждар не може заробити кривавицею на прожиток або коли він зненацька через стихійне лихо втрачає своє добро.
Одначе годі про це. Надалі не зв'язуйтеся з цими вірителями. І обтрусіть порох з ніг своїх.
— Тільки й лишається мені (сказав Панурґ), що дякувати вам. І якщо дяка має дорівнювати ласці наших добродійників, то моя дяка вам безкрая і безмежна, бо та любов, яку ви рачите мені явити, не має ціни: вона перевищує будь-яку вагу, число і міру, вона безбережна і вічна. Але якщо дяка має відповідати розміру благодії і втісі обблагодіяних, то тут я пас. Ви ущедряєте мене ласкою, і то куди більшою, ніж я заслужив, більшою, ніж я, скажу по щирості, її вартий. А втім, не так багато, як ви це, мабуть, думаєте.
Проте не це мене в'ялить, не це пече і гризе. Бо надалі, поквитавшись, куди мені голову прихилити? Повірте, в перші місяці я буду не в своїй тарілці, адже я не так вимуштруваний, не так привчений. Страхів'я, та й годі.
Як на те, як тільки хто бздикне в Сальмі, то неодмінно мені в носа. Ці всьогосвітні бздуни, бздючи, ще й приказують: "Ось вам, хто поквитався!" Мені вже, бачу, рясту не топтати. Замовляю вам епітафію. І сконаю я від цих бздиків. Якщо жінок хапатимуть завійниці і вітрогонний лік їм не поможе, хай лікарі приписують їм перевірений на практиці засіб: висушену мумію мого нещасного забдзюханого тіла. Хоч би якими мізерними даваннями призначати, від цього засобу вони бздітимуть, на подив самим лікарям.
Ось чому уклінно благаю вас: лишіть за мною якусь добру сотку боргів за взірцем короля Людовіка XI, який був звільнив свого суперечника Міля д'Ільє, єпископа Шартрського, але той упросив його зоставити бодай один позов — для вправи. Радше я віддав би їм усю мою слимачню, а заодно і хрущівню, аби тільки не чіпати мого істото, моєї готівки.
— Годі (сказав Пантагрюель) товкти, як я вже вас просив, воду в ступі.
Розділ VI
Чому новоженців не затягують до війська
— А яким же це законом (спитав Панурґ) проголошено і запроваджено, що молоді виноградарі, будівничі нової оселі і новоженці не підлягають рекрутчині?
— Законом Мойсеевим, — відповів Пантагрюель.
— Але чому саме новоженці? — допитувався Панурґ. — Хто лозу там садить, байдуже, я для цього старий; зате мене обходять ті, що збирають; і новобудівничі з мертвого каміння теж не вписані до моєї книги буття. Я будую каміння живе: людей.
— На мій суд (відповів Пантагрюель), ось чому: перший рік хай вони втішаються досхочу своїм коханням, сплодять нащадків і придбають спадкоємців. Отож-бо, якщо навіть на другий рік їх убивали на війні, їхні імена і герби переходили до дітей. А заодно з'ясовували, нероди їхні жінки чи родючі (річного досвіду було достатньо, бо вони віддавалися, уматерівши), з тим, щоб потім, по смерті перших чоловіків, дружити їх удруге: плодовиті йшли за тих, хто хотів примножити своє коліно, нероди за тих, хто не прагнув діток, а брав малжонку за її чесноти, тяму, привабу, тільки задля хатнього затишку й утримування родинного вогнища.
— Вареннські казнодії, — озвався Панурґ, — клянуть друге заміжжя, для них це безум і ганьба.
— Від нього їх тіпає, — відповів Пантагрюель, — б'є і трусить, наче перемінна пропасниця.
— Авжеж, — підхопив Панурґ, — навіть для брата Перегона. Коли він казнодіяв у Парильї і кляв друге заміжжя, то урвав проповідь і почав присягатися і нечисту силу згадувати, що краще сотню дівчат справичити, ніж накинутися на одну вдовицю.
Ваш аргумент здається мені слушним і розумним. Але, як на мене, ця вільгота давалася ось з якої причини: протягом усього першого року шлюбованці нажируються вволю своєю любовною новиною (а це ж їхнє право і їхня повинність) і вицідять свої сіменники так, що зостануться геть знесилені, виснажені, охлялі, заморені, і коли гряде день битви, вони воліють пірнути, як качки, радше до обозників, ніж до бійців і зухів, туди, де б'ється Еніо і де роздають удари, і під Марсовими корогвами у них ніяк не виходить достойного удару, бо всі замашні удари були завдані під куртиною Марсової приятельки Венери.
І ось доказ: ще й нині, серед інших пережитків і слідів старосвітчини, ми бачимо у всіх порядних домах, як молодят, по кількох там днях, посилають провідати вуйка, аби відірвати від їхніх жінок, аби вони перепочили якийсь час і підсилилися, а потім, повернувшись, ще завзятіше могли моцюватися, хоча здебільшого вони не мають ні вуйка, ні тітки. Таким самим робом цар Пердун після битви з рогоносцями, власне кажучи, не розрахував нас, а взяв і послав Підпадьома і мене додому підживатися. Підпадьом так досі додому й не прибився. Хрещена мого дідуся, коли я був малий, казала:
Молитви й Часослов читать
Не заборонено нікому.
Дудар, йдучи на сіножать,
Удвічі дужчий, ніж потому.
А підтверджує мою цю думку те, що виноградарі їдять виноград чи п'ють власне вино лише згодом; та й будівничі перший рік не живуть у своїх нових оселях, бо можуть задихнутися від спертого повітря, як це переконливо доводить у книзі другій Про стиски у грудях Ґален.
Спитав же я вас про це не без причинної причини і не без резонного резону. Не майте мені цього за зле.
Розділ VII
Як у Панурґа завелася у вусі блоха і він перестав носити свого пишного гульфика
Назавтра Панурґ велів з-юдейська проткнути собі праве вухо і начепити золотого перстеника з посадженою в оправу блохою. І була ця блоха чорна (щоб уникнути зайвих розпитів, бо все-таки приємно бути в курсі всього) і її сустенція коштувала, як підраховано чорним по білому, принаймні не більше, ніж обходилося весілля однієї гірканської тигриці, себто десь 600 000 мараведі у триместр. Такі надмірні видатки, потому як її господар поквитався, дуже його засмутили, і він поклав собі її поїти тим самим, чим напиваються тирани та адвокати, себто потом і кров'ю підневолених.
Він узяв три ліктя сукнини, пошив собі довгу, простого крою гуню, скинув плюндри і начепив на ковпак окуляри.
Ось у такому перевдязі поставився він перед Пантагрюелем, і той вирячився на таке личкування, надто як помітив брак гарного і пишного гульфика, який, на взір старшої котвиці, правив йому за останній порятунок від розбиття і напасті.
Добрий Пантагрюель, безсилий зглибити цю таємницю, спитав його, що означає це химерне машкарадне вбрання.
— У мене (відповів Панурґ) блоха в усі: хочу женитися.
— В час добрий (сказав Пантагрюель), я дуже радий. Вірю вам на слово, навіть готовий за це спалити руку в огні. Але хіба так ходять закохані: зі спущеною матнею або з сорочкою до колін, зовсім безштаньками, у довжелецькій гуні та ще такої ядучої барви — навряд щоб чесні й достойні люди взяли її на плащ.
Якщо єретики і сектанти колись так убирались, то цим вони живим до Бога лізли, криводушили і баламутили низоту. А проте я їх за це не ганю і не вимагаю драконівського осуду.
Кожен діє своїм богом, надто у справах дрібних, поверхових і байдужих, самих собою ні добрих, ні лихих, не підказаних ні нашим серцем, ні розумом, цими кузнями добра і зла, добра, як відрух добрий і як його подвигає чистий дух, і зла, як відрух під впливом духу лукавого збивається з дороги. Мені лише не до вподоби ця екстраваґантність і зневага до звичаїв.
— Барва (відповів Панурґ) терпка, як урина в урильниках. А сукнину цю я обрав тому, що люблю класти всі мої справи під сукно. А що я розквитався, то тепер стану таким вовкуватим, що хай Бог милує.
А мої окуляри? Побачивши мене здалеку, ви скажете — викапаний брат Жан Буржуа. Я певен, що наступного року я знов закликатиму до Хрестового походу. Хай тільки Господь береже від ушкоди мої яйця!
А цю сукнину бачите? То знайте: вона наділена таємною силою, мало кому відомою. Надів я її оце вранці, а вже ярію, паленію, аж шкварчу женитися, щоб добряче виграти свою жінку, хай мене в цей час бебехами годували б. Та й чоловік з мене вийде не плохий! Як умру, то тіло моє удостоїться кремації, а попіл зберігатиметься в урні на пам'ять про зразкового мужа. Достолиха! з такою сукниною, як у мене, мій скарбничий закругляти нулі не наважиться, бо з'їсть тоді чимало лящів!
Гляньте на мене з лиця, а потім зі спини: чим вам не тога, давнє одіння патриція мирного часу. Кроєм вона в мене така, як на Трояновій колоні у Римі і як на Тріумфальній арці Септемія Севера. Навоювався я, увірилися мені сагуми і козакини. Від панцеру плечі гудуть. Геть зброю, хай живе тога! Принаймні на весь новий рік, якщо я одружусь — тут Мойсеїв закон, ухвалений вами учора, мені на руку ковінька.
Що ж до плюндрів, то ще бозна-коли моя бабуся в перших Лоранса казала, що їх шиють для гульфика.