Перші слова — це заспів. Вони висвітлюють тон, а також характер і стиль задуманого твору. Дозволю собі навести приклад з власного досвіду. У першій редакції "Олімпійський диск" відкривала старанно збита фраза, нею я починав описання Альфею — олімпійської річки, що витікає з Аркадії. Мені дуже подобався цей фрагмент, і згодом він був надрукований окремо, проте для "Олімпійського диска" не знадобився, став стружкою, що лишається після роботи на верстаті. Він мав зовсім інший характер, і міг бути використаний скоріше в есе, ніж у белетристичному творі, бо зовсім не гармонував з атмосферою книжки, якою дихала вже перша фраза, саме та, що стала її початком.
Магічні перші слова не обов'язково мусять стояти на початку твору, іноді вони приховані десь у середині, і важко здогадатися, що саме вони були першим зерном, кинутим на незайману сторінку. Можливо, Клодель і мав слушність, вважаючи першим таким паростком "Одіссеї" вірші про шлюбне ложе Одіссея, влаштоване на стовбурі зрубаної оливи,— хто це спростує чи підтвердить? Лишається повірити інтуїції поета, який знаходить у свого товариша властиві і йому риси творчої думки.
Поза нечастими випадками, такими, приміром, як "Атласська чаклунка" Шеллі, сімдесят вісім октав якої були написані за три дні*, перо, що розігналося в першому пориві, потім уповільнює біг, переходить на крок, врешті, завмирає. Настають лихі часи — щось на зразок духовного листопада. Письменник із здивуванням і відчаєм пересвідчується: усе, змальоване власною уявою сильним і яскравим, раптом виявилося слабким і тьмяним. Йому здається, що річ не заслуговує подальшої роботи. Він втрачає до неї інтерес, ще певний час сидить над нею, а потім або засуває в шухляду письмового стола, або кидає в кошик. Численні фрагменти, знайдені в посмертних паперах письменників (вони заповнили багато томів повних зібрань творів),— це пам'ятники розчарувань у темі, котра з тієї чи іншої причини втратила для автора всю свою привабливість.
* Наш Кльоновим упорався з поемою "Фліє" за два тижні! — Приміт. авт.
Навіть Гете лишав після себе багато незакінчених фрагментів, хоча батько поета — невблаганний педант — з дитинства привчав його доводити роботу до кінця. Не відзначався він і тією душевною рівновагою, спокійним творчим диханням, як це випливає з легенд про нього. Ось історія "Фауста", на яку він кинув останній погляд за п'ять днів до смерті. "Минає шістдесят років,— пише поет,— відтоді, коли в розквіті молодості виник у мене задум "Фауста" — ідеально ясний, виразний, усі сцени проходили перед очима у встановленій послідовності. Я вірно дотримувався цього плану, проніс його через усе життя, розробляв то одну, то іншу деталь, ту, яка мене найбільше цікавила. Та коли інтерес слабшав, з'являлися прогалини, вони особливо помітні в другій частині".
Так само й "L'annonce faite a Marie" ("Благовіщення") Клоделя, він писав цю п'єсу протягом п'ятдесяти шести років і зробив чотири варіанти.
Розчарування, розлуки супроводжують історію кожного літературного твору. Іноді автор відкладає його на досить тривалий час і пише багато інших речей, немовби геть забувши про незакінчене. "Спасіння" Конрад кілька разів відкладав і потім повертався до нього, а завершив роботу лише через двадцять років. Так відбувається тому, що письменник опиняється перед порожнечею і йому нічим її заповнити: не вистачає або досвіду, або знань про даний предмет. Найчастіше хотілося б усе переробити, поставити з ніг на голову, порушити вже заведений порядок, тому що все раптом видалося фальшивим, умовним, безглуздим. Прикладом чималих ускладнень у роботі над твором є "Чорні крила" Каден-Бандровського: початковий текст, який друкувався в "Ілюстрованому щотижневику", помітно відрізнявся від книжкового видання, яке вийшло пізніше, причиною чого, очевидно, була зміна в політичній ситуації. Не раз у зв'язку з цим автори змінювали долю і характери героїв, замінювали тенденцію і фізіономію творів. Бували на те причини й геть пересічні: вимога видавця, який бажає, наприклад, одержати від автора книжку, більшу за обсягом. Так було розширено "Портрет Доріана Грея", композиція якого від цього помітно помарніла.
Стародавні митці в першу чергу дбали про порядок і гармонію в літературних творах незалежно від того, був це короткий вірш чи довга поема, коротка репліка чи довга промова (усі пропорції були ретельно виміряні, організм художнього твору підкорений гармонії, без якої не міг існувати). "Що сказав би Вергілій про "Фауста"?— запитав себе Красінський.— Він сказав би: паскудство". Те саме сказав би Вергілій про "Небожественну комедію" Красінського, а "Дон-Жуана" з його численними відступами він вважав би плодом потьмареного розуму, нездатного поєднати дві думки в одне логічне ціле.
Минуло вже близько півтора століття, як ми перестали вчитись у древніх. Чіткий розподіл на вступ, основу і закінчення завжди корисний для оратора, і, якби цього правила досі дотримувались, не було б у нас хаотичних промов і нестримного марнослів'я, але для письменника, на відміну від оратора, це правило не часто буває корисним. Так само як побудова за давніми зразками драм з неодмінною експозицією, конфліктом, перипетіями і кульмінацією не задовольнить багатьох сьогоднішніх драматургів. Не має сили й заповіт Горація — у великих творах одразу входити in médias res (у суть справи). Конрад, пишучи декотрі із своїх романів з кінця, досягнув блискучих результатів, а задум створити біографію історичної особи, починаючи з опису смерті героя і закінчуючи його народженням, можливо, є чимось більшим, ніж дивацтво Папіні, який підсунув цю ідею своєму Гогу,— вона цілком гідна втілення.
Відтоді як віра в класичну теорію композиції похитнулась, той чи інший письменник прагнув створити свою власну. Болеслав Прус із юності й до кінця життя збирався науково розробити теорію літературної творчості, а в його паперах знайдено дуже цікаві начерки на цю тему. Як представник позитивізму, він до кожного питання складав розлогі й складні схеми (зараз поки що не досить зрозумілі, бо подані фрагментарно). Вони приваблюють ретельністю аналізу, якому письменник піддавав геть усе — від короткого жанру до великого роману. Переглядаючи ці добре продумані начерки, не можна не помітити, що у власній творчості автор "Ляльки" не дотримувався цих правил, забував про всі ним же сформульовані приписи й дозволяв фантазії та темпераменту зводити себе на далекі і, додамо,— щасливі манівці.
У композицію твору вкладається стільки праці й стільки про неї говорять (вихваляючи або ж картаючи) саме тому, що композиція визначає життєздатність і красу художнього організму, створюваного письменником,— композиційно добре збудований твір має якості здорової будови тіла. Натомість різні каліцтва — адже бувають твори кульгаві, горбаті, сухотні — можуть жити лише завдяки якійсь особливо привабливій якості, як, приміром, гарні очі або могутній інтелект у каліки. Проте їхній шлях до визнання — як сучасниками, так і нащадками — тернистий.
Щоправда, нащадки часто одержують цей твір в іншій формі, не в тій, в якій задумав і лишив автор. Через кілька століть після Гомера "Іліада" й "Одіссея" були розділені на двадцять чотири пісні, інколи настільки невдало, що Гомер навряд чи це схвалив би: УІІІ книга "Одіссеї" закінчується посеред розмови, а продовження її перенесено вже до IX книги. Але захват може викликати будь-що, як і знайти наслідувачів: такий спосіб закінчення розділів перейняв Вергілій, а за ним — інші. Коли в X книзі "Пана Тадеуша" я читаю вірші "поле бою покидають, де невдовзі розгуляються стихії...", то не можу позбутися думки, що цей перерваний вірш підказав Міцкевичу спогад про незакінчені гекзаметри "Енеїди". Плинну оповідь Геродота поділили на дев'ять книг, і кожній дали ім'я однієї з дев'яти Муз; те ж саме зробив Гете в "Германі і Доротеї". Шатобріан дуже старанно розташував частини й розділи своїх "Mémoires d'outre tombe" ("Загробних нотаток"), а згодом видавці свавільно до них поставилися. Так відбувається з багатьма творами: автори ділять їх на частини або томи — в наступних же виданнях цей поділ часто змінюється, пристосовуючись більше до формату книжки, аніж до її композиції. Так було і так є з Сенкевичем.
У пошуках якщо не нової — на таку знахідку важко розраховувати,— то хоча б не дуже затертої композиції відбувається ніби безперервне тасування карт, до того ж число карт обмежене. Тому через певні проміжки часу вертаються композиції, які вже були й ще недавно здавалися застарілими. І щоразу ми пересвідчуємося, що ця "застарілість" діє на письменника збуджуюче. Велика спокуса — взятися за розробку затертої теми, або воскресити якусь забуту літературну форму (знаю поетів, яких переслідує думка про мадригал), або вдатися до повільної, наче в граційному менуеті, манери оповіді.
Заслугою Ібсена вважали те, що він завдав смертельного удару монологам на сцені. Після Ібсена не тільки ніхто не зважився застосувати цей наївний прийом, але його було висміяно у всіх попередників драматурга, і траплялося, що актори, які грають у трагедіях Расіна або Шекспіра, застерігали в контракті пропуск монологів. А зараз ми приймаємо монологи беззастережно, іноді навіть дожидаємо їх з таким самим нетерпінням, як і в опері головної арії. Сучасні драматурги не відчувають себе скомпрометованими, дозволяючи своєму героєві сповідатися на порожній сцені перед гірляндою софітів. Колись вважали, що індивідуалізованій мові в сценічному діалозі забезпечена недоторканість, мові, де — як із захватом відзначали шкільні підручники літератури — "кожне слово відбиває характер персонажа!" А ось виявилося, що Жіроду може безкарно наділяти однією і тією ж дотепною і чарівною поетичною мовою всіх без винятку персонажів своїх драматичних фантазій.
Реалістичний роман вигнав зі своїх сторінок і здав до колекції старовинних курйозів всілякі звертання автора безпосередньо до читача, загравання з ним, багатозначне підморгування в його бік з-за спини персонажів, викоренив особисті судження автора, його зауваження і пояснення: якби тільки прокралася тінь автора бодай в одну необережну фразу, вона скидалася б на тінь осла з "Метаморфоз" Апулея.